З життя
Я завжди залишаюся твоїм сином, мама: лист, який я мусив написати
Мамцю, ти, мабуть, інколи сидиш на кухні сама, перебираючи старі листівки зі словами радості за моє народження. Ті, де посміхаються люди, більшість з яких давно пішли з цього світу. Ти зберігаєш мої дитячі пліточки, мій перший молочний зуб, пасмо світлого волосся — ніби намагаєшся втримати час, коли я був зовсім крихітним. Жоден альбом не поверне минуле, але ти все одно бережеш це як найцінніший скарб. Бо я — твій син.
Я дорослий. Мені вже за тридцять, у мене дружина, робота, квартира у Києві та обов’язків на ціле життя. Але знаєш, мамо? Я все рівно твій. Той самий хлопчина, що тікав з подряпинами на колінах, із двійкою з алгебри, із сльозами та болем у грудях. Ти тоді не розпитувала — просто обіймала. І я знав: завтра можуть і покарати, але сьогодні — просто люблять. Без умов.
Хотілося б, щоб ти знала — я все той самий. Лише тепер ношу краватку, сплачую комунальні та надто рідко дзвоню. Не через забуття. Через сором бути втомленим, слабким, недосконалим. Та коли стає важко, я повертаюся думками в наш будиночок у Львові, де пахне медовими пряниками, а твій голос шепоче: «Головне — ти вдома, решту переживемо».
Пам’ятаєш, як у п’ятому класі дістала зі скрині сіре пальто в коричневу клітку? Воно було «на виріст», а ти раділа, що тепер якраз. А я влаштував істерику, бо вважав його смішним. Зараз у мене таке ж — лише від відомого бренду, обране стилістом, коштує, мабуть, як тоді вся наша меблівка. Але в ньому я все той хлопчик. Твій.
Наше дитинство, мамо, — це моя основа. Те, що робить мене мною. А ти — єдина, хто пройшов усі ті миті поруч. Ти знаєш, як я гарячкував уночі, ховався під столом, коли вмер пес, боявся заглядати у темну кімнату. Ти прожила зі мною кожен мій страх. Тому я й досі твій син.
Інколи я так видихаюсь, мам… Світ вимагає бути найкращим: більше працювати, більше заробляти, встигати все. Розслабишся — втратиш клієнтів, підлеглих, себе. А вдома… вдома тепер мушу бути ідеальним. Чоловіком, батьком, опорою. І лише одне місце дозволяє мені бути просто людиною. Твій поріг.
Ти не докоряєш, не питаєш: «Чому не справляєшся?» Ти ставиш чайник, кладеш руку на плече й говориш: «Підкріпся…» Тут я можу не грати роль. Бути собою. Крихким. І це значить, що я все ще твій.
У цьому світі так мало певності, мамо. Бізнес-партнери підводять, друзі віддаляються, діти дорослішають. Але ти — ніби кам’яниця на Рівненщині, фундамент мого життя. Ти єдина, чия любов ніколи не вагалась. Навіть коли я мовчав місяцями, хлопав дверима, був нестерпним.
Твоя любов — не рекламна акція, не обіцянка. Вона — як світло у вікні колискової. Вона просто є. Витримала час, мій характер, всі бурі. І це — моя найвірніша опора.
Мамцю, я кохаю жінку. Вона — моя Соломія. Ти спершу не розуміла її, питала: «Що спільного у вас?» Але знай — вона схожа на тебе. Зберігає перші малюнки наших дітей, записує їхні смішні слова, гріє нас своєю теплотою. Вона, як і ти, чекатиме їх зраненими, в сльозах — але своїми. Без умов.
Дивлячись на неї, я менше боюсь майбутнього. Згадуючи тебе — менше боюсь за себе. Бо я виріс у любові, а тепер передаю її далі. У цьому — весь сенс.
Дякую тобі, мамо. За кожен збережений підборідник, за кожну безсонну ніч, за кожне «нічого, впораємось». За те, що я — навіть тепер — твій син. І залишусь ним назавжди…
**”I See You, Don’t Hide. What Are You Doing in Our Stairwell?” – The Cat Gave a Guilty Look While Silently Shaking Its Frost-Clumped Paws by the Puddle of Melted Ice from Its Fur.**
“I see you, don’t hide. What are you doing in our stairwell?” The cat looked up guiltily, silently shuffling its...
Morning Found Me on the Same Edge of the Bed Where I Collapsed the Night Before
I woke slumped at the edge of the same bed where Id collapsed the night before. My eyes burned, my...
Evelyn stepped slowly onto the perfectly manicured lawn, as if taking the stage. Every movement was precise, coldly calculated. She knew: this was no simple return. This was her revenge.
**Diary Entry 12th October** I stepped slowly onto the perfectly trimmed lawn, as if walking onto a stage. Every movement...
The Little Gray Cat Sat by the Vet Clinic Door, Crying… With a Tiny Kitten Lying at Her Feet
A small grey cat sat by the door of the veterinary clinic, mewing softly. At its feet lay a tiny...
Evelyn stepped slowly onto the perfectly manicured lawn, as if taking the stage. Every move was precise, coldly calculated. She knew: this wasn’t just a simple return. This was her revenge.
Charlotte stepped slowly onto the perfectly manicured lawn, as if walking onto a stage. Every movement was precise, coldly measured....
That Night I Stepped Onto the Street, Not Knowing Where the Road Would Lead. My Suitcase Felt Heavy as Stone, Yet I Clutched It Like It Held My Very Freedom.
When I stepped onto the street that night, I had no idea where my path would lead. My suitcase felt...
That Night I Stepped Onto the Street, I Had No Idea Where My Path Would Lead. My Suitcase Felt Heavy as Stones, Yet I Clutched It Like It Held My Freedom.
That night, when I stepped onto the street, I had no idea where the road would take me. My suitcase...
On the Importance of Me-Time: A Personal Reflection
**A Note on Me-Time** Recently, a friend popped over for coffee, and as we sat chatting about life, I mentioned,...