Я приїхав забрати породистого кошеня.

Взял я на себе відповідальність за британське кошеня. Не тому, що дуже хотів, а тому що дізнався в інтернеті, що його можуть просто викинути на вулицю. Таке іноді трапляється, на жаль. Заводчики бувають різні. Отже, навіть не роздивившись як слід фотографії малюка, я вирушив.
Коли відчинили двері, до моїх ніг підкотилося маленьке пухнасте грудочко з непропорційно великою головою, короткими прилеглими вушками і широкими лапами. На худенькому тільці це виглядало жахливо.
– Ось, – сказала жінка. – Залишився один. Потворний. Ніхто його не бере навіть безкоштовно. А він і маму свою дістає, та його й відлупцює. І ще той бешкетник.
– Паршивець, коротше кажучи, – підсумував я.
– Точно, – погодився чоловік і запросив мене перекусити.
Спочатку цей малий паршивець, невідомо як, поцупив у мене з тарілки шматочок ковбаси. А коли ми всі троє побігли за ним у передпокій, виявилось, що в моїх черевиках вже з’явились маленькі калюжки.
Паршивець сидів поруч і облизувався. Він дивився на мене своїми величезними зеленими очима. Ковбасу проковтнув не розжовуючи.
– Який же негідник, – мовила жінка, тяжко зітхаючи.
– Бешкетник, – додав чоловік і замахнувся на нього газетою.
Малий стиснувся і заплющив очі, чекаючи на удар. Я встиг зупинити руку з газетою і заявив:
– Це ж якийсь позамежний паршивець – запаршивець, коротше кажучи. Беру.
Запаршивець розплющив очі і зацікавлено подивився на мене.
– Ви мазохіст? – запитала жартома жінка.
– Взагалі-то я садо-мазохіст, – виправив я її.
– Що-що? Як? – з жахом подивились на мене чоловік з жінкою.
– Я кажу, сад маю невеликий, от там і займаюся мазохізмом. А цей бешкетник мені допомагатиме. І я, нахилившись, погладив малого.
Була літня пора, тож, виливши з черевиків сюрприз від запаршивця і знявши шкарпетки, я посадив його в перевезення і пішов босоніж до машини. Там, трохи подумавши, відчинив перевезення і, витягнувши малого, посадив собі на коліна. І поїхав.
Запаршивець дивився на мене декілька хвилин, а потім муркнув і притулився до мого живота своєю непропорційно великою головою. Це була любов. Не з першого погляду. Але назавжди.
Запаршивець швидко зростав і незабаром став просто Паршивцем. Пропорційним у всіх відношеннях гігантським британцем.
Справа в тому, що вдома він був тише води і нижче трави. Прямо ангел. Ласкавий, добрий, уважний і розуміючий. Але варто було йому вийти в сад…
І тут починалося. Вмикалась сирена на 120 децибелів, від якої у сусідки скакав тиск, а тарілки падали з рук.
Паршивець «йшов напролом». Він нападав на метеликів, гусениць, мишей, щурів, бабок, котів, кішок, пташок, собак будь-яких розмірів і порід, тільки-но вони наближались до його саду. Незабаром метелики обминали наш сад стороною, а собаки тягли своїх власників на інший бік вулиці.
– Паршивець, паршивець же ти! – кричав я йому, вибігаючи з дому, коли він нападав на чергову собаку, яка посміла надто наблизитись. – Залиш бідну собачку в спокої. Вона нічого поганого не хотіла! … Я вибачався перед усіма сусідами і тяжко зітхав. Виходу із створеної ситуації не було жодного.
Коротше кажучи, розігнавши всю живність навколо, Паршивець засумував. Не було більше кого драти. Доказувати свою перевагу було нікому, він виходив у сад у надії на черговий конфлікт.
Я за інерцією сварив його за схильність до насильства, за паршивий характер і за косі погляди сусідів. Але Паршивець вперто вискакував у сад. Щоправда, писку я не чув вже кілька місяців – раптом відзначив я для себе і здивувався. І тут…
Тут я почув стукіт у двері, що виходять у сад. Мабуть, їх зачинив порив вітру. Підійшовши ближче, я побачив, як Паршивець, розігнавшись на всю силу, б’ється в них головою, намагаючись відкрити.
Я розчинив їх, і він, вилетівши кулею назовні, зник у напрямку кущів. Я побіг за ним, очікуючи побачити нещасного кота чи невинну собачку, що забрела до нас у сад. Відчайдушно лаяв Паршивця і благаючи не починати бійку, я зупинився в маленькому закутку, утвореному кущами.
Мій Паршивець сидів і, відкривши пащу, зригав з неї котячий корм, шматочки сиру, творогу і м’яса. Навпроти нього сиділо крихітне сіре кошеня. З його носика стікала крапля. Судячи з усього, він був застуджений. Кошеня нявкнуло і, потершись об Паршивця, заходилося їсти.
Паршивець підняв свою велику голову і подивився на мене очима, повними задоволення. Він таки зумів вирватися і нагодувати свого підопічного.
Мені стало недобре, і я присів поруч на корточки.
– Паршивець. Отже, всі ці місяці ти вигодовував кошеня, а я тебе сварив за це. Намагався не пускати в сад і всіляко заважав?
Паршивець підійшов до мене і, штовхнувши мене головою знизу вгору, муркнув. Він пробачав мене.
Через півгодини ми їхали до ветеринара. Мого доброго знайомого. Тільки він дозволив привезти окрім кошеняти ще й Паршивця.
Отож, коли лікар взяв пухнастого малюка на оглядовий стіл, аби обстежити і зробити необхідні процедури, Паршивець сидів осторонь. На стільці біля стола лікаря. Він піднявся на задні лапи і з усіх очей дивився, що людина в білому халаті робить з його підопічним.
Зробивши пару уколів і промивши очі кошеняті, лікар обернувся на дивний шум. Я обернувся слідом за ним.
Паршивець стояв усе так же, витягнувши шию в наш бік. Але рот його був широко відкритий, язик висунувся далеко вперед і рухався точно, як у задиханої собаки. А сам він трясся всім своїм великим тілом, наче хтось зсередини бив його молотом.
Лікар кинув на стіл кошеня і закричав:
– Тихо, тихо. Ну-ка, заспокойся. Не смій! Мені тут тільки інфаркту твого бракувало. І, схопивши Паршивця на руки, він кинувся до столу. Зробивши йому кілька уколів, він поклав кота в перевезення і сказав мені, що той проспить п’ять – шість годин.
– Я, знаєте, – говорив ветеринар, – бачив, щоб собаки… Але щоб кіт так переживав за якесь кошеня? Це, знаєте, перший раз за тридцять років моєї практики.
– Це не якесь, – відзначив я. – Це його кошеня.
Приїхавши додому, я витяг Паршивця з перевезення і поклав його на ліжко. Поруч улаштував кошеня. Малюк уткнувся головою в бік свого годувальника і заснув. Задрімав у кріслі і я. А коли прокинувся, то побачив, як Паршивець облизує свого малюка, а той, перевернувшись на спину, б’є його по голові всіма чотирма лапами.
Я клацнув затвором фотоапарата.
– Матусю, Батьку, Рятівнику, Годувальнику, Котю, – перераховував я вголос можливі нові імена. На «Котю» Паршивець озирнувся і муркнув.
Тож так я його тепер і називаю – Котя. А малюк давно виріс. Він ходить за своїм татусем невідлучно, і той його вчить усім мудрощам. Як нападати на метеликів, гусениць, бабок, пташок, котів, собак…
Ну що скажеш – справжній Запаршивець. Мій найулюбленіший кіт на світі!