«Я думала, що ти не прийдеш…» — історія одного повернення

«Я подумала, що ти не прийдеш…» — історія одного повернення

Коли Олег повернувся додому з роботи, кинув сумку на підлогу, роззувся й пройшов у кухню:

— Що у нас на вечерю? — запитав він звично.

Марічка навіть не обернулася.

— Нічого. Але це неважливо. Сьогодні я говорила з господаркою квартири. Сказала, що ми виїжджаємо в кінці місяця.

Олег завмер.

— Що? Ми ж обговорювали, що ще не знайшли нового варіанту.

— А нащо шукати? — вона повернулася до нього з усмішкою. — Ми переїжджаємо… до твоєї колишньої дружини, Наталі.

Він опустився на стілець, приголомшений.

— Марічко, ти при собі?

— Цілком. Ти сам казав, що частина квартири ще твоя. Ми заощадимо гроші, я вже знайшла садочок для Максима поруч, й магазини під рукою.

Олег відчував, як йому бракує повітря. Він давно не почувався господарем свого життя. Робота стала менш оплачуваною, будівництво, на яке він покладав надії, затримали, й грошей катастрофічно не вистачало.

З Марічкою все давно йшло не так. Вона була молодшою, вимогливою й звикла до розкоші. Колись це здавалося привабливим. Тепер — вимотувало.

Він довго вагався, але все ж таки подзвонив Наталі.

— У нас труднощі. Треба десь пожити пару місяців.

— Це й твоя квартира, Олеже. Звичайно, приїжджай, — відповіла вона спокійно.

Коли вони прийшли, Марічка оглянула квартиру й незадоволено зморщила ніс:

— Темнувато, — кинула вона й пішла по кімнатах у взутті. — Підходить.

Наталя все витерпіла мовчки. Але коли справа дійшла до кухні, поставила умови:

— Прибираємо по черзі. Їжу готуємо самі. Холодильник — спільний, але полиці окремі.

Марічка була обурена:

— Ми не наймалися жити за правилами!

— А ми не наймали вас у пансіон, — відповіла Наталя, не підвищуючи голосу.

Наступний місяць став кошмаром. Марічка чіплялася до Наталі, натякала, щоб та виїхала. Але Наталя трималася. Олег мовчав, бо знав: його вина у всьому цьому.

Одного дня Наталя сказала:

— Я поїду до батьків. Відпочину. Тільки, благаю, не зруйнуйте квартиру.

Марічка ледве приховувала радість. А наступного дня знову почала розмову:

— Я замовила дизайнерський проект, вибрала плитку, треба платити…

Олег вийшов із себе:

— Ти здуріла?! Ми нічого не обговорювали. Я не дам ні копійки!

— А ти хто такий, щоб вирішувати? — гаркнула вона. — Ти вже давно не чоловік, а гаманець, який майже порожній.

А ввечері вона зібрала речі.

— Ми з Максимом їдемо до Львова. Захочеш повернути нас — приїжджай. І гроші привези.

Олег мовчки вийняв картку й кинув у сумку.

— З сином я бачитимуся по неділях.

Коли за ними зачинилася двері, Олег уперше за багато років відчув свободу. Він підійшов до вікна й довго дивився на річку.

Через тиждень повернулася Наталя. Тихо, як завжди. Він почув воду у ванній й підбіг, забувши, що тепер у квартирі знову хтось є.

— Пробач… — пробурмотів він, побачивши її.

Вона вийшла на кухню, а він, не обертаючись, сказав:

— Мені здається, я все ще люблю тебе.

— А я, Олеже. Але назад дороги немає. Тільки якщо почати спочатку.

— Я готовий, — прошепотів він.

— Готовий він… — усміхнулася вона. — Чую, доведеться знову тебе утримувати. Ну що, голодний?

— Авжеж. Зранку нічого не їв.

— Тоді чисти картоплю. У нас тут, між іншим, усе роблять самі…

*Іноді потрібно втратити, щоб зрозуміти, що справді маєш.*