З життя
Я — Алёша. У мене родина класна, як трансформер.
Вітаю, я — Олег. Моя сім’я така ж класна, як Лев. Це такий трансформер, ви що, не знаєте? Мама, на жаль, поїхала. Спочатку вона лікувалась, довго лежала у ліжку, мене обіймала. А потім бабуся сказала, що мама поїхала до санаторію, дуже далеко. От би вона мені привезла Оптімуса Прайма!
Після того як мама поїхала, тато теж зажурився. Почав сильно втомлюватися на роботі, так що, повертаючись додому, дивився на мене і плакав. Якщо хтось знає начальника на його роботі, скажіть йому, щоб не перевантажував тата. Це неправильно, коли дорослі чоловіки плачуть. Ще він казав, що більше не може, знову зникав, повертався зовсім знесилений, пахло від нього прикро. Напевно, він у мене спортсмен, побігав, а потім з калюжі пив. Класно ж я про калюжу вигадав?
Одного разу я вже майже заснув, але чув, як бабуся кричала на тата, що пора забути, відпустити, що у нього є я. А тато ридма ревів, майже як Христя з другого поверху, вона в нас у дворі найбільша плакса. У тому, що тато плаче, точно винна робота. Значить, він працьовитий. І веселий був, до того як мама поїхала. Ми зібрали майже повну колекцію Біоніклів, чий ще тато так може?
Потім бабуся відвела мене в дитсадок. Усю дорогу я казав, що і вдома гарно. Але бабуся вперта, хоч і добра. У садочку мені не сподобалось. По-перше, Олегів там багато, а має бути один — я. По-друге, дівчата. Я не проти дівчат, але вони дурненькі. Нудять, вередують, банти на головах носять. Ви носите? Я – ні. Але найгірше в садочку — це Ірина Семенівна, вихователька. Чому вона бабусі подобається, не знаю, мабуть, уперті одне одного люблять. Ми з татом її називаємо Тітка Бос.
У садочку я найбільше дружу з Платоном, нам разом весело, а Ірина Семенівна заздрить. Одного разу вона сказала, що якщо не замовчимо, вона нам язики проколе дироколом. Дирокол завжди стоїть у неї на столі. Отвір у язиці — це круто, я по телевізору бачив. Але, напевно, боляче, тому доводиться слухати Тітку Боса.
На сончас у мене є ліжко. Вдома своє і тут своє, уявляєте? Ми з Платоном спимо поруч. Але взагалі не спимо, а говоримо про Оптімуса. Ірина Семенівна свариться, що треба мовчати. Я не знаю, в яку тряпку — може, є спеціальна для мовчання, але ми не знайшли. Невдача.
Я ось про що думаю. Тітка Бос каже, що ми не розуміємо свого щастя, і чи була б у неї така можливість, вона спала б і з качками. У чому жарт? Це незручно, і качки щипаються, я точно знаю, був же в селі.
На полудень у садочку дають узвар з ватрушкою. О, як же це смачно. Давайте я поки помовчу, а ви купіть собі ватрушку. Почекаю трохи.
Ну як? Я ж казав, що сподобається. Зараз ще розповім, як мене забули в садочку, класна історія. Отже, був вечір. Всіх вже забрали батьки, ми з Платоном самі залишилися. Ірина Семенівна набирала татові на мобільний, а він вимкнений. Подзвонила бабусі, та сказала, що хтось на машині в’їхав у стовп. Я не зрозумів, у чому справа, але Тітка Бос заплакала, а тим часом за Платоном прийшла мама. Вихователька попросила її взяти мене на ніч. Уявляєте, як круто? До друга з ночівкою!
Ми сіли в машину до них. Мама Платона працює в таксі, чудеса. Вона швидко водить, як Шумахер, і лається за кермом поганими словами. Батько Платона теж поїхав далеко, Платон думає, що до Японії — шукати секрет японського виробництва.
Квартира виявилася тісною, але було все одно весело. Ми втрьох грали в хованки і пили газовану воду з бульбашками, вдома такої нема. Мама у Платона класна, помила мені голову і підстригла нігті, каже, якщо на ногах нігті, то на руках рукті. Оце так прикол! Був дуже крутий день! Потім вона нас вклала і прочитала казку про Русалоньку. Майже як мама.
* * *
Вранці мене забрав тато. Сказав, що загубив машину. Не розумію, як можна загубити таку величезну річ, це ж не Біонікл. Ще у тата на обличчі були страшні подряпини і синці. Так парився віничком у лазні, що подряпав обличчя. Глупий тато, іноді його шкода.
