Грошей немає, вчора віддала останнє! Ти ж знаєш, у неї двоє дітей.

—Іринко, та в мене ж нема грошей! Останнє вчора віддала Наталці! Ти ж знаєш, у неї дві дитини! Зовсім розгублена, Ганна Федорівна поклала слухавку.

Те, що їй тільки що наговорила дочка, згадувати не хотілося.
—Ну чому так? Трьох дітей із чоловіком виростили, все для них робили. Всіх у люди вивели! У всіх вища освіта, посади. А ось на старості літ ні спокою, ні допомоги.

—Що ж ти, Васю, так рано від нас пішов, з тобою якось легше було! — подумала Ганна Федорівна.
Серце неприємно стиснуло, рука несвідомо простягнулась за ліками: —Залишилась одна-дві капсули. Якщо стане зовсім погано, допомагати собі буде нічим. Треба йти в аптеку.

Спробувала встати, але відразу ж осіла в крісло — голова жахливо крутилася.
—Нічого, зараз таблетка подіє, і все мине.
Але час йшов, а легше не ставало.

Набрала номер молодшої дочки:
—Наталко… — ледве встигла вимовити вона в трубку.
—Мамо, я на нараді, потім передзвоню!

Спробувала подзвонити синові:
—Сину, мені щось недобре. А ліки скінчилися. Ти б міг після роботи… — син навіть не дослухав.
—Мамо, я не лікар, і ти теж не лікар! Викликай швидку, не чекай!
Ганна Федорівна важко зітхнула: —Так-то воно так! Син має рацію. Якщо через півгодини не полекшає, доведеться телефонувати.

Жінка обережно відкинулася в кріслі і заплющила очі. Щоб трохи заспокоїтися, почала в думках рахувати до ста.
Ось іздалеку почувся якийсь звук. Що це? Ах, так, телефон!
—Агов! — ледве розкриваючи рота, відповіла вона.

—Ганно, привіт! Це Петро! Як ти? Щось мені тривожно, захотілося подзвонити!
—Пете, мені щось недобре.
—Зараз приїду! Ти зможеш відчинити двері?
—Пете, вони в мене останнім часом завжди відкриті.

Слухавка випала з рук. Силів підняти її не було.
—Ну й нехай, — подумала вона.
Перед очима, як у кіно, прокотилися кадри з молодості: ось вона — первокурсниця економічного університету. Ось два гарних, хоробрих курсанти військового училища, чомусь із повітряними кульками в руках.

—Смішно, — тоді подумала Ганна, — такі здорові й із кульками!
Ах, так! Це ж День Перемоги! Парад, вулиця в людах! І вона між цими двома кульками, між Петром і Василем.
Вона тоді обрала Василя. Просто він був сміливіший, а Петро — тихіший, сором’язливий.
А потім доля розкидала їх: вони з Василем поїхали служити під Київ, Петро отримав призначення до Німеччини.

Потім зустрілися вдома, коли чоловіки вже пішли у відставку. Петро так потім і прожив один, без дружини, без дітей.
Його питали, чому так вийшло…

А він лише махав рукою й жартував:
—Не щастить мені в коханні, треба було в карти грати!
Ганна Федорівна почула чужий голос, розмову. З надвагом розплющила очі:
—Петре!
А поруч стояв, мабуть, лікар.
—Нічого, зараз їй полегшає. Ви її муж?
—Так, так!

Лікар пояснював Петрові, що робити.
Той сидів, тримаючи Ганну за руку, доки вона нарешті не відчула полегшення.
—Спасибі тобі, Петре! Мені вже значно краще!
—Дуже добре! На, ось чаю з лимоном!

Петро не пішов. Він щось готував на кухні, доглядав за Ганною. І навіть коли їй стало набагато краще, не наважувався залишити її саму.
—Знаєш, Галю, а я ж усе життя тебе одну й любив. Тому й не одружився.
—Ех, Петре, Петре, ми з Василем добре прожили. Я його завжди поважала. Він мене любив. Ти ж у молодості нічого не казав. Я й не знала, як ти до мене ставишся. Але що тепер про це говорити — минуле не повернеш.

—Галю, давай те, що нам залишилось, проживемо щасливо разом! Скільки Бог дасть, стільки й будемо радіти!
Ганна Федорівна поклала голову Петрові на плече, взяла його за руку: —Давай! — і щасливо засміялася.

За тиждень передзвонила Наталка.
—Мамо, ну що там у тебе? Ти дзвонила, я не змогла відповісти, потім закрутилася, забула…
—Ох, це… Нічого, все гаразд. Раз уже вирішила зателефонувати, хочу сказати, щоб не було сюрпризу: я виходжу заміж!

У трубці замовкло. Чути було лише, як донька зітхає, шукаючи слова.
—Мамо, ти в здоровому глузді? Тобі вже давно пора на кладовище, а ти заміж збираєшся?! І хто цей неймовірний щасливець?
Ганна Федорівна вся стиснулася, сльози бризнули з очей. Але вона знайшла в собі сили спокійним голосом відповісти:
—Це моя особиста справа!
І поклала слухавку.

Потім обернулася до Петра: —Ну все, сьогодні прибіжать усі троє! Готуйся до оборони!
—Впораємось! Де наша не пропадала! — засміявся Петро.

Ввечері на порозі справді з’явилися всі троє: Ігорко, Іринка й Наталка.
—Ну, мам, знайоми нас із своїм кавалером! — з єхидством сказав Ігор.
——Та навіщо знайомити, ви ж мене знаєте, — вийшов із кімнати Петро.