— Гей, ти, негіднику! Швиденько сюди!

— Василько! Шкіднику, лісовику! Негайно йди сюди!!!

Баба Ганна звично заметала з підлоги розбиту чашку і продовжувала сварити Василька, заздалегідь знаючи, що той до ранку не з’явиться. Колись, коли Василь був ще молодий і дурний, він прибігав на бабині вигуки. Але, отримавши кілька разів тряпкою і віником по заду, став розумнішим. І тепер за тоном голосу і силою децибелів безпомилково визначав ступінь небезпеки. Коли можна з’явитися ввечері, а коли і через два-три дні.

Цього разу, у гонитві за мишею, він випадково збив зі столу забуту чашку. Минулого — розсипав пакет з крупою, а до цього були ще багато дрібних непорозумінь. І все через шкідливих мишей. Але баба Ганна чомусь продовжувала сварити Василька, хоча, по суті, він тут був ні до чого. Він просто виконував свою роботу і справно звітував, приносячи бабці на подушку задушених мишей, кротів та щурів.

Уранці, прокинувшись і побачивши черговий “звіт”, баба Ганна перехрестилася і завела стару пісню:

— Василько! Шкіднику! Навіщо ти мені це в ліжко знову тягаєш? Вижену, чорт, лісовик!

А побачивши розбиту чашку, закипіла дужче ніж зазвичай. Але для правди треба сказати, що серед людей господиня свого кота нахвалювала. Мовляв, і мишолов відмінний, і чистюля, і ласкавий. Василь намагався не підвести і охороняв невеличкий врожай баби з усією ретельністю. Інакше миші в підвалі знищили б всю картоплю та моркву. Та й крупів би не погребували.

А розбитий посуд та інші клопоти Василь філософськи списував на супутні неминучі втрати.

Того вечора баба Ганна налила в блюдечко молока і довго кликала кота, але він десь загубився і категорично відмовлявся з’являтися:

— Кись-кись-кись, Васю, шкіднику. Куди пропав? Молоко скисне. Ну і чорт з тобою…

Бабка вирішила насмажити собі на вечерю картоплі. Відкрила кришку підвалу і, крекчучи, стала спускатися вниз по сходах. Зігнувшись у три погибелі та прищулено мружачись, вона дісталася відсіку з картоплею. Коли очі звикли до напівтемряви, баба Ганна побачила Василька.

Він судомно дихав. Права передня лапа розпухла, стала вдвічі товстішою за ліву. А поруч на картопляних бульбах лежала велетенька мертва гадюка.

«Боже мій! — охнула баба Ганна, живо уявивши собі, як їй у руку впиваються отруйні зуби. Вже тільки від цього одразу підскочив тиск і серце запульсувало з перебоями. — Васильку, рятівнику мій. Ти що ж, вирішив помирати? Я зараз, зараз. Потерпи. Ах ти, шкіднику, ось же попався. Як же я без тебе?».

Підхопивши кота, баба Ганна вибралася з підвалу, схопила сумку з гаманцем і прямо в тапках побігла до сусіда.

— Павле! Павле! Рятуй! Терміново відвези мене до райцентру.

— Що сталося, баб Ганю? Що за поспіх, на ніч глядячи?

— У ветклініку мені треба. Василька гадюка вкусила. Відвези, Христа Бога молю. Я з тобою потім розрахуюся і за бензин, і за турботу.

— Зараз, баб Ганю. Скажу жінці і поїдемо.

Біля ветеринарної клініки баба Ганна вилізла з машини. Постійно стогнучи і бідкаючись, дістала кота, який важко дихав, звисав як ганчірка, і швидко попрямувала до приймальної.

— Доцю, — звернулася вона до чергової. — Допоможи, будь ласка. Спасіть Василька, а то в мене крім нього і нікого нема.

Побіжного погляду на нещасного кота було достатньо, щоб одразу поставити діагноз.

— Змія? Коли був укус?

— Сьогодні. Але точно не скажу. Я його в підвалі знайшла і одразу до вас.

— Негайно під крапельницю.

Василька віднесли.

Приблизно через двадцять хвилин лікар повернулася до приймальної і звернулася до баби Ганни:

— Давайте оформимо документи. Ви, значить, господиня? Як вас звати?

— Ганна Сергіївна. Коваленко.

— Так, як звати кота? Скільки йому років?

— Василь, йому шість, здається. Ви вже спасіть його, будь ласка. З Васильком я і поговорю, і кіно подивлюся, і взимку з ним тепліше. Знову ж таки, де я ще такого мишолова знайду? Ось і від змії мене спас.

Баба Ганна розплакалася.

— Заспокойтеся. Ми зробимо все, що від нас залежить. Вам доведеться залишити його у нас в стаціонарі на ніч. Завтра приїжджайте, буде зрозуміло що й до чого.

— Доню, скажи, а це дорого?

— Не переживайте. Оплатите тільки за ліки. Я впевнена, все буде добре. Кіт у вас — богатир! Викарабкається.

— А вас як величати?

— Віра Анатоліївна.

— Дай вам Бог здоров’я, Вірочко.

У машині баба Ганна запитала у Паші:

— Паш, ти мене завтра зранку зможеш сюди довезти?

— Баб Ганю, я завтра на роботу в сьомій виїжджаю…

— Ось і я з тобою.

— Та лікарня з дев’яти.

— Нічого, я почекаю.

— Ну гаразд. Завтра підійду.

Наступного дня Віра Анатоліївна, йдучи на роботу, побачила на лавочці біля клініки вчорашню клієнтку. Старенька бабуся з надією піднялася їй назустріч:

— Як там мій шкідник?

— Зараз подивимося.

За пів години баба Ганна, притискаючи до грудей кота, йшла до автобусної зупинки, гладила по голові Василька і приговорювала:

— Ось, Васю, Вірочка сказала, що за три дні будеш як новий. Я тобі сметани куплю. Та не магазинної, а домашньої, і ковбаси. Заслужив. Ти тільки живи подовше, шкіднику ти такий!