Я прийняла стареньку матір, але тепер шкодую, бо повернути назад її не можу, і соромлюсь перед друзями.

Взяла я до себе стареньку матір. Тепер шкодую про це, а повернути її назад не можу. І соромно перед знайомими.

Сьогодні хочу викласти на папір свою історію, таку особисту, таку важку, що вона тисне на мене, як камінь на серце. Мені потрібна порада — мудра, виважена, щоб зрозуміти, як вибратися з цього болота, в яке я сама себе загнала.

У кожного з нас свої проблеми, свої випробування. Ми повинні вчитися не засуджувати інших, а простягати руку допомоги, коли хтось тоне у відчаї, не бачачи виходу. Адже ніхто не застрахований від подібного — сьогодні ти судиш, а завтра сам опинишся в такій же пастці долі.

Я забрала до себе матір. Їй вже виповнилося 80, і жила вона раніше в селі під Вінницею, в старому домі з похиленою стріхою. Сама вона вже не справлялася — здоров’я почало підводити, ноги відмовляли, руки тряслися. Я бачила, як вона в’яне там одна, і вирішила перевезти її до себе в міську квартиру. Але я навіть не уявляла, який тягар беру на себе, як це різко переверне моє життя.

Спочатку все йшло гладко. Мама поселилася у мене в Києві, в моїй трикімнатній квартирі, і начебто дотримувалася порядку. Вона не втручалася в мої справи, не шуміла — сиділа у своїй кімнаті, яку я облаштувала для неї з любов’ю. Я зробила все, щоб їй було зручно: м’яке ліжко, теплий плед, маленький телевізор на столику. Виходити їй потрібно було лише у ванну, туалет та на кухню — я намагалася оточувати її комфортом. Стежила за її харчуванням, готувала лише корисне, як радили лікарі: ні краплі жиру, мінімум солі, все на пару. Ліки — дорогі, необхідні — купувала сама, на свою зарплату. Пенсія у мами — сльози, а не гроші, що з них візьмеш?

Але через кілька місяців все пішло під укіс. Мамі набридло міське життя — одноманітне, сіре, як бетонні стіни навколо. Вона почала встановлювати свої порядки, чіплятися до мене з будь-якого приводу, роздувати сварки з нічого. То я не витерла вчасно пил, то суп не так зварила, то забула купити її улюблений чай. Все було не так, все її дратувало. А потім почалися маніпуляції — вона тиснула на жалість, театрально зітхала, повторювала, що в селі їй жилося краще, ніж в моїй «в’язниці». Її слова різали мене, як ніж, але я терпіла, стискала зуби, старалась не відповідати на провокації.

Моя витримка рвалася по швах. Я втомилася від нескінченних докорів, від криків, від її вічного невдоволення. Дійшло до того, що я почала заглушати нерви заспокійливими, а після роботи стою біля під’їзду, не в силах змусити себе піднятися додому. Там, за дверима, мене чекає не затишок, а поле бою, де я щодня програю. Моє життя перетворилося на кошмар, з якого немає виходу.

Повернути маму в село? Це не варіант. Вона там не виживе — дім напіврозвалений, ні тепла, ні умов. Та й як я її відправлю, залишивши на волю долі? А що скажуть знайомі? Вже бачу їх осудливі погляди, чую шепіт за спиною: «Дочка, а матір покинула… Який сором!» Мені соромно навіть думати про це, соромно перед людьми, перед собою. Але сил моїх більше немає.

Ситуація — як тугий вузол, який я не можу розв’язати. Я вимотана, спустошена, розгублена. Як жити з нею під одним дахом? Як справлятися з її впертістю, з цією стіною претензій і образ? Як утихомирити її, не втративши себе? Я в глухому куті, і кожен день занурююся все глибше в цю безнадію.

Бували у вас такі історії? Як ви уживалися зі старенькими, чиї характери — як гострі камені, об які розбивається твоє терпіння? Як не збожеволіти, коли рідна людина стає твоїм найтяжчим випробуванням? Поділіться, прошу, — мені потрібне світло в кінці цього темного тунелю.