Я вас усіх виживу зі світу! Ще й попляшете! – кричала братова дружина

-Та я вас усіх до світла зживу! Попляшете! – лютувала дружина мого брата.
-За що, Лариса? Я ж тобі всі гроші віддала. Які претензії? – моя мама не розуміла, чому їй погрожує невістка.
-А де це документально зафіксовано, що ви віддали гроші? Де свідки? Розписка? Ви повинні нам із Сашком за половину цієї квартири! – Лариса невблаганно стояла на порозі.
-Ну що ж, Ларисо. Йди собі з миром! Я була свідком передачі грошей. Вистачить цього? І моєму братові передай привіт. Йому варто б узяти тебе в руки. Більше не приходь сюди, – я не могла не втрутитися в цю спірну ситуацію. Мама була беззахисна.
-Пошкодуєте, та вже пізно буде! Я звернусь до мага і прокляну вас! – крикнула Лариса, йдучи геть.
…Наша з братом мати після смерті батька продала дім у селі та переїхала жити до мене у трикімнатну квартиру. Я тоді вже була вдовою і виховувала п’ятирічного сина Ігоря. З радістю поселила маму в себе.
-Віро, ти не будеш проти, якщо я Сашкові віддам половину отриманих грошей за дім? Адже він мені син. А то його Лариса їсть поедом, мовляв, непутящий чоловік, погано утримує сім’ю, – мама благаючим поглядом подивилася на мене.
-Боже, яка проблема, звісно, віддай! Це справедливо, – я насправді так і вважала.
…Ми запросили Сашка з Ларисою до мене в гості, передали гроші з рук у руки. І ось, через два роки, Лариса знов вимагає гроші, погрожує, проклинає.
Я її виставила, зачинила двері й забула про неї. Ми багато років не спілкувалися ні з братом, ні з Ларисою. Між нами, як здавалося, пробігла чорна кішка. З того часу на нас почали сипатися невдачі немов нескінченний водоспад. Пішли ми гуляти по бідам. Як кажуть, ти від горя за річкою, а воно на березі.
Мама захворіла, я прищепилася незрозуміло чим, а в сина Ігоря з’явилася мокнуча екзема. Постійно траплялися якісь неприємності. У квартирі, де пахло ліками, все ламалося, падало і розбивалося. Настінний годинник зупинявся серед ночі. Мені, офіцеру міліції, довелося піти на пенсію за вислугою років. Хоча збиралася працювати, поки не запропонують написати за власним бажанням. Я мала доглядати за лежачою мамою, посилено лікувати сина. Гроші чомусь стали впевнено “упливати” з рук.
…Пам’ятаю, як свою квартиру перетворила на фіалковий дім: всюди розміщувалися ці квіти. Я їх вирощувала, розмножувала, продавала на ринку. Можна сказати, що ці маленькі квіточки врятували нас від боргів. Фіалки охоче купували.
Раз на рік приїжджали родичі. Гостювали у нас тиждень. Одарювали нас ношеними, але чистими речами. Привозили продукти: м’ясо, макарони, крупи, муку… Ми всьому були невимовно раді. Родичі від’їжджали, і починалося коло поворот.
…Безгрошів’я, недуги, апатія.
Я, щоб не впасти у відчай від невдач, від важких думок, розбила квіткову клумбу біля парадного. Посіяла весною насіння квітів. Висіяли простенькі: левиний зев, матіола, календула. Але це був мій єдиний джерело натхнення.
Якось проходив мимо сусід Михайло, окинув оком мою скромну клумбу:
-Доброго дня, сусідко! Можна вам запропонувати гроші на квіти? Купіть їх більше, нехай усім буде заздрісно.
Я невпевнено знизала плечима. Михайло поклав гроші мені в кишеню халата:
-Беріть, наша мила садівнице! Не соромтеся. Ви ж робите красу для всіх.
Я, окрилена, купила екзотичних квітів, кущів. Моя клумба зацвіла різнобарв’ям. Сусіди ахали і охали від цього райського краєвиду.
Михайло щоразу зупинявся біля клумби, захоплювався:
-Тільки у гарної людини можуть так буйно цвісти квіти.
Сусід часто пригощав мене цукерками, плиткою шоколаду, морозивом:
-Це вам, Віро, за невтомну працю.
Мені, безперечно, було приємно таку увагу чужої людини.
Роки йшли, і справи потроху почали налагоджуватися в нашому домі.
Мама, відновивши здоров’я, підвелася, повеселішала. Шкіра сина очистилася від екземи. Я раптом відчула себе жінкою у білих мереживах. Хотілося любити і бути коханою. І не зважати на осінній вік.
Ігор, надивившись на хвору бабусю, вирішив стати лікарем. Легко вступив до медичного інституту. Паралельно працював у лікарні. Незабаром став асистувати на операціях. З часом, до Ігоря часто зверталися сусіди з проханням визначити діагноз, зробити укол, поставити крапельницю…
Ігор вивчився на реаніматолога.
Ми вдвох із сином зробили косметичний ремонт у квартирі. Ігор купив вживану іномарку. Збирається одружитися на своїй колезі Інні. Вона кардіолог. У нас усе добре, спокійно.
Не так давно телефонує Лариса, і осиплим голосом говорить:
-Здрастуй, Віро. Може, ти мене відвідаєш, я в лікарні лежу?
Приїжджаю за вказаною адресою. Заходжу в загальну палату. Знаходжу ліжко з Ларисою.
-Що з тобою, Ларисо? – дивуюся помученому вигляду хворої жінки. В очах Лариси порожнеча.
-Ось як воно вийшло, Віро… Гуляли ми в лісі з чоловіком. Знайшли в траві людський череп, принесли його додому. Почистили, лаком покрили, зробили з нього попільницю. А через пів року загинув твій брат в аварії. Ще через два місяці – наш синочок загинув в гаражі. З друзями випивав. Я ось хворію – запалення легень. Господи, чому ми той нещасливий череп притягли до себе в дім? З нього почалися мої нещастя, – Лариса гірко заплакала.
-Ні, Ларисо, все почалося з тих пір, як ти побігла до чорних магів і відьом. Череп – це вже наслідок, – я не могла не сказати це Ларисі. Занадто багато біди вона принесла нашій родині.
-Ти права, Віро. Каюся. І псувала вас, і проклинала. Моя злість розливалася чорним дьогтем. Ітог – прирекла себе на самотність. Прости. Давай забудемо дурні сварки. У молодості за моїми плечима росли крила, а тепер там стирчить бумеранг. Я відчуваю його жало, – Лариса присіла, заспокоїлася, задумалася.
Я про все розповіла Ігорю. Він не залишився байдужим:
-Мамо, давай переведемо тітку Ларису в мою лікарню. Там догляд кращий буде. Не чужа ж людина.
-Давай, сину, – я повністю пробачила Ларису. Адже шкодувати її потрібно. Залишилася вона одна, страждати горем. Втратила і сина, і чоловіка.
…Михайло запропонував з’єднати наші долі. Він жив поверхом вище.
-Віро, переходьте до мене, веселіше буде час проводити. Ви – вдова, я – вдівець. Нам буде про що поговорити. Згодні?
-Так, Михайле, – я не вірила своєму неочікуваному щастю. Воно звалилося з небес, душу зігріло, засяяло.
Мама раділа за мене:
-Бачиш, Віро, твоя доля поруч знаходилася, поступово до тебе наближалася, придивлялася. Ти заслужила це щастя.
Лариса швидко одужує, проситься в гості. Покликати її? Пораджуся з Ігорем та Михайлом…