– Я подаю на розлучення, – заявила жінка.

Вікторія увійшла до кімнати і сказала:

– Я подаю на розлучення.

Олександр у цей час захоплено дивився футбол і… ніяк не відреагував на слова дружини.

Вікторія підійшла і вимкнула телевізор.

– Ти що робиш?! З глузду з’їхала?! – закричав Олександр, потім зібрався з думками і спокійно промовив:

– Вибач. Просто там був дуже важливий момент.

– Впевнена, що не важливіший за те, що я сказала.

– А що ти сказала? – збентежено перепитав чоловік, зрозумівши, що знову пропустив її слова повз вуха.

– Я подаю на розлучення.

Олександр вирячив очі:

– Як це «на розлучення»? Чому? Мені здавалося, у нас усе добре.

– Тобі здавалося.

– Почекай… Вчора ми були в театрі, позавчора я приніс квіти, минулого тижня ходили в кіно. Усе, як ти любиш…

– Так, але все це було вперше за сім років шлюбу. І я навіть знаю, чому.

– І чому ж?! – Олександр почав сердитися.

– Тому що я віддала дітей у садочок, влаштувалася на роботу, почала ходити у спортзал, у салон краси, змінила образ, завела нових друзів.

– До чого тут це?

– А до того, що ти раптово побачив, що я комусь цікава, що чоловіки звертають на мене увагу, що я вже не потребую тебе, як раніше.

– Це нісенітниця…

– Ні, Олександр, це не нісенітниця. Інакше ти б не злякався, не став би крутитися навколо мене, доглядати, квіти дарувати, у кіно і театр водити. Це з твоєї сторони – просто подвиг!

– Я намагався… Хотів зробити приємне… Почекай, я так і не зрозумів: ти через це вирішила розлучитися?

– Так. Я більше не хочу так жити. Ти зараз прикидаєшся люблячим чоловіком, а де ти був, коли я вагітною ходила, коли дітей народжувала, коли вночі не спала? Ти ж ні разу мені ні в чому не допоміг! Був у нашому житті чисто символічно. Приходив, їв, спав. Можу порахувати, скільки разів ти дітей на руки брав!

– Я взагалі-то працював! – Олександр навіть підстрибнув від обурення, – щоб вас забезпечити!

– Працював, не сперечаюся. Але ж не тільки нас забезпечував – себе також. І вихідні мав, тільки волів проводити їх із друзями.

– Маю право!

– У мене – вихідних не було, – продовжила Вікторія, не звернувши на слова чоловіка ніякої уваги, – хоча діти… вони ж і твої. Тільки тебе це цікавило в останню чергу. Так і чую твої слова: я тобі гроші дав, чого ще хочеш? А я хотіла… Хотіла, щоб поруч був надійний, рідний чоловік. Щоб підтримав. І не тільки матеріально, але й морально. Щоб пошкодував зрештою.

Але тобі до цього було неначе байдуже. Ти жив своєму життю, в якому не було ні мене, ні наших дітей…

– Не перебільшуй.

– Я і не перебільшую. Ти хоч знаєш, у який садочок вони ходять? Ми, між іншим, добираємося до нього сорок хвилин. Вранці! У транспорті! А ти на роботу один у машині їдеш, як пан. І виходиш за двадцять хвилин. Однак, жодного разу не запропонував відвести дітей у сад.

– Ти не просила, – буркнув Олександр.

– А чому я повинна просити? Є речі, про які люблячого чоловіка та батька не просять. Це ‒ саме собою зрозуміле. Правда, не у твоєму випадку, оскільки про любов мови не йде. Ніколи не йшла…

– Ти прям монстра з мене зробила…

– Ні, Олександр, ти не монстр. Ти просто абсолютно чужий для мене чоловік. Став чужим… Або був.

– Це тобі, а дітям? Що ти їм скажеш? Як поясниш?

– Ой, тримайте мене семеро! – засміялася Вікторія, – так вони зовсім недавно стали тебе на вулиці впізнавати! Тому з цим проблем у мене точно не буде.

Олександр не знайшов, що відповісти. Частково Вікторія була права, але й його можна зрозуміти: він – чоловік, вона – жінка і повинна знати своє місце, і домом займатись повинна, і дітьми. Батько Олександра завжди так казав. І мама погоджувалась. А Вікторія чомусь не задоволена…

– І як ти збираєшся жити на одну зарплату з двома дітьми? – пішов Олександр в атаку, – що стосується мене – то я ні копійки не дам!

– Даси, – спокійно відповіла Вікторія, – аліменти ніхто не відміняв. І майно, яке нажили за сім років, ми через суд поділимо. Хоча там і ділити особливо нема чого, але все-таки. Холодильник, як не крути, нам з дітьми потрібніший. А, знаючи тебе, я впевнена: саме за нього ти вцепишся, щоб болючіше зробити. Тому все – тільки через суд. На щастя, квартири у нас немає. До речі, ти можеш у цій залишитись. А нам з дітьми я іншу зніму (вимовляючи останню фразу, Вікторія зробила невелику паузу, в глибині душі сподіваючись: Олександр не погодиться, скаже, що іншу квартиру зніме саме він, що дружина і діти можуть жити там, де звикли… Але Олександр нічого такого не сказав), – … я вже підшукала підходящу неподалік від садочка.

– Ну і йдіть! – Олександр більше не міг спокійно слухати Вікторію, – подумати тільки: Цаца! Все продумала?! Нічого не забула?! А машина? Її я тобі не віддам!

– А я і не прошу, – усміхнулася Вікторія, – вона мені не потрібна.

– З чого це ти така щедра?! – Олександр вже не міг зупинитися, – машина їй не потрібна! Напевно, вже на іншій їздиш?! Ну, признайся: давно у мене роги виросли?! Щось ти занадто сміливою стала!

– Не здивував, – Вікторія була зовсім спокійна, – я знала, що почую щось подібне.

– Та зрозумій ти, нарешті, – Олександр підлетів до дружини, схопив за плечі, став трясти, – кому ти потрібна з двома дітьми?! А давай… забудемо все, що ти тут наговорила? Будемо жити разом, як раніше. Я виправлюся, чесне слово!

– Як раніше? Ні вже, – твердо відповіла Вікторія, – ніяк не вийде.

– Але чому?! – Олександр навіть не кричав, він волав на весь голос.

– Тому що я не люблю тебе більше…

Олександр розгубився, внутрішньо запанікував і раптом, неначе відчувши, що подальші розмови безглузді, погодився:

– Раз так – подавай на розлучення.

Їх розвели через півроку. Усе сталося так, як планувала Вікторія.

Тепер вона з дітьми живе неподалік дитячого садочка і ранок у робочі дні у неї проходить набагато спокійніше.

А у вихідні – вона взагалі вільна жінка! А все тому, що колишній чоловік забирає дітей до себе! Водить по місту, сидить з ними у себе вдома, у всілякі ігри з ними грає. Навіть сам готує!

Хто їх зрозуміє, цих чоловіків?

Поки одружений – ні дружина, ні діти не потрібні. Сприймає як само собою зрозуміле.

Як розлучиться – і час на дітей знаходить, і чи не найкращим у світі татом стає…