Я вас усіх знищу! Танцюватимете!” – шалено кричала братова дружина

– Так я вас усіх на той світ відправлю! Запляшете! – шалено кричала дружина мого брата.

– За що, Олено? Адже я віддала всю суму. Які претензії? – моя мама не розуміла, чому їй загрожує невістка.

– А де це записано, що ви гроші віддали? Де свідки? Розписка? Ви нам із Сашком винні за половину цієї квартири! – Олена невідступно стояла в дверях.

– Ну що ж, Олено. Іди собі з миром! Я була свідком передачі грошей. Підійде? І привіт братові моєму передай. Йому б тебе стримати. Більше сюди не приходь, – я не могла не втрутитися у конфліктну ситуацію. Мама була беззахисна.

– Пошкодуєте, та пізно буде! Я до ворожбита звернуся і прокляну вас! – крикнула Олена, йдучи.

…Після смерті тата наша з братом мама продала будинок у селі і переїхала жити до мене в трикімнатну квартиру. Я тоді вже була вдовою, виховувала п’ятирічного сина Захара. Маму з радістю поселила у себе.

– Віро, ти не будеш проти, якщо я Сашкові віддам половину грошей, виручених за будинок? Він же мій син. А Олена його за їсть, мовляв, невдаха чоловік, сім’ю погано забезпечуєш, – мама просила мене.

– Господи, яка проблема, звісно, віддай! Це справедливо, – я так і вважала.

…Ми запросили Сашка з Оленою до мене в гості, з рук у руки передали гроші. І ось, через два роки, з’являється Олена, вимагає ще й ще фінансів, загрожує, проклинає.

Я її виставила, зачинила двері та забула про Олену. Ми довгі роки не спілкувалися ні з братом, ні з Оленою. Між нами, як кажуть, кішка чорна пробігла. З того часу неприємності на нас полилися, мов нескінченний водоспад. Ми гуляли, як кажуть, під час лих.

Мама захворіла, я занедужала незрозуміло чим, син Захар вкрився мокрою екземою. Постійно траплялися якісь неприємності. В квартирі, просякнутій запахом ліків, усе ламалося, падало і розбивалося. Стіни години серед ночі зупинялися. Мені, офіцеру міліції, довелося піти у відставку за вислугою років. Хоча, я збирався працювати доти, поки не запропонують піти на пенсію. Я мала доглядати лежачу маму, посилено лікувати сина. З невідомих причин гроші почали впевнено вислизати з рук.

…Пам’ятаю, я свою квартиру перетворила на фіалковий будинок: скрізь були ці квіти. Я їх вирощувала, множила, продавала на ринку. Ці маленькі квіточки буквально рятували нас від боргів. Фіалки охоче купували.

Раз на рік приїжджали родичі. Вони гостювали у нас тиждень. Дарували нам ношений, але чистий одяг. Привозили продукти: м’ясо, макарони, крупи, борошно… Ми всьому були не сказанно раді. Родичі від’їжджали, і починався біг по колу.

…Безгрошів’я, недуги, апатія.

Я, щоб не занепадати духом від негараздів та тягучих думок, розбила клумбу біля парадного. Навесні посіяла насіння квітів. Виросли простенькі: левиний зів, матіола, календула. Але це було моїм єдиним джерелом натхнення.

Якось сусід Михайло, проходячи повз, оцінив мою скромну клумбу:

– Доброго дня, сусідко! Можливо, запропонувати вам гроші на квіти? Купіть побільше, на заздрість усім.

Я невпевнено знизала плечима. Михайло поклав гроші мені в кишеню халата:

– Беріть, наша люба садівнице! Не соромтеся. Ви ж красу для всіх робите.

Я, натхненна, накупила екзотичних квітів, кущів. Моя клумба запахла, розцвіла кольорами. Сусіди ахнули і охнули від цього райського саду.

Михайло кожного разу зупинявся біля клумби, милувався:

– Тільки у доброї людини можуть так буйно цвісти квіти.

Сусід часто пригощав мене цукерками, плиткою шоколаду, морозивом:

– Це вам, Віро, за невтомну працю.

Мені, безумовно, було приємно таке увага від чужої людини.

Йшли роки, все поступово налагоджувалося в нашому домі.

Мама, після лікування, піднялася на ноги, розвеселила. Шкіра сина очистилася від екземи. Я раптом відчула себе жінкою в білих кружевах. Хотілося любити і бути коханою. І не зважати на осінні роки.

Захар, побачивши бабусю хворою, вирішив стати лікарем. Легко вступив до медичного університету. Паралельно працював у лікарні. Невдовзі почав асистувати під час операцій. Згодом, до Захара часто зверталися сусіди з проханням поставити діагноз, зробити укол, поставити крапельницю…

Захар вивчився на реаніматолога.

Ми з сином удвох зробили косметичний ремонт у квартирі. Захар купив уживане авто. Має намір одружитися на своїй колезі Інні. Вона – кардіолог. У нас все добре, спокійно.

Нещодавно дзвонить Олена і хриплим голосом говорить:

– Привіт, Віро. Можливо, ти мене провідаєш, я в лікарні лежу?

Приїжджаю за вказаною адресою. Зайшла в загальну палату. Знайшла койку з Оленою.

– Що з тобою, Олено? – здивувалася я вигляду хворої жінки. В очах Олени порожнеча.

– Ось так склалося, Віро… Гуляли ми з чоловіком у лісі. Знайшли у траві людський череп, принесли його додому. Почистили, лаком покрили, зробили з нього попільничку. А через півроку загинув твій брат в аварії. Ще через два місяці наш синок отруївся в гаражі. З друзями випивав. Я, ось, хворію – запалення легенів. Господи, навіщо ми той нещасливий череп принесли до дому? З нього розпочалися мої нещастя, – Олена гірко заплакала.

– Ні, Олено, все почалося з того моменту, як ти звернулася до ворожок і відьом. Череп – це вже наслідок, – я не змогла не сказати це Олені. Занадто багато біди вона принесла нашій родині.

– Ти права, Віро. Каюсь. І навела на вас порчу, і проклинала. Моя злість розливалася чорним дьогтем. Результат – прирекла себе на самітність. Прости. Давай забудемо дурні сварки. У молодості в мене за спиною виростали крила, а тепер там стирчить бумеранг. Я відчуваю його жар, – Олена поникла, затихла, замислилася.

Я все розповіла Захару. Він не залишився байдужим:

– Мамо, давай переведемо тітку Олену до моєї лікарні. Там догляд кращий буде. Не чужа ж людина.

– Давай, сину, – я повністю пробачила Олену. Та й пошкодувати потрібно її. Залишилася вона одна мучитися горем. Втратила і сина, і чоловіка.

…Михайло запропонував об’єднати наші долі. Він жив на поверх вище.

– Віро, переходьте до мене, веселіше буде час коротати. Ви – вдова, я – вдівець. Нам буде про що поговорити. Згодні?

– Так, Михайле, – я не вірила своєму несподіваному щастю. Воно ніби з неба впало, душу зігріло, засяяло.

Мама за мене зраділа:

– Бачиш, Віро, доля твоя поруч була, поступово до тебе підходила, придивлялася. Ти заслужила це щастя.

Олена швидко одужує, проситься в гості. Запросити? Порадимося із Захаром і Михайлом…