Я піклуюся про себе, а ти ліпи вареники з будь-ким у ліжку

Вареники хай тобі ті ліпить, з якою я тебе застала у ліжку, а я тепер своїм здоров’ям займуся!

Олена, 48 років, і ніколи ще не була в санаторії. Здається, то часу не було (діти маленькі), то грошей не вистачало. І вже трохи боязно було чоловіка залишати одного на господарстві. Здоров’я в Олени почало кульгати, особливо після народження молодшого сина, пологи були важкими. Але вона завжди відмовляла собі в розкоші зайнятися своїми потребами.

Так у нас, жінок, заведено, спершу дбати про родину, а про себе — вже коли вистачить часу та сил…

Діти виросли, у кожного своє життя. Тільки на свята приходять до батьків. Олена працює бухгалтером у будівельній компанії, а чоловік Микола — агрономом. Нарешті, у неї з’явився час для себе. Але хвороба не обійшла стороною — взимку Олена зазнала жіночих проблем, зробили операцію, і лікар настійливо рекомендував поїздку в санаторій на реабілітацію. Вона погодилася, отримала путівку влітку. Микола одразу почав бурчати…

— Що це за санаторій без чоловіка? Як я буду сам з господарством вправлятися? Ти хочеш, щоб я тут два тижні з голоду помер? Напевно, ти від мене втомилася, бажаєш розважитися без мене?

— Що ти вигадуєш? Здоров’я моє знаєш, я підлікуватися їду.

— Їдь-їдь, хіба для мене це можливо? Голова болить, а на курорт, так можна… Якесь лікування куцими мужиками. Ти, мабуть, з курортниками там і лікуєшся.

— Та ні, дурню! Їду підлікуватися, а не розважатися. Лікарня дала путівку. Може, й тобі варто заїхати, нерви підлікувати.

— Робити мені більше нічого, по санаторіях роз’їжджати?
— Я їду підлікуватись. Не мороч мені голови. Дай хоча б трохи пожити для себе…
— Ось і їдь, — зі злістю сказав Микола.

Олена жахливо образилася від слів чоловіка.

“Цінуй себе, Оленко, ти в себе одна…” — згадалися слова покійної бабусі.

Олена почала збирати речі, а чоловік грюкнув дверима і пішов.

“Переживе,” – подумала жінка.

Накип’ятила борщу, насмажила котлет і пиріжків, наліпила вареників на кілька кілограмів, щоб Микола від голоду не помер за її відсутності.

До вечора Микола додому так і не прийшов, слухавки не брав. Олена викликала таксі і вирушила на вокзал.

Приїхала вона в санаторій, поселилася в номер. Зранку чоловік подзвонив, запитав, як доїхала.

“Може, дійсно, Микола мене ще ревнує, значить, любить,” — розмірковувала жінка.

На обіді Олена познайомилася з Ларисою, чарівною блондинкою 50 років. Подружилися.

Довідавшись, що Олена ніколи не була в санаторії, Лариса взялася навчати:
— На дискотеку ввечері треба ходити обов’язково, це ж процедура для настрою та тонусу. Можна навіть чоловіка знайти.
— Що ти таке кажеш? Я сюди підліковуватись приїхала, лише після операції.
— Я також у шлюбі та щороку сюди їжджу. Можу дозволити собі трохи жіночого щастя.

“Ммм… які тут чоловіки,” — Лариса мрійливо.

— Ой, ні, — зашарілася Олена, — це не для мене. Я лише аби здоров’я поліпшити.

— Ну і даремно, в старості буде що пригадати. А не кислу чоловікову морду.

Увечері Олена не могла заснути, аналізуючи поради нової знайомої. Їй подобалося, що не треба готувати їсти, догоджати чоловіку. Можна пожити для себе, ні під кого не підлаштовуючись.

— Мені подобається, — розповідала вона Ларисі, — що вдома відпочиваю. Біля плити стояти не треба.
— Санаторій для жінки — це просто космос, — погодилася Лариса. Треба, щоб кожна жінка мала таки поїхати щороку.

Ввечері Олена телефонувала чоловіку, говорила, що дуже скучила. Микола огризався, зачіпав її образливими словами, але жінка терпляче відповідала:

— Я вірна і чемна. Ніхто мені крім тебе не потрібен.

Минуло два тижні, Олена відпочила, набралася сил і скучила за чоловіком. Купила подарунки для дітей і чоловіка, зібрала речі і вирішила повернутися додому трохи раніше.

На вокзалі найняла таксі, поїхала додому. Відчинила двері, в будинку тихо. На кухні шампанське, два келихи, цукерки… Розкидана білизна.

Побачила Миколу, що спокійно спав не сам. Поруч лежала чужа жінка. Жах и огидно. Олена відчула себе обпльованою.

Зірвала ковдру з голубків, взяла зі столу вішак і почала гамселити їх.

— Ой, Оленко, ти вже тут? Чому не подзвонила, зустрів би я тебе, все поясню, — сказав переляканий Микола.

Худа білявка, оголена, вислизнула з кімнати.

Олена накинулася на чоловіка. Хотілося вирвати йому очі. Микола ухилявся, кричав, що не знає, чим вона займалась в санаторії. Що він залишився без їжі, а вона відпочивала, потім роги наставляла.

— Останній ти покидьок. Все життя догоджала тобі, що за скотина така? — видихнула Олена. Я ж підлікуватися поїхала, ти ж знав мій стан!

Чоловік втік з кімнати, почав коханку виводити. Олена зірвала з ліжка білизну, зав’язала у вузол і викинула на двір.

— Ти здуріла? Навіщо сусідів смішиш? — кричав Микола. Мовляв, ти відпочила, я відпочив, і живемо далі.

— Я з тобою більше не буду. Йди до батьків у село. Хата мого батька, нічого твого тут немає. Ми розлучаємося. Вареники хай тобі ліпить та хвойда, з якою я тебе застала. Дітям я поясню. Хочу пожити для себе, а не догоджати такій падлюці.

Микола місяць благав Олену повернутися, плакав, дітей намовляв, щоб не розлучалася. Але вона не простила. Білявка також його кинула, думала, що хата його власність. Але кому потрібний п’ятдесятирічний розведений без даху та з купою проблем?

— Назад тебе не візьму, розлучаємося. Тепер зрозуміла все. Житиму у своє задоволення. Ти мені бридкий. Живи, як хочеш, мене не турбуй, дітям мир дай. Все вирішила. Ти ще видний — знайдеш панночку.

Олена розлучилася і наче вдруге народилася. Щороку на море їздить, похорошела, схудла. Тепер не впізнати в ній колишню втомлену Олену. Часу для себе тепер багато. Жити в задоволення!