Я його люблю, але не хочу, щоб дитина залишилася без батька

Я кохаю його, але не хочу, щоб дитина залишилася без батька

Привіт. Мене звуть Оксана, і зараз я стою на роздоріжжі, від якого залежить не лише моє життя, але й доля двох інших людей. Мені дванадцять, живу в Чернівцях, працюю в невеличкій юридичній фірмі, у мене є друзі, рідні але моє серце належить людині, з якою я не можу бути відкрито. І це не просто мелодрама. Це тортури, що тривають вже рік.

Ми з Романом були разом три роки. Молоді, закохані, безтурботні. Сварились, мирились, будували плани. Я вірила, що він моя людина, а він казав, що без мене не дихає. Ми були щасливі, доки одного разу не посварились через дурницю, пустопорожню суперечку. Обоє спалахнули, розійшлися гордо, ніхто не зробив перший крок. Ми були занадто вперті й занадто молоді.

Минуло кілька місяців. Я сумувала. Дивилась на телефон, чекаючи повідомлення. Не писала, не дзвонила занадто горда. А потім дізналась, що він почав зустрічатись з іншою. Дівчина з сусіднього відділу, скромна, тиха і вже через пару місяців вагітна. У мене ніби вирвали серце. Я памятаю, як стояла біля вікна, а в грудях було порожньо, наче там поселився крижаний вітер.

Коли народилась його донька, я таки набралась сміливості й подзвонила просто привітати. Він замовк на мить, потім сказав:
Ти не уявляєш, як я радий тебе чути. Давай зустрінемось?

Я не знала, навіщо погодилась. Просто хотілося подивитись йому в очі. На зустрічі ми майже не розмовляли. Лише дивились одне на одного, мовчали, і в цій тиші було все кохання, біль, жаль. Він тримав мене за руку, а я беззвучно плакала.

З того дня ми почали бачитись. Нечасто, обережно, наче боялись самих себе. Рік ми зустрічались так потайки, але чесно скажу: між нами не було близькості. Я не могла. Щойно згадувала про його доньку, про те, що вдома його чекає маленька дівчинка з маминими очима усе всередині стискалось.

Він часто скаржився, що вдома стало неможливо. Що з матірю його дитини його нічого не повязує, крім дівчинки. Що він більше не кохає. Що мріє про мене. І не раз запитував:
А якщо я піду? Якщо повернусь? Ти мене приймеш?

А я мовчала. Бо не знала, що відповісти. Бо в цю мить, як би я його не любила, я бачила перед собою не лише чоловіка, а й батька. І дівчинка Марічка, яка ще не вміє говорити, але вже знає, як посміхається її тато, як пахне його куртка, як він обіймає її перед сном.

Як я можу це зруйнувати? Як можу стати тією, через кого дитина залишиться без тата поруч?

Так, можливо, вони не кохають одне одного. Можливо, живуть разом лише заради дитини. Але хіба це злочин? Скільки таких сімей і всі живуть. У когось із часом усе налагоджується, хтось вчиться кохати знову А якщо я зруйную цю сімю чи буду щаслива, знаючи, що дівчинка росте без батька?

Мені страшно. Мені боляче. Я мрію про нього, засинаю з думками про нього, не можу дивитись іншим чоловікам у вічі. Ніхто мені не потрібен, крім нього. Він моє повітря. Але я не знаю, чи маю я право на це щастя.

Іноді я думаю а якби на місці цієї дівчинки була я? Якби мого тата забрала інша жінка, як би я почувалась? Я занадто добре памятаю, як росла без тата. І не хочу, щоб хтось інший пройшов через це.

Роман чекає відповіді. Він усе частіше говорить про розрив із тією жінкою. Він благає:
Не мовчи. Скажи, що ти хочеш. Я готовий все кинути. Тільки скажи

А я я не знаю, що сказати.

Я не знаю, як правильно. Розум каже одне залишити все як є. Не втручатись, не руйнувати, бути сильною. А серце рветься до нього, кричить, благає не відпускати.

Якщо ви читаєте це, якщо ви були в подібній ситуації скажіть, що мені робити? Чи можна побудувати своє щастя, не руйнуючи чиєсь? Чи будь-яке щастя завжди комусь болить?

Я кохаю його. Але не хочу, щоб його дитина росла без тата.
І, здається, вперше в житті мені по-справжньому страшно.