З життя
«Фраза, що розбила моє серце: «Не телефонуй мені щодня, мамо»»
«Мамо, не телефонуй мені щодня» — ці слова розбили мені сердце.
— Мам, ну що в мене може бути нового за один день? Навіщо взагалі дзвонити кожен день? — спокійно й холодно кинув у трубку мій син. Мій рідний, єдиний син.
Ці слова врізалися в пам’ять, ніж ніж у груди. Я йшла тоді сквером із подругою — Ганною Михайлівною. Ми часто разом гуляємо, ділимося радощами, досадами, хворобами. Звичайні розмови двох літніх жіночок. Тоді їй задзвонив телефон, вона відійшла, поговорила хвилин десять і повернулася сяюча.
— Невістка дзвонила, уявляєш? У онука перший зуб прорізався! Поки годувала — побачила. Старша онучка пізніше зубки показувала, а цей раніше, уявляєш? Ми так хвилювалися! Ось зайду після прогулянки в крамницю, куплю торт і піду до них — святкуватимемо. Вона сама запросила.
— І ви про це так довго розмовляли? — із заздрісною тугою запитала я.
— Та не лише про зуб. Про життя, про родичів, про всяку дрібницю. Ми з нею майже кожен день балакаємо. І з моїм сином теж дзвонимося — він завжди знаходить minutку. А з невісткою взагалі про все на світі говоримо, буває, почнемо з одного, а закінчимо іншим. Навіть не пам’ятаю вже, з чого почали. У нас — як у рідних.
А в мене не так. У мене зовсім не так…
Мій син живе з родиною в тій самій квартирі, яку я йому залишила, переїхавши в село до покійного чоловіка. Робота у нього, дружина у декреті з малечею. Жодних конфліктів між мною й невісткою не було — усе було спокійно, ввічливо. Але й близькості теж не було. А коли я намагаюся її створити, натикаюся на холодну стіну.
— Мам, усе, як завжди. Працював, їв, спав. Дружина вдома, усе гаразд. Навіщо кожен день дзвонити? — ось і вся розмова.
Я не телефоную їм з ранку до ночі. Не лізу. Просто хочу знати, як справи. Як росте онучка. Як здоров’я. Але якщо дзвоню — син скидає: «Зайнятий.» Або відповідає сухо, дратівливо. А якщо додзвонюся до невістки — максимум «так», «ні» і «усе добре». Ні душі, ні тепла.
Іду з подругою — вона заходить у магазин, купить торт, піде до своєї невістки в гості. У них свято. А в мене — тиша. Я навіть не знала, коли в моєї онучки прорізався перший зуб. Дізналася потім, від третіх осіб. Мені не сказали. Мене не запросили. Мої натяки на візит — ігноруються. Ніби не чують. Не розуміють. Або роблять вигляд.
Одного разу я наважилася. Зібрала волю в кулак, спекла шарлотку, вдягла найкращу сукню й пішла без попередження. Невістка відчинила двері з виглядом повної розгубленості. Ми з’їли той пиріг, так… але атмосфера була напружена. Холодна. Ніби я прийшла не додому, а в гості до малознайомих людей. Потім син підійшов до мене й тихо, майже вибачаючись, сказав:
— Мамо, будь ласка, наступного разу попередь, перш ніж приходити.
Попереджати? У свою власну квартиру? До сина? До онучки? До родини, заради якої я себе ламала все життя? Я собі у всьому відмовляла, щоб йому було краще. А тепер — чужа. Непотрібна.
Два місяці я потім телефонувала, щоб домовитися про зустріч із онучкою. Завжди були причини — «хворіємо», «незручно», «не вчасно». А потім з’ясувалося, що батьки невістки живуть за кордоном і навіть по відеозв’язку з онучкою не спілкуються. Але їхня донька, моя невістка, не поспішає до них. Не сумує. Я розумію — вона така сама холодна. А син? Мій син став як вона. Відстороненим.
— Мам, ти постійно скаржишся. Тобі все не подобається. Ти псуєш мені настрій своїми розмовами. У тебе ж є подруги — ось з ними й розмовляй. Я після твоїх дзвінків просто не можу зібратися. І взагалі — про що щодня говорити? — якось прямо сказав він. Без сорому. Без співчуття.
І ось тепер я сидію сама в своїй тихій хаті. Без дзвінків, без гостей, без торта й без онучки. Я знаю, що якщо колись зі мною щось трапиться, він навіть не дізнається. Хіба що хтось із моїх знайомих не подумає йому подзвонити. Моя подруга живе життям своїх дітей і онуків, а я — у спогадах про те, як колись у мене був син, який звав мене мамою з любов’ю… а тепер просто просить не дзвонити.
Ось і живу. Мовчки. І з болем…
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...