Я незламна! Дружина без недоліків

Я не зламалася! Ідеальна дружина

Мій коханий залишив мене, дізнавшись, що я вагітна. Напевно, я просто не помітила, що кохання з його боку було не таким сильним, як мені здавалося. Ні він, ні його батьки, ні його сестра, моя близька подруга, не захотіли навіть подивитися на свою доньку-онуку-племінницю. Але я нічого й не вимагала. Кожен зробив свій вибір: він знайшов нову подругу, а я народила дитину без чоловіка.

Якось мама сказала: «Іди. Пущу назад, якщо зробиш аборт». Мама виховувала мене без батька. Вона не хотіла для доньки такої ж долі. Вона мала на це право. Але я ніколи не скажу своїй донці нічого подібного.

Ми будемо одна одній підтримкою та опорою. У нашому домі не буде скарг щодо нестачі грошей та чоловічої підтримки. Я тільки закінчила університет і вже працювала, але вдалося оселитися в студентському гуртожитку і навіть отримати малосімейку. На зарплату обзавелася деякими меблями та домашнім начинням. Адже у мене нічого не було. Які там соки-ягоди для вагітної!

Головне, щоб вистачило на хліб з молоком. Було все: і втома, і сльози, і страшний недосип. Але я не хотіла, щоб мене жаліли. Я усміхалася. До мене заходили в гості його друзі. Я говорила про нього лише добре, не думала про образи. Мені потрібні були сили для дитини, яку я носила під серцем. Якось я почула фразу: ніхто тобі нічого не винен. Грубувато, але ж правда. Чому мене хтось мав би рятувати, якщо сама взяла відповідальність за своє життя та за життя маленької людини?

Донечка народилася в грудні. Новий рік ми вже зустрічали разом. Мої нові знайомі студенти збиралися, грали на гітарі, пили чай, допомагали по черзі прати пелюшки. Варюха теж допомагала як могла: їла і спала, а в перервах весело гулила. Багато хто казав, що у нас вдома дивовижно весело та легко. І якось я помітила, як один зі студентів почав приходити частіше і залишатися довше.

Він був добрим, вправним і, до того ж, красивим. Сашко на чотири роки молодший за мене. Я зачинила своє серце на замок, заборонила собі будувати плани і раділа кожній хвилині разом. А потім я зустріла його маму. Вона попросила через нього дозволу нас відвідати і… в перший же день назвала мене донечкою.

Тепер ми з чоловіком живемо в іншому гуртожитку. Все в кімнаті зроблено його руками. Він говорить, що я ідеальна дружина. Я помирилася з мамою. Вона не натішиться на онуку. На вихідних ми їздимо до його батьків у сусіднє місто. Там Варочка кидається до своєї другої бабусі, і два дні вони не відходять одна від одної.

Я з жахом думаю: якби я правдами і неправдами втримала біля себе людину, що мене не любила, чи була б я зараз такою щасливою?! Мала б лише чоловіка, який мене не помічає, свекруху, впевнену, що я зруйнувала її синові життя, почуття провини і сльози в подушку.

Бог дав мені набагато більше, ніж я просила.