Гості завжди вдома: пиття вистачає, а їжі нема.

Дома були гості. Гості в них бували майже завжди.
– Усе п’ють, п’ють, пляшок повно, а їжі зовсім нема. Хоча б шматок хліба знайти… але на столі тільки недопалки і порожня консервна банка, – Льоня ще раз уважно оглянув стіл, але нічого їстівного не знайшов.
– Гаразд, мамо, я пішов, – сказав хлопчик і почав повільно натягувати свої порвані черевики.
Він ще сподівався, що мама все ж зупинить його, скаже:
– Куди ж ти, синочку, без їжі, та й на вулиці холодно. Сиди вдома. Зараз я зварю кашу, а гостей прожену, і підлогу помию.
Він завжди чекав від мами ніжне слово, але вона не любила говорити ніжні слова. Слова, які вона вимовляла, були схожі на колючки, від яких Льоні хотілось згорнутися і сховатися.
Цього разу він вирішив піти назавжди. Льоні було шість років, і він вважав себе цілком дорослим. Спочатку треба дістати грошей і купити булочку, може навіть дві булочки… Його шлунок бурчав і вимагав їжі.
Як заробити грошей, Льоня не знав, але, проходячи повз торгові кіоски, він побачив пляшку, що визирала з-під снігу. Він згадав, що пляшки можна здати і тоді у нього будуть гроші. Хлопчик поклав пляшку до кишені, потім знайшов зім’ятий пакет біля зупинки. Він ще півдня збирав пляшки.
Пляшок було вже багато, вони весело дзвеніли в пакеті. Льоня вже уявляв собі, як купить м’яку духмяну булочку з маком або з родзинками, а може навіть з глазур’ю, але потім подумав, що на булочку з глазур’ю пляшок може не вистачити, і вирішив для вірності ще пошукати.
Він забрів на вокзал. На платформі приміських потягів, де в очікуванні електричок чоловіки п’ють пиво, Льоня поставив важкий пакет біля кіоску, а сам побіг за щойно покинутою пляшкою. Поки він бігав, якийсь брудний і злий чоловік забрав його пляшки. Льоня попросив повернути пакет, але злий чоловік подивився на нього так грізно, що хлопчику довелося повернутись і піти.
Мрія про булочку зникла, як міраж.
– Збирати пляшки нелегко, – подумав Льоня і знову пішов по засніженим вулицям.
Сніг був мокрий і липкий. Ноги у хлопчика промокли і замерзли. Стало зовсім темно. Він не пам’ятав, як зайшов до якогось під’їзду, впав на сходовий майданчик, підкотився ближче до батареї і заснув гарячим сном.
Прокинувшись, він подумав, що все ще спить, бо було тепло, спокійно і затишно, а ще пахло чимось смачним, смачним!
У кімнату, де він спав, зайшла жінка. Вона була красива, красива і так ласкаво дивилася на нього.
– Ну що, хлопчику, – запитала вона, – зігрівся? Виспався? Давай снідати. А то я йду вночі, а ти як щеня якийсь, у під’їзді спиш. Взяла тебе і принесла додому.
– Це тепер мій дім? – ще не вірячи в своє щастя, запитав Льоня.
– Якщо у тебе немає дому, то буде твій, – відповіла жінка.
Далі все було, як у казці. Незнайома тітка годувала його, дбала, купувала новий одяг. Поступово Льоня розповів їй усе про своє життя з мамою.
У доброї тітки було казкове ім’я, Лілія. Насправді ім’я було звичайним, але Льоня ще зовсім мало жив на світі, і почув це ім’я вперше. Він вирішив, що тільки у доброї феї може бути таке чудове і красиве ім’я.
– А хочеш, я стану твоєю мамою? — якось запитала вона, обнявши його і міцно притиснувшись до нього, як це роблять справжні, люблячі матері.
Він, звісно, хотів, але…
Щасливе життя закінчилося несподівано швидко. Через тиждень за ним прийшла мама.
Мама була майже твереза і сильно кричала на жінку, котра його прихистила, – Мене ще не позбавили материнства, і у мене на сина всі права.
