Елегантна жінка середнього віку ретельно обирала м’ясо на ринку.

Валентина Іванівна, елегантна та доглянута жінка років п’ятдесяти, прогулювалась ринком, шукаючи вирізку. За нею, наче тінь, йшла зовсім незнайома дівчина. Відрізнялася вона від Валентини Іванівни молодістю, може, навіть занадто молодою. В усьому цій дівчині було трохи “занадто”: занадто довгі вії, занадто яскравий макіяж, занадто коротка спідниця… Все це мало ефект на чоловіків, які проходили повз: половина з них вертіла шиї у її бік, друга половина, яка була з дружинами, лише косила очима на чарівну лярву, ризикуючи залишитись косими.

Дівчина кілька разів хотіла заговорити з Валентиною Іванівною, та кожного разу відступала. Нарешті наважилась:
– Валентино Іванівно, нам треба поговорити. Справа в тому, що ваш чоловік і я… словом, ми з ним зустрічаємося…
– Та не кажіть! – ввічливо і трохи розсіяно здивувалася Валентина, оглядаючи м’ясо на прилавку. – Як вас звати, вибачте? Ах, Лариса… Ларонько, ви розбираєтесь в м’ясі? Як гадаєте, це свіжа вирізка? Ніяк не розберу, це яловичина чи телятина?…
– Вибачте – розгубилася дівчина. – Мабуть, ви не зрозуміли або не почули…
– Любою, незважаючи на вік, у мене немає проблем ні з пам’яттю, ні зі слухом. Ви – коханка мого чоловіка, і вам треба зі мною поговорити. Але я не бачу в цьому потреби. Ні, це все ж таки не телятина, занадто червоне… хоча… гаразд, зважте мені цей шматочок. Дякую, скільки з мене?

Розрахувавшись, вона побачила поруч розгублену Ларису. Дівчина, вибита з колії незвичним поведінкою супротивниці, стояла, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Валентина Іванівна поглянула на годинник:
– Ну добре. Мені все одно треба зайти до кафе, тут печуть чудові тістечка. Якщо хочете, можемо там поговорити.

Смакуючи каву, Валентина Іванівна глянула на Ларису:
– Так, про що ви хотіли поговорити?
– Відпустіть Миколу, він нещасливий з вами! – випалила дівчина, явно завче фразу. Валентина Іванівна округлила очі та голосно розсміялася:
– Це вас Микола сюди прислав? Ах, ви самі вирішили! Я так і думала… Ну що ж, любонько, – вона мило посміхнулася, – Микола ніколи не піде від мене. Чому? Бо я його не тримаю. Не вірите? Впевніться самі. Але застерігаю: тільки-но ви спробуєте на нього натиснути, він відразу втече від вас, як це вже бувало не раз.

–Т-то як… – Лариса захлинулась кавою і почала кашляти. – Як це “не раз бувало”?!

– Ларочко, дорога, ви ж розумна дівчина! Ви хіба думаєте, що Микола жив зі мною, тільки мріючи зустрітись з вами?

Лариса почервоніла: вона саме так і думала. Валентина Іванівна продовжила, вдаючи, що нічого не помітила:
– Ви… дайте Бог пам’ять… чи то третя, чи то четверта… а може, навіть п’ята, хто так до мене підходить. Не засмучуйтесь! Звісно, він обіцяв вам золоті гори і казав, що ви найкрасивіша, єдина, неповторна, і ще багато чого в такому ж дусі… Казав? Ну от бачите! Не вірте компліментам чоловіків, Ларочко. Насолоджуйтеся ними, отримуйте від цього задоволення, але ніколи не вірте.

Лариса була зовсім пригнічена.
– Валентино Іванівно, але ж як ви… Невже вам ні трошки не образливо?
– Як вам сказати… з одного боку, звісно, образливо: зрада є зрада. А з іншого – дещо навіть приємно усвідомлювати, що мій чоловік ще ого-го! І окрім того, я засвоїла одну істину: чоловіка потрібно тримати на досить довгій прив’язі, щоб він не почувався в неволі. До речі, ви зовсім даремно не їсте тістечко, – зауважила вона, з насолодою відкушуючи шматок кремового ріжка. – Дієта, я права? Дарма, чесно кажучи. Ви позбавляєте себе такого задоволення! Вашій фігурі нічого не загрожує, а голодний блиск в очах жінки її не прикрашає, повірте моєму досвіду. Ну, удачі я вам, само собою, не бажаю, бо ні на йоту в неї не вірю, – вона підвелася, допивши каву. – Зустрічатися я з вами теж більше не бажаю, тому – прощайте.

