Connect with us

З життя

Я ледь не втратила молодшу сестру, і лише тоді усвідомила свою любов до неї

Published

on

Я ледь не втратила свою молодшу сестру — і лише тоді зрозуміла, наскільки сильно її люблю.

Мені було всього десять років, коли я вперше по-справжньому усвідомила, що означає бути дорослою. Це усвідомлення прийшло не в тихій розмові з родиною, не на уроці у школі і навіть не після читання книги. Воно прийшло через страх, біль і жах від думки, що я можу втратити свою сестру — Даринку.

Усе почалося, як у багатьох старших дітей, з відчуття несправедливості. Думаю, багато дівчаток, яким доводиться доглядати за молодшими братами чи сестрами, зрозуміють мене. Постійні доручення, докори: «Ти старша, ти повинна», «Ми з татом відійдемо — подбай про Даринку». Здавалося, що мене просто використовують як безкоштовну няню, позбавляючи дитинства, ігор, свободи.

Даринці тоді було п’ять років. Вона була непосидою, вічно чогось хотіла, завжди за мною ходила. А я мріяла хоч один вечір провести з подругами. Ми домовилися подивитися фільм, пригоститися попкорном і соком — створити затишок, немов у справжньому кінотеатрі. І, звичайно, я зовсім забула, що повинна стежити за сестрою.

Пройшло не більше півгодини, як із сусідньої кімнати почувся глухий гуркіт. Я підскочила, серце калатало. Залетівши до кімнати, побачила повалені полички. Даринка лежала поруч, схлипуючи, і трималася за ногу. Пізніше з’ясувалося — сильне розтягнення, забій, на щастя, не перелом. Вона просто полізла на стелаж, щоб дістати книгу з верхньої полиці.

Того вечора батьки влаштували справжнє випробування. Сльози, крики, докори: «Ти не вгледіла!», «Вона могла загинути!». Я стискала кулаки і ненавиділа всі ці слова. Мені хотілося кричати: «Я не просила сестру! Я не просила бути старшою!»

Але все змінилося за кілька місяців.

Настало літо, і нас запросили родичі на відпочинок за кордон. Ми поїхали всією родиною в Туреччину — для нас це було як казка. Спека, екзотика, дивні рослини — я всмоктувала все з захватом. Навіть з Даринкою, здавалося, почали ладнати трохи краще.

Одного вечора ми з нею гуляли по території готелю. Все було спокійно, тихо. Даринка йшла попереду і ніжно проводила рукою по кущах, як любила робити вдома, у нашому парку. І раптом — крик. Різкий, пронизливий. Я обернулася — і побачила змію. Маленьку, чорну з червоним, вона швидко зникла в траві. Даринка стояла, мов вкопана, і вже за кілька секунд почала хитатися.

На її гомілці — дві маленькі, але глибокі ранки. Укус.

Збігся персонал. Батьки прибігли за хвилину. Мама плакала, тато бліднів на очах. Прибіг лікар. Він обробив рану, наклав джгут, спробував висмоктати отруту. Але сказав одразу: «Це небезпечно. Дуже. Укус отруйний. Треба терміново в лікарню і протиотруту».

Даринку забрали швидкою. Я сиділа, обнявши себе за плечі, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Мене розривало від страху.

У лікарні лікарі пояснили, що потрібно термінове переливання крові та введення сироватки. Але у сестри рідкісна група — AB+. Донорів знайти складно. Батьки не підійшли: нещодавно перехворіли грипом. Лікар стиснув губи і сказав: «Залишається лише ви. Але дитині десять…»

Я не дала їм договорити. Я встала і сказала:
— Я готова.

Я не знала, як відбуватиметься процедура, мені було страшно. Але я уже не була тією дівчинкою, яка злилася, що її змусили піклуватися про сестру. Я розуміла — якщо щось станеться з Даринкою, я ніколи собі не пробачу.

У той момент я подорослішала. Не за роками.

Процедура пройшла швидко. Медсестри заспокоювали мене, мама тримала за руку, тато гладив по голові. Здавалося, що світ звузився до одного-єдиного бажання: врятувати Даринку.

Через два дні їй стало краще. Щоки рожевіли, очі почали блищати. Лікарі казали: «У вас сильна дівчинка». А я думала: «Ні, сильна не вона. Сильною стала я».

Ми провели решту відпочинку у лікарняній палаті. Неважливо. Головне — вона була жива.

З тих пір минули роки. Ми з Даринкою виросли. Але ті дні назавжди залишилися в моїй пам’яті. Саме тоді я зрозуміла: сестра — це не тягар. Це частина тебе. Це твоя кров, твоя душа. І заради неї ти готовий на все.

Зараз ми — не просто сестри. Ми найкращі подруги. Ми навчаємо своїх дітей тому, що зрозуміли самі: не треба чекати біди, щоб зрозуміти, хто тобі дорогий. Не потрібно відкладати обійми, добрі слова, підтримку.

Але, на жаль, життя влаштоване так, що справжні цінності ми усвідомлюємо, тільки пройшовши через біль. Головне — не забути урок. Головне — зберегти любов. І бути поруч. Завжди.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири × 2 =

Також цікаво:

З життя2 години ago

Право на помилку.

Соломія дізналася про батькову коханку випадково. Того дня вона пропустила школу, аби супроводжувати подругу до тату-майстра. Необачно було йти до...

З життя3 години ago

Розрив, що врятував моє життя

— Олесю, ти що робиш?! — голос Богдана гримів по всій квартирі. — Куди це ти зібралася в такому вигляді?!...

З життя6 години ago

Він обрав сім’ю. Але не нашу.

— Мам, годі тобі! — Ігор різко відвернувся від вікна, де спостерігав за машинами. — Досить вже чіплятися одного! Я...

З життя9 години ago

Любов, що запізнилася

Галя Іваненко складала коробку зі старими світлинами, коли знайшла випускне фото. Сорок років тому вона стояла поруч з Миколою, а...

З життя10 години ago

Шість років таємної доброти: юна пекарка і бездомний зниклий герой

Шість років пекарка Марійка лишала їжу тихому жебракові — не знаючи навіть його імені! У день її весілля з’явилося дванадцять...

З життя12 години ago

Дочка пробачила, а в мене — гіркота

Олеся пробачила, а я – ні. Віра Петрівна розглядала себе у дзеркалі, поправляючи сірий костюм. Сьогодні Олесці виповнилося тридцять. Перший...

З життя14 години ago

Більше не зноситиму

Валентина Петрівна тримала в руках теплі палянички від Ярини, усміхаючись цьому несподіваному повороту долі. Після розмови вона зрозуміла, що іноді...

З життя17 години ago

Пробачити, але занадто пізно

“Запізніле пробачення” — Не смій мені дзвонити! Чуєш? Ніколи більше не дзвони! — Галина Петровна з силою кинула слухавку на...