Я виросла в дитбудинку: як зустріч з однією бабусею змінила моє життя.

Від самого дитинства у моєму житті не було нічого цікавого. Залишившись немовлям, я потрапила до дитячого будинку, а потім випало важке дитинство та постійна самотність. Часто я проводила час, дивлячись у вікно своєї кімнати, а уві сні бачила маму, яка приходила до мене — таку красиву і люблячу.

Після виходу з дитячого будинку життя стало ще складнішим. Я працювала на фабриці, жила у маленькій кімнатці разом з іншими людьми. Сусіди теж не були найкращими: їхні батьки — алкоголіки, а діти — дрібні злодії. Одного дня, повернувшись з роботи, я застала зламані двері свого помешкання, а там усе перевертено догори дном. Мої заощадження теж зникли. Винних я не знайшла, ніхто не зізнавався. Моє терпіння урвалося, я пояснила їм, що якщо гроші не повернуться, я змушена буду звернутися до міліції.

— Як ти смієш звинувачувати нашу чесну родину у крадіжці? — закричала сусідка, ледь тримаючись на ногах.

— Збирайся звідси! — додав її чоловік, хапаючи мене за светр і викидаючи за двері.

Я сиділа на лавці в парку і гірко плакала, запитуючи себе, навіщо мені це все. Настала пізня осінь, йшов дрібний холодний дощ. Я не знала, куди йти, у мене не було ні друзів, ні рідних.

— Доню, тобі щось сталося? — запитала літня пані.

Побачивши її, я плакала ще більше. Жінка сіла поруч, поклала руку на плече, заспокоюючи мене. Від неї відчувалось тепло. Не знаю чому, але я розповіла їй всю свою історію. Ми розмовляли дві години. Жінці вже було холодно, її песик почав жалібно скиглити.

— Ходімо до мене. Я пригостю тебе смачною чаєм з тістечками, а вранці вирішимо, що далі робити, — запропонувала бабуся і взяла мене за руку. Я охоче пішла за нею, відчуваючи в ній споріднену душу.

Наступного дня ми разом пішли до відділку міліції. Я розповіла про своїх сусідів і написала скаргу. Міліціонер сказав не хвилюватися, усе владнається і з цими людьми проведуть серйозну розмову. Ввечері я повернулася додому, сусід Михайло був тверезий.

Він вибачився зі сльозами на очах і пообіцяв повернути втрачені гроші, як тільки отримає зарплатню. Щодня після роботи я поспішала до бабусі. Вона завжди чекала мені у вікні, махала рукою і йшла на кухню, щоб заварити чай. Колись вона залишилася вдовою, і Бог не дав їй дітей.

Ми зблизилися. Я ходила до неї після роботи, знаючи, що мене чекають і потребують. Вона давно вже просила мене переселитися до неї, бо жила одна у великій квартирі. Я відмовлялася, відчувала себе ніяково, розуміючи, що їй просто шкода мене.

— Привіт, дорога! Сьогодні в мене був напад гіпертонії, і не було нікого, хто міг би хоч склянку води піднести! Скільки разів я тебе просила, переїжджай до мене, будь ласка, — сказала вона і розплакалася.

Я відчула себе ніяково і соромно перед нею за свій егоїзм. Я пообіцяла взяти свої речі й оселитися з нею. Наступного дня після переїзду вона привела мене до нотаріуса і записала на мене свою квартиру.

— У мене нікого немає, окрім тебе, якщо я цього не зроблю, усе дістанеться державі. Хочу, щоб у тебе було де жити.