Микола Юрійович повертався додому, терзаючись недобрими передчуттями. Після істерики, влаштованої Ларисою, доброї прийому від дружини не очікувалося. Він знову згадав море сліз і з досадою поморщився. Якби жінки підозрювали, як вони виглядають під час плачу, вони ніколи б не плакали. При чоловіках. Червоні очі, потекла туш, набряклий ніс… б-р-р-р!

Підходячи до дверей своєї квартири, Микола Юрійович глибоко зітхнув, перехрестився подумки і увійшов, прикриваючи на всякий випадок голову портфелем. Обережність не була зайвою: синя чашка вдарилася об косяк біля його голови та розлетілася веселими осколками по всій прихожій.
– Негідник! – кричала дружина, відправляючи один за одним предмети кавового сервізу на шість осіб в бік чоловіка. – Підлий! Розпусник! Старий козел! Хто два місяці тому клявся мені, що це востаннє? – Валентина Іванівна добросовісно бушувала, але чуйне вухо чоловіка вловило в цьому урагані нещиру нотку, начебто дружина лише грала (причому дуже талановито) роль розлюченої жінки. Дочекавшись певного затишшя, Микола Юрійович визирнув з-за свого “щита”. Дружина стояла з останньою чашкою в руці і з певним жалем розглядала блакитні осколки, вкриті підлогу.
– Ірочко, люба… – почав чоловік, рухаючись (не надто швидко) в бік дружини. – Ну клянусь, це був найостанніший раз! Ну ти ж у мене розумниця, ти все розумієш! Сивина в бороду… Пробач!
– Негідник! – Валентина кинула в чоловіка останню чашку, не влучила, але не витримала і розсміялася. – Ні, ти нестерпний! Старий ти пес!
– Старий, але не дряхлий! – Микола вже сміливо обійняв дружину, цілуючи її в шийку.
Валентина випручалася. – Ні, Микола, я серйозно: припиняй! Або ти сам розберешся із сивиною в своїй бороді, або я доберуся до твоїх ребер і виб’ю всіх демонів, які там засіли, – і вона виразно кивнула на стіну кухні, прикрашену набором декоративних валент.

Вранці остаточно примирені подружжя збиралися на роботу. Події минулого дня для них були свого роду традицією, своєрідним способом освіжити дещо зачерствілі почуття.

Валентина Іванівна фарбувалася перед дзеркалом. Микола Юрійович чистив взуття. Він кілька разів поривався щось запитати, та ніяк не наважувався. Валентина чудово бачила все у дзеркалі:
– Ну, хотів щось запитати? Я ж бачу, як тебе розриває. Про свою Ларочку, я права? Ні, личко я їй не чіпала, як Вірочці, – вона посміхнулася, – а ось фігуру… Б’юся об заклад, вона зараз солодке тріскає без обмежень. Я, коли йшла, бачила, як вона в тістечко вчепилася, наче тиждень не їла… Ну і само собою, розтовстіє твоя Лара без міри, у неї серйозна схильність до повноти. А мені доведеться провести позачерговий розвантажувальний день, – і вона перейшла на серйозний тон. – Справді, Миколо, припиняй! Я стомилася. Більше я терпіти не збираюся.
– А що буде наступного разу? Сковорідки чи супові миски?

Валентина не підтримала його жартівливий тон і поглянула на нього більш ніж суворо:
– Ні те, ні інше. Око за око, зуб за зуб. Зрада за зраду…
– Ірочко, не треба так жартувати, – Микола змінився на обличчі.
– Ніяких жартів. Я сказала – ти чув. Тобі погано лише від однієї думки про це, уяви на хвилинку, як себе почуваю я?

Біля під’їзду подружжя розійшлося цілком мирно, обмінявшись поцілунками, і вони пішли кожен у своїх справах. Валентина Іванівна на ходу витягла мобільний і, обережно озирнувшись, набрала номер:
– Дімонько? Це я.