«Я буду жити в твоїй оселі, бо я твоя мати!»

Мені було лише п’ятнадцять, коли мати раптом оголосила, що виходить заміж за іншого. А мене — свою єдину доньку — без вагань відправила жити до бабусі. Я заважала їй будувати «нове щастя». Жодних листів, жодних дзвінків, жодної копійки допомоги. В неї було все — чоловік, нова сім’я, а в мене — лише стара бабусина «двушка» та її пенсія, якої ледь вистачало на найнеобхідніше. Але бабуся любила мене безмежно, попри усе. Вона не ділила мене на «свою» чи «чужу». Ділила зі мною все: і тепло, і радість, і біль. Я росла під її крилом, з її турботою, і була вдячна за кожне обійняття, за кожну витерту сльозу.

Коли бабусі не стало, я вчилась на другому курсі університету. Похорони, шок, порожнеча. Але була одна річ, що заспокоювала — я залишилася в її квартирі. Спадщина, яку вона залишила не за правом, а за любов’ю. Я, єдина родина, стала повноправною господаркою того самого дому, де вперше відчула, що мене люблять.

Минуло кілька років. Я вже майже забула про матір — як про страшний епізод життя. І раптом — дзвінок у двері. Вона стоїть. І з порогу — не «привіт», не «як справи», а з вимогою.

— Нам із чоловіком тісно у нашій «двушці». А в тебе — «трішка». Давай міняйся. Ти ж моя донька!

Я дивилася на неї, і всередині горіло від болю та лютості.

— Я тобі тоді була не потрібна, — сказала я. — То чому зараз ти щось від мене хочеш?

— Бо я — твоя мати! — скрикнула вона. — І я житиму в твоїй квартирі! Як ти можеш бути такою невдячною?

Я зачинила двері. І думала, що це кінець. Але ні.

Минуло ще сім років. Я була заміжня, виховувала сина. Ми з чоловіком працювали, платили іпотеку, робили ремонт, раділи кожному вечору разом. І знову — дзвінок у двері.

Відчиняю, і бачу її. Постарілу, втомлену. І знову не «привіт», а прохання:

— Пустиш пожити?

Син вибіг у коридор і запитав:

— Мамо, хто це?

— Я твоя бабуся, — вистрілила вона.

— Мамо, це правда? — сумніваючись, спитав хлопчик.

Я глибоко зідхнула:

— Іди, сину, до кімнати. Потім поясню.

Коли ми залишилися самі, я дізналася, що її чоловік виявився шахраєм. Переконав продати квартиру, нібито для купівлі нової, більшої. А сам — зник із грішми. Вона опинилася на вулиці. І прийшла до мене — до тієї самої доньки, яку колись без роздумів вигнала.

— Я знаю, що ти не викинеш мене. Я ж твоя мати! Я тебе виховала!

— Ти? Виховала? — я ледве не засміялася від болю. — Мене виростила бабуся. А ти кинула мене заради чоловіка. А тепер хочеш жити в моїй оселі?

Вона пробула в нас пару днів. Я нагодувала її, дала переночувати. А потім подзвонила її двоюрідній сестрі, яка жила у селі. Там якраз шукали помічницю на кухню у місцевому будинку відпочинку. Тітка не відмовила. Мати поїхала. Але не мовчки. Верещала у під’їзді, ніби я їй чужа:

— Ти — погана донька! Ти ще відповіси!

А я стояла у дверях і мовчала. Бо вже не хотілося кричати. Бо я давно пробачила. Але впустити назад — це зовсім інше.

Так, як же так… Як можна прийти через роки і вимагати любові, ніби нічого не було? Ніби біль можна стерти, як пил з вікна? Але я вже не та дівчинка, яку можна зрадити і забути.

Я — мати. Я знаю ціну турботі. І я не хочу, щоб мій син колись відчув те, що пережила я. Тому — ні. Я не погана донька. Я просто більше не хочу бути для неї рятівним кругом. Нехай пливе сама.