«Я тобі не нянька! Як чоловік хотів перекласти турботу про свою матір на мене»

Того березневого дня з Оленою трясло з самого ранку. Не від холоду — від люті. Вона стояла біля дзеркала, одягала сина та намагалася стримувати роздратування. Сьогодні — восьме березня. Жіночий день, який міг би пройти хоча б трохи спокійно, але їй знову доведеться їхати до свекрухи. А це означає — напружена посмішка, знущання, докори та вічне почуття провини, яке та вміла викликати майстерно.

— Олено, знову з кислою мину? — бурмотів Микола, надягаючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.

— А ти справді не здогадуєшся чому? — скрізь зуби кинула вона. — Знову буде чіплятися, дорікати, розказувати, як я неправильно виховую Данила, і навіть не поцікавиться, як я почуваюся. Хоч раз би згадала, що я працюю з ранку до ночі, а вся турбота про дім — на мені.

— Ти ж із дому не виходиш, — хмикнув він.

— А ти думаєш, працювати віддалено — це значить валятися на дивані? Чи у нас світло, їжа та одяг самі з неба падають?

Микола образився. Він не звик, щоб Олена нагадувала йому про гроші. Хоча правда була на її боці: її заробіток дизайнерки на фрілансі втричі перевищував його зарплату охоронця на складі.

— Може, ти сам поїдеш? — спробувала вона ще раз.

— Сьогодні свято, Олено. Восьме березня. Ти не можеш просто проігнорувати мою матір.

Через дві години вони вже сиділи в однокімнатній квартирі Надії Степанівни у Вінниці. В кутку, на розкладаному кріслі, перегортала журнал Марічка — двадцятирічна племінниця Миколи, сирота, яку свекруха взяла до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Олена й Марічка ніколи не знаходили спільної мови. І Олена не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.

— Ми тут з тітками порадилися, — сказала Надія Степанівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Марічку. У вас-то є де жити, а їй — починати життя.

За кілька днів документи оформили. Але з умовою, що Марічка заселиться лише після смерті бабусі. Доля, як завжди, вирішила інакше — через три тижні Надія Степанівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але вже не могла обходитися без сторонньої допомоги.

— Ми повинні переїхати до мами, — категорично заявив Микола. — Вона сама не впорається.

Олена проковтнула гіркий ком. Вони справді переїхали. Тільки турбота про свекруху — годування, миття, прибирання, зміна білизни — лягла на неї одну. Микола йшов на роботу, Марічка — на навчання та до хлопця. А Олена і працювала, і тягла на собі весь дім, а тепер ще й сиділкою стала.

— Миколо, може, Марічка допомагатиме? Адже квартира тепер її, — не витримала вона одного вечора.

— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж їй його приводити. І взагалі — ти ж вдома сидиш.

— Вдома. Працюю. І все тягну сама.

— Тобі набридло, так? — усміхнувся він. — Моя мати — і тобі доглядати. Ти ж не кинеш її?

— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти б за моєю матір’ю точно не став доглядати. Тому наймай сидєлку.

— Ти їй заплатиш?

— З її пенсії. Або зі своєї зарплати.

— А ти тоді мені навіщо? — холодно сказав він. — Іди, подивись, як вона там.

І осінь тієї ночі Олена лежала, дивлячись у стелю. Думи ображено крутилися в голові. Він просто використовує її. І як жінку, і як робітницю, і як сиділку. Марічка — спадкоємиця — навіть не з’являється. А вона ламає себе кожен день.

Вранці, поки Микола пішов на роботу, Олена зібрала речі. Взяла сина за руку й повернулася до їхньої квартири. Телефон вимкнула. І лише одне коротке повідомлення відправила: «Мені набридло бути всім відразу. Удачі.»

Вечором Микола приїхав, лютий.

— Або повертаєшся, або подаю на розлучення! — сичав він, блищачи очима.

— Як скажеш, — спокійно відповіла Олена. — Тільки тепер я сама подам. Я не зобов’язана жертвувати собою заради чужої квартири та людини, яка ні разу не сказала «дякую».

— Дивись, щоб потім не пошкодувала!

— О, ні. Я вже пошкодувала. Що терпіла так довго. А тепер — свобода. Дякую тобі лише за Данила.

За місяць шлюб розірвали за обопільною згодою. Микола не просив вибачення. Олена більше не дзвонила.

А через півроку їй розповіли, що Надія Степанівна померла. І Марічка — та сама улюблена онука, заради якої все робилося — виставила дядька за двері, як непотрібний меблі.

Життя розставило все на свої місця. І Олена анітрохи не шкодувала, що вчасно пішла.