Коли вона вела Льоню, з неба падали сніжинки, і йому здавалося, що дім, де залишилася така хороша тітка, нагадує білий замок, покритий чарівними сніжинками.
Далі життя стало зовсім поганим. Мама пила. Льоня тікає з дому. Він ночував на вокзалах, збирав пляшки, купував хліб. Ні з ким не знайомився, ні в кого нічого не просив.
З часом його маму все ж таки позбавили материнства, а його відправили до дитячого будинку.
Найсумнішим для нього було те, що він ніяк не міг згадати, де знаходиться той дім, схожий на білий замок, в якому живе добра жінка з казковим ім’ям.
Минуло три роки.
Льоня жив у дитячому будинку. Він був замкненим і нерозмовним дитиною. Його улюбленим заняттям було усамітнитись та малювати. Причому, він завжди малював одну й ту саму картину – білий дім та падаючі з неба сніжинки.
Одного разу в дитячий будинок приїхала журналістка. Вихователька водила її по всіх кімнатах і знайомила з дітьми. Вони підійшли до Льоні.
– Льоня – хороший, цікавий хлопець, але у нього проблеми з адаптацією в дитячому колективі. Досі проблеми, хоча він у нас вже три роки. Ми працюємо над тим, щоб влаштувати хлопця в сім’ю, – пояснила вона журналістці.
– Давай знайомитися, мене звати Лілія, – запропонувала журналістка Льоні.
Хлопчик насторожився і заговорив! Заговорив зовсім несподівано для всіх! Замкнута і нерозмовна дитина з захопленням розповідала їй про іншу добру тітку Лілію. Здавалося, що його душа відтає з кожною новою фразою. Очі у хлопця блищали, на щоках з’явився рум’янець. Вихователька з подивом спостерігала за його перетворенням.
Ім’я Лілія виявилося золотим ключем до серця дитини.
Журналістка Лілія не змогла стриматися і розплакалася, слухаючи історію Льониного життя. Вона пообіцяла надрукувати про нього в місцевій газеті, і, можливо, та добра тітка прочитає газету і дізнається, що Льоня чекає зустрічі з нею.
Вона стримала свою обіцянку. І сталося чудо.
Та жінка не виписувала газету, але у неї був день народження і колеги на роботі подарували їй квіти, а оскільки на вулиці була зима, квіти загорнули ще й у газету.
Дома, розгортаючи квіти, вона звернула увагу на заголовок невеликої статті “Добра жінка Лілія, вас шукає хлопчик Льоня. Відізвіться!”
Вона прочитала статтю і зрозуміла, що це її чекає той самий хлопець, якого одного разу вона принесла з сходового майданчика і хотіла усиновити.
Льоня відразу впізнав її. Він кинувся до неї. Вони обіймалися. Плакали всі: і Льоня, і Лілія, і вихователі, присутні при зустрічі.
– Я так чекав тебе, – сказав хлопчик.
Його з трудом вдалося вмовити відпустити тітку Лілю додому. Вона не може забрати його відразу, попереду процедура усиновлення, але вона пообіцяла щодня відвідувати його.
P.S: А далі у Льоні почалося нормальне і щасливе життя.
Зараз йому вже 26 років. Він закінчив технологічний інститут. Збирається одружитися на хорошій дівчині. Веселий, товариський хлопець, він дуже любить свою маму Лілю, якій завдячує всім.
Пізніше, коли він став дорослим, вона йому розповіла, що чоловік пішов від неї через бездітність. Вона почувалася нещасною і нікому не потрібною. Саме в цей момент вона знайшла його на сходовому майданчику і відігріла своєю любов’ю.
Після того, як його забрала мати, Лілія з жалем думала, – Значить не доля.
І була нескінченно щаслива, коли знову знайшла його в дитячому будинку.
Леонід спробував дізнатися долю своєї справжньої матері. Він з’ясував, що квартиру в місті вони орендували. Мати багато років тому поїхала у невідомому напрямку з чоловіком, що звільнився з ув’язнення. Далі шукати він не став. Навіщо?