Я вирушив забрати кошеня з іншої країни.

Я приїхав забрати британського кошеня. Не тому, що воно мені дуже було потрібно, а тому, що в інтернеті прочитав, як його можуть виставити на вулицю. Таке трапляється. На жаль. Заводчики бувають різні. Тому, навіть не дуже роздивившись фото малюка, я вирушив у дорогу. Коли відчинили двері, до моїх ніг підкотилася маленька пухнаста грудочка з непропорційно великою головою, короткими притиснутими вухами і широкими лапами. На тоненькому тільці це виглядало жахливо.

– Ось, – сказала жінка. – Залишився один. Уродець. Ніхто не хоче його брати навіть безкоштовно. А до своєї мами він пристає, за що вона його б’є. Пустує постійно.

– Ну, паршивець, коротше кажучи, – підсумував я.

– Точно, – погодився чоловік і запросив мене на перекус.

Першим ділом малючий паршивець, невідомо яким чином, украв у мене з тарілки шмат ковбаси. А коли ми всі троє ринулись за ним у передпокій, то в моїх черевиках вже були маленькі калюжі.

Паршивець сидів поруч і облизувався. Він дивився на мене знизу вгору своїми величезними зеленими очима. Шмат ковбаси він проковтнув, навіть не пережувавши.

– Просто якийсь негідник, – зауважила жінка, важко зітхаючи.

– Мерзотник, – додав чоловік і замахнувся на нього газетою.

Малюк стиснувся і закрив очі в очікуванні удару. Я встиг перехопити руку з газетою і заявив:

– Це ж взагалі-то запаршивець – запаршивець, коротше кажучи. Беру.

Запаршивець розплющив очі і зацікавлено подивився на мене.

– Ви мазохіст? – запитала жартома жінка.

– Власне, я садо-мазохіст, – виправив я її.

– Як? Що? – з жахом подивилися на мене чоловік з жінкою.

– Кажу, сад у мене є невеликий, от там я і займаюся мазохізмом. А цей негідник буде мені допомагати. І, нахилившись, я погладив малюка.

Була тепла пора, тож, виливши з черевиків сюрприз від запаршивця і знявши шкарпетки, я посадив його в переноску і пішов босоніж до машини. А там, трохи подумавши, відкрив переноску і, витягнувши малюка, посадив собі на коліна. І поїхав.

Запаршивець дивився на мене кілька хвилин, а потім замуркотів і притулився до мого живота своєю непропорційно великою головою. Це була любов. Не з першого погляду. Але назавжди.

Запаршивець швидко виріс і незабаром перетворився просто в Паршивця. Пропорційного у всіх відношеннях величезного британця.

Справа в тому, що вдома він був тихішим від води, нижчим від трави. Просто як ангел. Лагідний, добрий, уважний і розуміючий. Але варто було йому вийти в сад…

І тут починалося. Включалася сирена на 120 децибел, що змушувала сусідку підстрибувати від нервів, а тарілки вислизати з рук.

Паршивець «йшов на ви». Він нападав на метеликів, гусениць, мишей, крис, стрекоз, котів, кішок, пташок, собак будь-яких розмірів і мастей, варто їм було наблизитися до його саду. Незабаром метелики облітали наш сад стороною, а собаки тягли своїх власників на інший бік вулиці.

– Паршивець, паршивець же ти! – кричав я йому, вискакуючи з дому, коли він нападав на чергову собаку, що посміла надто близько наблизитися. – Залиш нещасну собачку в спокої. Вона нічого поганого не хотіла!

Я вибачався перед усіма сусідами і важко зітхав. Виходу з такої ситуації не було ніякого.

Коротше кажучи, розігнавши всю живність навколо, Паршивець засмутився. Нападати вже не було на кого. Доводити свою перевагу не було кому, і він виходив у сад у надії на чергове зіткнення.

