Я так мрію повернутися додому, сину, – прошепотів чоловік

– Я дуже хочу додому, сину, – прошепотів чоловік.
Іваненко вийшов на балкон, закурив цигарку та присів на низеньку табуретку. До горла підступив гіркий клубок, він намагався взяти себе в руки, але руки все ж таки зрадницьки тремтіли. Чи міг він коли-небудь подумати, що настане такий час, коли йому не вистачить місця у власній квартирі…
– Тату! Не треба ображатися і психувати! – вибігла на балкон Марічка, старша дочка Олексія Івановича. – Я ж не прошу багато… Залиш нам свою кімнату і все! Якщо не шкодуєш мене, то хоч подумай про своїх онуків. Діти скоро до школи, а змушені жити з нами в одній кімнаті…
– Марійко, я не поїду жити в будинок для літніх людей, – спокійно відповів старий. – Якщо вас з дітьми тісно в моїй квартирі, то переїжджайте до матері Петра. Вона одна в трикімнатній живе. Буде окрема кімната і у вас, і у дітей.
– Ти ж знаєш, що я з нею ніколи не уживуся в одній квартирі! – крикнула дочка, і грюкнула із силою дверима балкона.
Іваненко погладив старенького собаку, який служив їм із дружиною вірно і довго. Згадавши свою Оксану, заплакав. Завжди на очі наверталися сльози, коли він згадував про дружину. Вона померла п’ять років тому, залишивши його одного. Чоловік відчував себе круглим сиротою після її відходу. Все життя вони йшли пліч-о-пліч, і він навіть не припускав, що при дочці й онуках його чекає самотня старість.
Марічку вони виховували з любов’ю і добротою, намагалися прищепити дочці найкращі якості. Але щось вони все-таки упустили… Їхня дочка виросла жорстокою, егоїстичною особою.
Барсик тихо заскиглив і ліг у ніг господаря. Пес відчував його душевний стан і страждав від того, що його господареві погано.
– Дідусю! Ти нас зовсім не любиш? – у кімнату зайшов восьмирічний онук.
– Що ти… Хто тобі сказав таку дурницю? – здивувався старий.
– Чому ти не хочеш поїхати від нас? Тобі жаль залишити мені і Кості кімнату? Чому ти такий жадібний? – хлопчик дивився на дідуся з презирством і злістю.
Олексій хотів щось пояснити внукові, але зрозумів, що той говорить словами дочки. Вочевидь, Марічка вже встигла підговорити дитину.
– Добре. Я поїду, – безжиттєвим голосом вимовив старий. – Віддам вам кімнату.
Він вже не міг більше перебувати в цій обстановці. Розумів, що в цьому домі його всі ненавидять, починаючи від зятя, який вже давно не розмовляв з ним, і закінчуючи внуком, якого переконали, що дід забрав у нього кімнату.
– Тату! Ти справді згоден? – забігла задоволена Марічка.
– Так, – тихо мовив старий. – Пообіцяй, що не станеш ображати Барсика. Я відчуваю себе зрадником…
– Припини! Ми будемо доглядати за ним, гуляти багато разів на день. А на вихідних будемо навідувати тебе разом із Барсиком, – пообіцяла дочка. – Я вибрала для тебе найкращий пансіонат, ось побачиш, тобі там сподобається.
Через два дні Іваненко вирушив у будинок для літніх людей. Як з’ясувалося, дочка вже заздалегідь домовилася і чекала, коли батько нарешті здасться. Увійшовши в душну кімнату, що пахла вогкістю і клопами, старий пошкодував про своє рішення. Марічка обдурила його, коли розповідала про комфортні умови проживання. Він потрапив не в приватний пансіонат, а в звичайний будинок для літніх людей, де жили нещасні, нужденні люди.
Розклавши речі, він спустився вниз. Сівши на лавку, ледь не заплакав. Дивлячись на безпорадних стариків, уявляв, яке убоге існування чекає його через кілька років.
– Новенький? – запитала симпатична літня жінка, сідаючи поруч.
– Так…, – тяжко зітхнув старий.
– Не переживайте так… Я теж перший час плакала і страждала, а потім змирилася. Мене Валентиною звати.
– Олексій, – представився чоловік. – Вас теж діти сюди відправили?
– Ні. Племінник. Дітей мені Бог не дав, вирішила квартиру залишити племіннику, але, мабуть, поспішила… Він квартиру привласнив, а мене сюди. Дякую, що хоч не на вулицю…
Вони проговорили до пізнього вечора, згадували кращі молоді роки у своєму житті, своїх других половинок. На наступний день, одразу після сніданку знову вирушили на прогулянку. Ця жінка вносила хоч якусь радість і різноманітність у життя Іваненка. Він не міг перебувати в тому приміщенні, весь час проводив на вулиці. Харчування в їдальні теж було відразливим. Він їв зовсім трохи, лише б підтримати сили.