Увечері до нас у гості прийшов татів найкращий друг Сергій. Найголовніше, що у Сергія є Барсик! Справжній пес. Ікла великі, як у вовка, але він мене ніколи не кусає, тільки руки лиже. Поки ми з Барсиком грали, дорослі посварилися. Сергій кричав: «Ти зовсім офігів, на кого Олежа залилиш? Так не можна, живи, заради неї і нас живи». Тато у відповідь кричав, що втішати не треба. Вони врешті побилися, то чи тато Сергія першим ударив, чи навпаки, загалом, боролися на кухні і сопіли, а ми з Барсиком їх рознімали. Барсик молодець, куснув обох за характеристики, щоб ні кому не було образливо. Потім ми втомилися, лежали на підлозі всі разом. Я сказав:
– Ви чого б’єтеся? Погана звичка, мамі не сподобається.
– ЇЇ нема, – відповів тато.
– Чого нема? – не зрозумів я.
– Рано! – сказав Сергій татові, а мені пояснив, що нема машини.
Тато точно дурненький, знайшов за що засмучуватися. Довелося його втішати.
– Ти тільки не ридай, це лише машина. Нову купимо. Ти у мене розумний, придумаєш щось, і Сергій допоможе. Пам’ятаєш, я загубив великого Скубі-Ду? Так, спочатку було важко, плакав щодня. Потім так вирішив: я є, а його нема. Мені тут добре, а Скубі-Ду в іншому місці добре. Не варто сумувати.
Тато міцно мене обійняв. Вони з Сергієм мовчали і плакали, точно вам кажу, я бачив сльози. Барсик скиглив. Двоє дорослих – і рознюнилися через машину. Потім всі з підлоги встали, тато пообіцяв Сергію постаратися і взяти себе в руки. Барсик тієї ночі спав зі мною, який же він крутий та теплий!
* * *
Наступного дня тато прийшов за мною до садочка пішки. Приніс мені велосипед, а мамі Платона — квіти, довго просив вибачення. Вони посміхалися, ми з Платоном теж. Його мама про машини все розуміє, одразу сказала: нічого, буває. Добре вони виглядають, як наречений із нареченою.
Потім я їхав додому на велосипеді, а тато біг за мною. Я сміявся, а він чомусь і у мене вибачення просив. Дорослі всі дивні, навіть свої.
* * *
Тата як підмінили з тих пір, як вони з Сергієм побилися і Барсик вкусив. Тепер приходить додому раніше. Напевно, хтось поговорив з начальником на роботі. Дякую! Ще ми з татом по вівторках ходимо у басейн. Він плаває як дельфін і обіцяв, що мене теж навчить. По четвергах у нас карате, одягаємо білі кімоно і махаємо як навіжені. Особливо татові подобається бити грушу, він може двадцять хвилин колошматити без зупинки — такий сердитий, вам і не снилося. А потім усміхається. Ходили вчора на китайську мову, думаємо, туди теж записатися. Тато каже, китайську знати корисно. Мені подобається, що там малюють каракулі, а насправді це не каракулі, а слова. І вчать їсти двома паличками, як у кіно.
* * *
Нещодавно у мене був дитячий корпоратив. Так тато жартома називає день народження. Я запитав, чи приїде мама, але виявилося, що вона дуже зайнята у санаторії. Зате тато запросив усіх моїх друзів із садочка, щоб день народження був найкращим у житті. Він дзвонив організаторам свят, клоунам, людям, які роблять торти. Каже, легше на Місяць злітати, ніж влаштувати день народження дитині. Бабуся мудра, запропонувала підключити маму Платона. Вийшло суперкруто! Вони з татом швидко домовилися, все зробили, вона спекла торт із Левом. Барсик прийшов, ми з ним танцювали і з дівчатами теж. Інколи і дівчата на щось годяться. Шкода, що мама не подзвонила.
* * *
Пройшов рік. Ми дуже багато часу проводимо вчотирьох. Я, тато, Платон і його мама. Круто ж завжди мати друга поруч. Мама Платона добра. Ви б бачили, як вона наркомана відлупцювала, який хотів забрати мій велосипед. Тато з нею після роботи не втомлюється. Сьогодні бабуся і тато сказали, що хочуть зі мною серйозно поговорити. Я знаю про що. Звісно, виберу Лева. Оптімус, тільки не ображайся! Сьогодні вночі мені приснилася мама. Гарна така. Вона мене гладила і тихенько на вушко сказала, що татові і мені з мамою Платона жити краще, що вона добра і щоб я це татові пояснив. Олег розумний, Олег все пояснить, як треба.
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...