Я телефонує подрузі, відповідає її донька.

Василь набрав номер своєї подруги, почув голос її доньки.

— Марійко, — каже, — покличь маму.

— Не можу, — відповідає дівчинка. — Мама повезла бабусю купувати щось спортивне для ніг і штани на резинці. У бабусі скоро круїз.

Я ледь не вислав недруковані слова, почувши цю новину від дитини. Бо мама моєї подруги ще недавно ледве пересувалася, а найбільша її прогулянка — це до лавочки у дворі. Постійно нагадувала про свою швидку кончину, особливо в присутності гостей. І Олена, моя подруга, вирішила відірвати маму від цих сумних думок і розмов, які вдень і вночі вганяли сім’ю в депресію.

Ще весною вона дізналася, що організовується поїздка до Європи для людей похилого віку, із відвіданням Києва та його околиць. Все організоване, передбачено. Перевернення в автобусах, розвантаження-вантаження, поруч — медичні працівники і додаткова допомога, яка допоможе не лише сумки піднести, а й самих бабусь. Мама, слід віддати їй належне,довго чинила опір, бо знала, чому її хочуть відправити до Києва на десять днів. Раз вже кінець близький, то нехай подалі від дому, так? Проте згодом погодилася, тим більше, що її товарка, подруга по рецептах, теж захотіла відзначитися у місті мрій. Вдвох же веселіше…

Отже, спорядили нових львів’янок — одній сімдесят п’ять, іншій — на кілька років більше, порадили вести себе чемно і не піддаватися на спокуси, доправили до аеропорту і передали з рук на руки команді, що везла пенсіонерок розважатися до Європи.

Поїздка видалася чудовою, мама щодня телефонувала додому на виданому їй мобільному і жваво, десь годину, звітувала про сніданки-обіди-вечері і екскурсії по відомих місцях.

Однак виникла невеличка проблемка. Маму наздогнала заминка в травленні. Це зрозуміло: літня людина, нове місце, готельна їжа тощо. Організм відреагував. Порадитись у цій справі зі своєю групою підтримки їй здалося не надто зручно. Тож вирішила заглянути в аптеку навпроти і купити там клізму. Аптека видалася маленькою, але сучасною. Там продавались пляшечки, баночки, креми, якісь незрозумілі медичні прилади, частково — за системою “візьми сам”. В загальному, все, як повинно бути в такому закладі.

Зайшла, почала оглядати полиці у пошуках потрібного предмета. Не знайшовши, тричі обійшла аптеку, зупиняючись і обмацуючи деякі речі, які якось нагадували клізму. Щоправда, вони були настільки дивної і, скажімо, фантастичної форми. Але ж це Київ! Цивілізація! Тим часом продавець — точніше фармацевт, або як їх там у аптеках звуть — з непідробним здивуванням дивився на всі ці маніпуляції. І, спробувавши бути корисним, запитав, чим може допомогти.

Мама знала пару слів різними мовами, але недостатньо. Вона почала жестами пояснювати, що їй потрібно. Хлопає себе ззаду, а потім руками показує, що хоче схоже на кругле і продовгувате. У фармацевта від цього очі на лоба полізли. Зрештою з’ясували, що наша мама говорила російською. Той юнак теж жестами показує, мовляв, не рухатися нікуди, бо скоро повернеться. Вилетів із закладу і через пару хвилин повернувся з інтелігентом у беретці з помпоном та з трубкою в руці, який розмовляв українською. Виявився він не то нащадком якогось українського шляхтича, не то уламком білої гвардії. Щоранку смакував каву з булочкою і читав газету у кафе навпроти. Там продавець його й знайшов сусідським чином.

Отже, з’ясувалося, що заклад з медичним ухилом насправді був невеликим магазином делікатних товарів. Продавач схвильовано розказував про мадам, яка, схоже, шукає щось особливе. Проте не може зрозуміти, що саме. Нащадок повинен був пролити світло на цю історію.

Коли до мами нарешті дійшло, де вона знаходиться, то, дивно, не вигукнула: “Ой, Боже, який жах!” Не закрила обличчя руками і не вилетіла поспіхом із лавки.

Навпаки, з живим інтересом розпитала в нового знайомого, що це таке, а що ось те. Деякі речі і сам перекладач не знав. “Фармацевт” провів їм невелику екскурсію та лікбез. Після цього мама з показним презирством заявила новому знайомому:

— Виродженці. Нічого вже самі не можуть. А ми могли без зайвих штучок і це, і те, і, між нами, те також.

— Справжня правда, мадам, — з захопленням погодився правнучий племінник генерала Петлюри.

Таким чином з поїздки по Європі мама привезла не лише нові враження, але й нового друга. Вони переписувались, телефонувалися весь цей час. А тепер ось вирішили махнути разом чи то на Гуцульщину, чи то на Слобожанщину.

— Ні, ти тільки подумай, який жах, — скаржиться мені по телефону Олена. — Дзвонять їхні діти з Парижа з претензіями, що мама веде себе легковажно. Що їхній батько надто старий для таких поїздок і пригод. А я їм у відповідь кажу, щоб слідили за своїм дідом. Адже це він маму на різні дурощі підштовхує. Загалом, повний абсурд, скажи. Що старий, що малий — у голові вітер…

А поки діти сперечаються і призначають винних у безладді, ці двоє пакують валізи, купують спортивне на ноги і штани на резинці. У них попереду круїз!