Я тричі прагнула бути ідеальною дружиною і тепер боюся самотності на схилі літ

В житті я тричі виходила заміж, намагаючись стати ідеальною дружиною, але тепер боюсь зостатися самотньою в похилому віці.

За своє життя я тричі поєднувала свою долю з чоловіками, і кожного разу докладала всіх зусиль, щоб стати зразковою дружиною — турботливою, терплячою, готовою жертвувати собою заради рідних. Проте ці три спроби створити сімейне щастя обернулися гірким розчаруванням, і тепер мене мучить страх: що, як я зустріну старість у порожнечі та самотності?

Мій перший чоловік, Олексій, залишив мене, кинувши у вічі жорстокі слова: «Ти мені набридла». Йому набридла я, наші діти, моя турбота, мої старання. «Ти нудна, — мовив він, з презирством дивлячись на мене. — Все, що ти вмієш, — це варити борщі». Тоді я вірила, що саме в цьому і полягає жіноче щастя: бути господинею, матір’ю, підтримкою для чоловіка. Я не знала, як утримати його, що зробити, щоб він залишився. І ось я залишилася одна — з двома малими дітьми на руках, розгублена і розчавлена.

Другий чоловік, Андрій, з’явився в моєму житті тоді, коли я вже сподівалася, що все буде інакше. Я вчилася на своїх помилках: намагалася бути мудрішою, менше вимагати, більше пробачати. Але доля знову вдарила: грошей катастрофічно не вистачало, ми обидва виснажувалися на роботі, а потім я захворіла. Не смертельно, але досить серйозно, щоб мені потрібна була підтримка. І тут я побачила його справжнє обличчя. Він не став кричати або влаштовувати сцени — просто зібрав речі й пішов до іншої. Хвора дружина, троє дітей — навіщо йому такий вантаж? Він зник з мого життя так само тихо, як тінь уночі, залишивши мене боротися самій.

Третій чоловік, Віталій, став для мене справжнім випробуванням. Коли ми зустрілися в маленькому містечку під Харковом, він був ніким — зломленою, загубленою людиною без мети. Я буквально витягнула його з безодні: допомогла стати на ноги, віддавала половину своєї зарплати, підтримувала його мрії. Я тягнула його вперед, як бурлак баржу проти течії, не шкодуючи себе. Він же нічого не робив для мене — ні єдиного доброго жесту, ні краплі вдячності. Але я переконувала себе: чоловік — голова сім’ї, і я повинна його підтримувати, навіть якщо це означає тягти все на собі. А нещодавно він подивився на мене холодним поглядом і виніс вирок: «Ти себе запустила. Стара, недоглянута».

Йому всього на три роки менше, ніж мені, але він вважає себе молодим, повним сил, а мене — ледь не руїною, недостойною уваги. І це говорить людина, яку я роками утримувала, годувала, піднімала з колін! Мене охопила лють. Я більше не могла терпіти: припинила давати йому гроші, а він тут же назвав мене жадібною, згадав всі мої «недоліки», ніби я повинна була йому назавжди. Його слова різали, як ножі, але відкрили мені очі: я не хочу жити заради того, хто мене не цінує.

І ось я стою на роздоріжжі, у свої сорок з гаком, із розбитим серцем і порожніми руками. Стільки років я вкладала душу в ці стосунки, стільки зусиль віддала, щоб зробити їх кращими, а що зрештою? Порожнеча. Боюся навіть думати про майбутнє. Кому я тепер потрібна? Адже старих жінок не люблять — чи я помиляюся? Ці думки гнітять мене, як холодний вітер у осінню ніч, і я не знаю, де знайти відповідь. Три рази я намагалася побудувати сім’ю, тричі обпеклася, і тепер страх самотності стукає у мої двері все гучніше. Невже це все, що мені судилося? Невже я залишуся одна, спостерігаючи, як життя проходить повз мене?