Я приїхав забрати пухнастого кошеня.

Вирушив я забирати шотландське кошеня. Не тому, що саме таке хотів, а тому, що дізнався в інтернеті, що його інакше викинуть на вулицю. Таке, на жаль, трапляється. Хоч заводчики різні бувають. Отож, не надто розглядаючи фото малюка, поїхав я.

Коли відчинили двері, до моїх ніг підкотився маленький пухнастий клубочок з непропорційно великою головою, короткими притиснутими вушками й широкими лапками. На тендітному худорлявому тілі це виглядало жахливо.
– Ось, – сказала жінка. – Залишився один. Страшко. Ніхто не бере навіть безкоштовно. А він чіпляється до мами, і вона його б’є. Та й бешкетує без кінця.

– Нечема, коротше кажучи, – підсумував я.
– Саме так, – погодився чоловік і запросив мене перекусити.
Першим ділом малюсінький нечема якимось чином стягнув у мене з тарілки шматок ковбаси. А коли ми всі втрьох кинулися за ним у передпокій, то виявилося, що в моїх туфлях вже були маленькі калюжки.
Нечема сидів поруч і облизувався. Дивився на мене знизу вгору своїми величезними зеленими очима. Шматок ковбаси проковтнув, не розжовуючи.
– Нахаба ж якийсь, – зауважила жінка, тяжко зітхаючи.
– Шахрай, – додав чоловік і замахнувся на нього газетою.
Малюк зіщулився і прикрив очі, очікуючи удару. Я встиг перехопити руку з газетою і заявив:
– Це ж якийсь надзвичайний нечема – запаршивець, коротше кажучи. Беру.
Запаршивець відкрив очі і зацікавлено подивився на мене.
– Ви мазохіст? – жартома спитала жінка.
– Взагалі-то я садо-мазохіст, – поправив я її.
– Що-що? Як? – зі страхом подивилися на мене чоловік і жінка.
– Та говорю, садочок у мене невеличкий є, от там і займаюсь мазохізмом. А цей шахрай буде допомагати. І я, нахилившись, погладив малюка.
Було літо, тому, виллявши з туфель сюрприз від запаршивця і знявши шкарпетки, посадив його в переноску і пішов босоніж до машини. А там, трохи подумавши, відкрив переноску і, витягнувши малюка, посадив до себе на коліна. І поїхав.
Запаршивець дивився на мене кілька хвилин, а потім замурчав і притулився до мого живота своєю непропорційно великою головою. Це була любов. Не з першого погляду. Але назавжди.
Запаршивець швидко ріс і згодом перетворився просто в Паршивця. Пропорційного в усіх відношеннях величезного шотландця.
Адже вдома він був тихіший води і нижчий трави. Просто янгол якийсь. Ласкавий, добрий, уважний і розуміючий. Але варто було йому вийти в сад…
І тут починалося. Вмикалася сирена на 120 децибел, від якої у сусідки скакав тиск і падали тарілки з рук.
Паршивець “йшов на ви”. Нападав на метеликів, гусениць, мишей, щурів, бабок, котів, кішок, пташок, собак будь-яких розмірів і мастей, тільки-но їм вдавалося наблизитися до його саду. Незабаром метелики облітали наш сад стороною, а собаки тягнули своїх власників на інший бік вулиці.
– Паршивець, паршивець же ти! – кричав я йому, вискакуючи з дому, коли він нападав на чергову собаку, яка насмілилася занадто наблизитись. – Залиш нещасну собачку в спокої. Вона нічого поганого не хотіла! … Я вибачався перед усіма сусідами і тяжко зітхав. Виходу із ситуації не було ніякого.
Коротше кажучи, розігнавши всю живність навкруги, Паршивець зажурився. Драти більше не було кого. Доводити свою перевагу не було кому, і він виходив у сад у надії на чергове зіткнення.
