З життя
Я стала невільницею в родині чоловіка: моя історія про те, як потрапила в скрутне становище

Колись давно, у глухому селі під Житомиром, де вітер розносить запах свіжого сіна, моє життя, що почалося з кохання, перетворилося на каторгу. Мене звуть Олеся, мені 28, і три роки тому я вийшла заміж за Василя. Я сподівалася знайти родину, але натомість стала сучасною невільницею — слугою для чоловіка, його батьків та всієї родини. Моя душа болить, і я не знаю, як вирватися з цієї пастки.
Кохання, що засліпило
Коли я зустріла Василя, мені було 25. Він був із сусіднього села — високий, із щирою посмішкою та добрими очима. Ми познайомилися на ярмарку в Брусилові, і його простота зворушила мене. Він розповідав про родину, дітей, про село, де всі тримаються разом. Я, дівчина з міста, мріяла про таку гостинність. Через рік ми одружилися, і я переїхала до нього. Тоді я не знала, що це стане моїм вироком.
Василь жив із батьками, Ганною Іванівною та Петром Опанасовичем, у великій хаті. Його старший брат із сім’єю та інші родичі часто приходили. Я сподівалася, що стану рідною, але з першого дня зрозуміла: від мене чекали не любові, а праці. «Ти молода, міцна, то й берися до всього», — сказала свекруха, і я, наївна, погодилася, не усвідомлюючи, куди потрапила.
Неволя замість родини
Моє життя перетворилося на безкінечний коловорот. Я вставала о п’ятій, щоб приготувати сніданок для всіх. Свекор любив куліш, свекруха — яєчню, Василь — паляниці. Потім прибирання, прання, город. Вдень приходили гості, і я варила обід: борщ, вареники, узвар. Ввечері — вечеря, миття посуду, а вночі я падала без сил. І так кожен день, без спочинку.
Свекруха командувала, як отаман: «Олесю, цибулю дрібніше, Олесю, підлогу погано вимила». Свекор мовчав, але його погляд казав: «Тут ти ніхто». Родичі, приходячи, навіть не віталися — сідали й чекали, поки їх обслугову. Василь замість підтримки повторював: «Не супереч мамі, вона краще знає». Його байдужість — ніж у серце. Я сподівалася, що він буде моєю опорою, а він став частиною цієї системи, де я — слуга.
Митча розпачу
Недавно я не витримала. Коли Ганна Іванівна знову нарікала на мої страви, а гості залишили брудний посуд, я скрикнула: «Я не служниця! Я теж людина!» Усі завмерли, а свекруха відповіла: «Не подобається — йди назад у місто. Тут тобі не на білому коні возять». Василь промовчав, і це мене добило. Я вибігла на подвір’я, плачучи, і зрозуміла: я в пастці. Тікати нікуди — у місті немає житла, а мати далеко. Але залишитися — означає вмерти всередині.
Я почала помічати, що навіть моя зовнішність змінилася. Колись жвава й охайна, тепер я виглядаю втомленою, з погаслими очима. Моя подруга Настя, побачивши мене, скрикнула: «Олесю, ти як стара! Тікай звідси!» Але як тікати, якщо я досі люблю Василя? Чи вже ні? Його мовчання, його бездіяльність вбили те кохання, з яким я йшла під вінець. Я відчуваю, що тону, і ніхто не підставить мені руку.
Таємний план
Я почала мріяти про втечу. Потай я відкладаю гроші — дрібні суми, які вдається заощадити. Хочу назбирати на оренду у місті й піти від цього жаху. Але мене спиняє страх: що скаже мати, яка так тішилася моїм весіллям? Що буде з Василем? Чи зможу я сама? А ще я боюся, що свекруха з родиною зроблять усе, щоб зганьбити мене перед селом. Їхня влада тут безмежна.
Та вчора, стоячи біля печі й слухаючи нові докори, я дала собі слово: я вирвуся. Я не слуга, я не рабиня. Я молода, у мене є сили, і я знайду шлях. Можливо, знайду роботу, як Настя, або повернуся до мрії стати квітЯ знаю – одного дня я прокинусь на світанку, візьму свої заощадження і піду по дорозі, що веде до свободи.
**Або (коротший варіант):**
Я обов’язково втечу, навіть якщо цей шлях буде останнім.