Я по інерції лаяв його за схильність до насильства, за паршивий характер і за косі погляди сусідів. Але Паршивець уперто вискакував у сад.

Правда, візгу я не чув вже пару місяців – раптом відзначив я про себе і здивувався. І тут…

Тут я почув стук у двері, що виходять у сад. Видно, її закрив порив вітру. Підійшовши ближче, я побачив, як Паршивець, з усіх сил розганяючись, б’ється в неї головою, намагаючись відчинити.

Я розчинив її, і він, кулею вилетівши назовні, зник у напрямку кущів. Я побіг за ним, очікуючи побачити нещасного кота або безневинну собачку, що забрели до нас у сад. Відчайдушно лаючи Паршивця і благаючи не починати бійки, я зупинився в маленькому закутку, що утворився кущами.

Мій Паршивець сидів і, відкривши рота, вивергав з нього котячий корм, шматочки сиру, творогу і м’яса. Навпроти нього сидів малюсінький сірий котик. З його носика стікала краплинка. Судячи з усього, він був застуджений. Котик нявкнув і, потершись об Паршивця, почав їсти.

Паршивець підняв свою велику голову і подивився на мене очима, повними задоволення. Йому вдалося вирватися і нагодувати свого питомця.

Мені стало не по собі, і я присів поруч на корточки.

– Паршивець. Ти значить, усі ці місяці вигодовував кошеня, а я тебе за це лаяв. Прагнув не пускати в сад і всіляко перешкоджав?

Паршивець підійшов до мене і, штовхнувши голову мені знизу вгору, замуркотів. Він вибачав мене.

За півгодини ми вже їхали до ветеринара. До мого хорошого знайомого. Тільки він дозволив привезти крім кошеняти й Паршивця.

Тому, коли лікар узяв пухнастого малюка на оглядовий стіл, щоб обстежити і зробити необхідні процедури, Паршивець сидів осторонь. На стільці біля столу лікаря. Він підвівся на задні лапи і дивився у всі очі на те, що людина в білому халаті робить з його питомцем.

Зробивши кілька уколів і промивши котику очі, лікар обернувся на дивний шум. Я озирнувся слідом за ним.

Паршивець стояв так само, витягнувши шию в наш бік. Але рот його був широко розкритий, язик висувався далеко вперед і тріпотів точно, як у задиханої собаки. А сам він трусився всім своїм великим тілом, так ніби хтось ізсередини бив його молотом.

Лікар упустив на стіл котика і закричав:

– Тихий, тихо. Ну-ка, заспокойся. Не смій! Мені тут тільки твого інфаркту не вистачало. І, схопивши Паршивця на руки, він кинувся до столу. Зробивши йому пару уколів, він поклав кота в переноску і сказав мені, що той проспить п’ять – шість годин.

– Я, знаєте, – казав ветеринар, – бачив, щоб собаки… Але щоб кіт так переживав за якогось кошеня? Це, знаєте, перший раз за тридцять років моєї практики.

– Це не якесь, – зауважив я. – Це його кошеня.

Приїхавши додому, я витягнув з переноски Паршивця і поклав його на ліжко. Поруч влаштував кошеня. Малюк уткнув голову в бок свого вигодовувача і заснув. Здремав і я в кріслі. А коли прокинувся, то побачив, як Паршивець вилизував свого малюка, а той, перевернувшись на спину, бив його по голові всіма чотирма лапами.

Я клацнув затвором фотоапарата.

– Мамочка, Таточко, Рятівник, Годувальник, Котя, – перераховував я вголос пропоновані нові імена. На «Котю» Паршивець озирнувся і замуркотів.

Тепер я його так і називаю – Котя. А малюк давно виріс. Він іде за своїм татком невідлучно, і той його вчить усім премудростям. Як нападати на метеликів, гусениць, стрекоз, пташок, котів, собак…

Ну що ти скажеш – справжній Запаршивець. Мій найбільш улюблений кіт на світі!