Іваненко чекав на дочку. Сподівався, що Марічка все-таки передумає, засумує за ним і забере додому. Але час минув, а вона так і не приїхала. Якось він вирішив зателефонувати додому, дізнатися, як там Барсик, але ніхто не підійшов до телефону.
Одного разу біля входу Іваненко побачив свого сусіда, Степана Ільченка. Степан теж помітив старого, виявивши здивування на обличчі, поспішив до нього.
– Ось ви де! – здивувався хлопець. – А чому ж ваша дочка бреше, що ви поїхали жити в село? Я одразу зрозумів, що тут щось не так. Знав, що ви б не вигнали свого Барсика на вулицю.
– Про що ти? – не розумів Олексій Іванович. – Що з моєю собакою?
– Не хвилюйтеся, ми його відвели у притулок. Я сам не знаю, що у вас сталося. Дивлюся, Барс сидить біля під’їзду цілодобово, а вас не видно. Зустрів Марічку, запитав, чи все з вами добре. Вона сказала, що ви вирішили жити в селі, а вона продає квартиру та переїжджає до чоловіка. Щодо собаки, пояснила, що він вже старий, і ви не хочете з ним возитися. Олексій Іванович, що взагалі відбувається? – запитав Степан, побачивши, як зблід старий.
Іваненко розповів йому про все. Повідомив, що готовий все віддати, лише б повернути час назад, і не здійснити свого необдуманого кроку. Не лише дочка позбавила його нормального існування, але ще й Барсика вигнала на вулицю.
– Я дуже хочу додому, сину, – прошепотів дід.
– Я тут якраз із цього питання. Я юрист, і часто відстоюю права літніх людей. Ось зараз веду справу одного чоловіка, у якого сусіди забрали будинок. Будь-ласка, не хвилюйтеся. Наскільки я розумію, ви не встигли виписатися? – запитав чоловік.
– Ні. Якщо тільки вона сама не виписала мене. Чесно кажучи, я вже не знаю, чого можна очікувати від своєї дочки…
– Збирайтеся, я чекаю вас у машині, – промовив Степан. – Такого не можна допускати! Яка ж вона дочка після цього…
Іваненко миттєво піднявся до себе, швидко закинув речі в сумку і спустився вниз. Біля входу чоловік зіткнувся з Валентиною.
– Валентино, я їду. Зустрів сусіда, він каже, що дочка вигнала мою собаку, і квартиру продає. Ось такі справи, – сказав чоловік.
– Як же так? – розгубилася жінка. – А я?
– Не хвилюйся, як тільки улагоджу все, приїду за тобою, – пообіцяв Іваненко.
– Кажете таке… Кому я потрібна? – з сумом мовила жінка.
– Вибач. Мене чекають. Не сумуй, я дотримаюся своєї обіцянки.
Олексій Іванович не зміг повернутися додому. Квартира була закрита, а ключів у старого не було. Степан забрав його до себе. Незабаром стало відомо, що Марічка вже не живе в квартирі, переїхала кілька днів тому до свекрухи, а квартиру здала орендарям.
Завдяки Степану, старому вдалося відстояти право на своє житло.
– Дякую тобі, – подякував сусідові старий. – Але я не знаю, як жити далі. Вона ж не заспокоїться, поки не вижене мене…
– Вихід лише один, – промовив Степан. – Ми можемо продати квартиру, віддати Марічці її частку, а на залишок купити вам житло. Скоріше за все, можна буде знайти невеликий будинок у селі.
– Чудово! – зрадів чоловік. – Це ідеальний варіант.
Через три місяці Олексій Іванович переїжджав у новий будинок. Степан допомагав старому у всьому, от і зараз люб’язно запропонував перевезти його з Барсиком.
– Лише заїдемо в одне місце, – попросив Іваненко.
Старий здалеку побачив Валентину. Вона сиділа на їхній лавці і з сумом дивилася вдалечінь.
– Валю, – покликав жінку, – ми з Барсиком за тобою. Тепер у нас є будинок в селі. Свіже повітря, риболовля, ягоди, гриби, все поруч. Поїхали? – усміхнувся Іваненко.
– А як же я поїду? – розгубилася жінка.
– Просто вставай з лавки і йдімо з нами, – засміявся чоловік. – Рішуйся! Тут нам нічого робити.
– Добре! Почекаєш десять хвилин? – усміхалася Валентина, не в силі стримати сльози.
– Звісно чекаю! – усміхнувся чоловік.
Попри інтриги недалеких людей, ці двоє змогли відстояти свій шанс на щастя. Кожен із них зрозумів, що світ не без добрих людей. І як би там не було, добрих набагато більше, ніж лихих. Олексій і Валентина переконалися в цьому на власному досвіді. Літні люди змогли поборотися за себе і нарешті знайшли спокій та щастя в житті.