Я завжди залишаюся твоїм сином, мама: лист, який я мусив написати

Мамцю, ти, мабуть, інколи сидиш на кухні сама, перебираючи старі листівки зі словами радості за моє народження. Ті, де посміхаються люди, більшість з яких давно пішли з цього світу. Ти зберігаєш мої дитячі пліточки, мій перший молочний зуб, пасмо світлого волосся — ніби намагаєшся втримати час, коли я був зовсім крихітним. Жоден альбом не поверне минуле, але ти все одно бережеш це як найцінніший скарб. Бо я — твій син.

Я дорослий. Мені вже за тридцять, у мене дружина, робота, квартира у Києві та обов’язків на ціле життя. Але знаєш, мамо? Я все рівно твій. Той самий хлопчина, що тікав з подряпинами на колінах, із двійкою з алгебри, із сльозами та болем у грудях. Ти тоді не розпитувала — просто обіймала. І я знав: завтра можуть і покарати, але сьогодні — просто люблять. Без умов.

Хотілося б, щоб ти знала — я все той самий. Лише тепер ношу краватку, сплачую комунальні та надто рідко дзвоню. Не через забуття. Через сором бути втомленим, слабким, недосконалим. Та коли стає важко, я повертаюся думками в наш будиночок у Львові, де пахне медовими пряниками, а твій голос шепоче: «Головне — ти вдома, решту переживемо».

Пам’ятаєш, як у п’ятому класі дістала зі скрині сіре пальто в коричневу клітку? Воно було «на виріст», а ти раділа, що тепер якраз. А я влаштував істерику, бо вважав його смішним. Зараз у мене таке ж — лише від відомого бренду, обране стилістом, коштує, мабуть, як тоді вся наша меблівка. Але в ньому я все той хлопчик. Твій.

Наше дитинство, мамо, — це моя основа. Те, що робить мене мною. А ти — єдина, хто пройшов усі ті миті поруч. Ти знаєш, як я гарячкував уночі, ховався під столом, коли вмер пес, боявся заглядати у темну кімнату. Ти прожила зі мною кожен мій страх. Тому я й досі твій син.

Інколи я так видихаюсь, мам… Світ вимагає бути найкращим: більше працювати, більше заробляти, встигати все. Розслабишся — втратиш клієнтів, підлеглих, себе. А вдома… вдома тепер мушу бути ідеальним. Чоловіком, батьком, опорою. І лише одне місце дозволяє мені бути просто людиною. Твій поріг.

Ти не докоряєш, не питаєш: «Чому не справляєшся?» Ти ставиш чайник, кладеш руку на плече й говориш: «Підкріпся…» Тут я можу не грати роль. Бути собою. Крихким. І це значить, що я все ще твій.

У цьому світі так мало певності, мамо. Бізнес-партнери підводять, друзі віддаляються, діти дорослішають. Але ти — ніби кам’яниця на Рівненщині, фундамент мого життя. Ти єдина, чия любов ніколи не вагалась. Навіть коли я мовчав місяцями, хлопав дверима, був нестерпним.

Твоя любов — не рекламна акція, не обіцянка. Вона — як світло у вікні колискової. Вона просто є. Витримала час, мій характер, всі бурі. І це — моя найвірніша опора.

Мамцю, я кохаю жінку. Вона — моя Соломія. Ти спершу не розуміла її, питала: «Що спільного у вас?» Але знай — вона схожа на тебе. Зберігає перші малюнки наших дітей, записує їхні смішні слова, гріє нас своєю теплотою. Вона, як і ти, чекатиме їх зраненими, в сльозах — але своїми. Без умов.

Дивлячись на неї, я менше боюсь майбутнього. Згадуючи тебе — менше боюсь за себе. Бо я виріс у любові, а тепер передаю її далі. У цьому — весь сенс.

Дякую тобі, мамо. За кожен збережений підборідник, за кожну безсонну ніч, за кожне «нічого, впораємось». За те, що я — навіть тепер — твій син. І залишусь ним назавжди…