Я по інерції лаяв його за схильність до насильства, за паршивий характер і за косі погляди сусідів. Але Паршивець уперто вискакував у сад. Правда, віз мі не чув уже пару місяців – раптом відмітив я про себе і здивувався. І тут…
Тут я почув стук у двері, які виводили в сад. Мабуть, їх закрив порив вітру. Наблизившись, я побачив, як Паршивець, розганяючись на повну силу, б’ється в них головою, намагаючись відчинити.
Я розчинив їх, і він, вилетівши кулею назовні, зник у напрямку до кущів. Я побіг за ним, очікуючи побачити нещасного кота чи безневинну собачку, що зайшли до нас у сад. Відчайдушно лаючи Паршивця і благаючи не починати бійку, я зупинився в маленькому закуточку, створеному кущами.
Мій Паршивець сидів і, відкривши пащу, вивергав із неї котячий корм, шматочки сиру, творогу та м’яса. Навпроти нього сидів маленький сірий кошеня. З його носика стікала крапля. Схоже, він був простуджений. Кошеня нявчало і, пригорнувшись до Паршивця, почало їсти.
Паршивець підняв свою велику голову і подивився на мене очима, повними задоволення. Він таки зумів вирватися і погодувати свого вихованця.
Мені стало не по собі, і я присів поруч.
– Паршивець. Ти, значить, усі ці місяці вигодовував кошеня, а я тебе за це лаяв. Намагався не пускати в сад і всіляко заважав?
Паршивець підійшов до мене і, штовхнувши мене знизу вгору головою, замуркотів. Він прощав мене.
Через півгодини ми їхали до ветеринара. До мого доброго знайомого. Лише він дозволив привезти, крім кошеня, ще й Паршивця.
Тож, коли лікар взяв пухнастого малюка на оглядовий стіл, щоб обстежити і виконати необхідні процедури, Паршивець сидів осторонь. На стільці біля столу лікаря. Він піднявся на задні лапи і дивився в усі очі на те, що людина в білому халаті робила з його вихованцем.
Зробивши кілька уколів і промивку очей кошеняті, лікар обернувся на дивний шум. Я повернувся слідом за ним.
Паршивець стояв так само, витягнувши шию в наш бік. Але рот його був широко розкритий, язик висунувся далеко вперед і ходив точно так, як у захеканої собаки. А сам він трясся всім своїм великим тілом, ніби хтось ізсередини бив його молотом.
Лікар упустив на стіл кошеня і закричав:
– Тихо, тихо. Ну-ка, вгамуйся. Не смій! Мені тут тільки твого інфаркту не вистачало. І, схопивши Паршивця на руки, кинувся до столу. Зробивши йому кілька уколів, він поклав його в переноску і сказав мені, що той проспить п’ять – шість годин.
– Я, знаєте, – говорив ветлікар, – бачив, щоб собаки… Але щоб кіт так переживав за якогось кошеня? Це, знаєте, вперше за тридцять років моєї практики.
– Це не якесь, – зауважив я. – Це його кошеня.
Приїхавши додому, я витягнув із переноски Паршивця і поклав його на ліжко. Поруч влаштував кошеня. Малюк уткнувся головою в бік свого годувальника і заснув. Задрімав у кріслі і я. А коли прокинувся, то побачив, як Паршивець вилизує свого малюка, а той, перевернувшись на спину, б’є його по голові всіма чотирма лапами.
Я клацнув затвором фотоапарата.
– Мамочка, Таточко, Спаситель, Годувальник, Котя, – перераховував я вголос можливі нові імена. На “Котю” Паршивець озирнувся і замуркотів.
Так я його тепер і називаю – Котя. А малюк давно виріс. Він неперервно ходить за своїм таточком, а той навчає його всім премудрощам. Як нападати на метеликів, гусениць, бабок, пташок, котів, собак…
Ну що ж ти скажеш – справжній Запаршивець. Мій найулюбленіший кіт у світі!