«”Я для вас стараюсь! А ви це не цінуєте!” — каже свекруха, а від її допомоги я вже не витримую…»

— Я ж для вас стараюся! А ви це не ціните! — каже свекруха, а в мене від її допомоги вже око тривожно подергується…

Інколи мене ловить на одній-єдиній мрії: втекти. Куди завгодно — в інше місто, на край світу, хоч у село під Львовом. Головне — подалі від мами мого чоловіка. Бо інакше я просто з’їду з глузду. У мене вже починається нервовий тік кожного разу, як чую її жвавий голос: «Я принесла вам потрібну річ! Ви будете в захваті!»

Коли ми з Ігорем тільки одружилися, друзі хором заздрили: мовляв, тобі зі свекрухою пощастило. Не бурчить, не лізе у стосунки, навіть паляниць не несе без запиту. Спочатку справді так і було — вона всяк показувала, що підтримує нас. Але, мабуть, всередині в неї копилася енергія, яка колись мала вирватися назовні. І коли вирвалася — знесла все, що ми будували.

Спочатку вона намагалася влаштувати нам розкішне весілляж, з усіма «гірко!», бенкетами і сорока гостями, але ми відмовилися. Ледь вхилилися від цього жаху завдяки випускному її молодшої дівочки — туди вона і перекинула свою гіперактивність. Але спокій не настав.

Тоді ми знімали квартиру. Нормальна, світла, акуратна. Але свекруха почала приносити туди «потрібні речі» — старі тарілки з тріщинами, виделки, якими страшно було їсти, і, звичайно ж, штори… Ці штори досі мені сняться у кошмарах — оксамитові, вишнево-червоні, з дірками від молі.

— Це ж оксамит! Просто залатай, і буде як нове! — з ентузіазмом казала вона.

А в мене в голові крутилася одна думка: чому ти їх сама не повісила у себе, якщо вони такі чудові?

Коли ми нарешті назбирали на свою квартиру — завдяки моїм батькамі і хрещеним Ігоря — я наївно сподівалася, що тепер почнеться нове життя. Але свекруха вирішила, що раз грошей не дала, то допомагатиме інакше. А саме — усім, чим тільки можливо, аби тільки у нас волосся дибом ставало.

Спочатку вона приволокла шпалери. Їм, мабуть, років сорок. Вицвілі, сирі, з запахом старої комори. Потім вона наполягла, щоб плитку у ванній нам поклав «дядько Петро» — знайомий «золоті руки». Цей «майстер» усе уклав криво, плитка відлітала вже через тиждень, шви пішли плямами, і нам довелося платити іншим робітникам, щоб виправити всю цю «безкоштовну допомогу».

Наступним був холодильник. Його вона буквально втягла на власних плечах. Гудів він як реактивний двигун, а запах… Здавалося, всередині хтось помер. Ми з Ігорем його викинули того ж дня, але свекруха влаштувала трагедію:

— Його ж треба було просто помити! Він би вам служив ще років десять! А ви невдячні!

Потім був диван із дачі двоюрідної сестри. Потім сервант із радянського минулого. Потім килим, що пахнув старою сыростью. Усе це ми відмовилися прийняти — і кожен раз це був скандал. Сльози. Образи. Докори.

Тепер я чекаю дитину. Ми довго приховували, але коли животик став помітним — довелося розповісти. І все… Свекруха одразу почала збирати «посаг» із б/в речей: коляска від якоїсь Оленки, ліжечко від Наді, одяг, у якому виросло четверо дітей…

А я не хочу. Не хочу, щоб моя дитина спала у ліжку, в якому лежав хто знає хто. Не хочу, щоб вона їздила у колясці зі зламаними гальмами. Не хочу вдягати її у чужі, випраняні речі. Я брезгую. І мені сумно, що мою думку ніхто не враховує.

Зараз свекруха продовжує свій наступ. Я мовчу. Вагітність — не найкращий час для конфліктів. Оборону тримає Ігор, він пояснює, відмовляє, відмахується. Але я бачу — він виснажений. Енергії у його матері — як у ядерного реактора, і кінця цьому не видно.

Інколи мені хочеться продати квартиру, поїхати і нікому не казати куди. Просто зникнути. Я не зла. Я просто хочу тиші. Свободи. Свого життя. Без оксамитових штор, холодильників-привидів і килимів із минулого століття. Хочу дихати. Хочу жити. Хочу народити дитину — і щоб у нас було наше затишне, нове, чисте, спокійне гніздечко. Без візитів «з добрими намірами», від яких хочеться вити.