Як близькі люди зрадили: він був їй як син, а виявився з таємним каменем за пазухою

Ольга довго йшла вулицею. Від такої зради від найближчих людей жити не хотілося. Вона вважала його сином. А виявилося, що він завжди носив камінь за пазухою. Смішний вираз, який їй ніколи не подобався. Ольга міркувала по-доброму: поганих людей не буває, є лише дурні вчинки. І саме через ці вчинки страждають близькі люди.

З Іваном був її другий шлюб. Перший був невдалий, через нього вона довго не могла прийти до себе. Навіть обіцяла собі, що більше заміж не вийде. Але, як кажуть, час минає, і все змінюється.

Вони багато років працювали разом з Іваном. Він був одружений на її найкращій подрузі. І коли Ольга тягнула лямку з непутящим чоловіком, вони були поряд. Усі про неї знали. Коли Марічка захворіла, прийшов час віддавати борги. Тепер Ольга збирала гроші на операцію, прала, готувала, прибирала, поки подруга лежала у лікарні. Але всі зусилля були марними, Марічка померла.

Після смерті дружини Іван розгубився. Тож довелося всі турботи щодо поховання взяти на себе Ользі. Потім допомагала виховувати Сергія. А коли після церемонії річниці смерті Марічки, Іван буденним тоном сказав:
– Залишайся у нас.

Ольга погодилася. Дійсно, Сергій не міг без матері. Чужа жінка не стане любити чужу дитину. Хтозна, була це любов чи просто звичка, але родина вийшла хороша, дружна. Сергій почав називати Ольгу мамою, та вона зупинила:
– У тебе є мама Марічка. Ніколи її не забувай.
Дві маленькі квартири об’єднала в одну велику. Як належить, записали на главу сім’ї. Іван кілька разів пропонував Ользі зареєструвати стосунки. Та вона відмовлялася. Нащо нам це, що ми дітей, чи що, хочемо завести? Хіба нам мало клопоту з Сергієм? З ним справді було клопоту достатньо. Хоч і добрий ріс хлопчик, але непосидючий. У садку вихователі жалілися, а зі школи взагалі телефонували щодня і по кілька разів. Іван сердився, сварив, навіть бити намагався.

А Ольга заступалася:
– Згадай себе. Ти ж теж, мабуть, подарунком не був. – Іван усміхався, згадуючи себе.
– Що ж тепер, усі мають бути такими негідниками? Мене батько знаєш як шмагав…
– Ти кращим став від цього?

– Ні, але все одно. Як пояснити, що таке добре, а що таке погане?
Ользі стало сумно від спогадів. Це сталося несподівано, і вона не дізналася б, якби Іван не помер. Такого не повинно було статися. Людина не може вмерти у сорок п’ять років від якогось тромбу. Якби він хворів, встигли б підготуватися. Іван оформив би заповіт. Але його смерть настільки неочікувана, що здавалося, що вона померла разом з ним.

Сергій вже дорослий хлопець, навчається в університеті, зустрічається з дівчиною. Нічого поганого від нього Ольга не чекала. Але після похорону ввечері він прийшов з бабусею. Мабуть, не міг зробити це сам, підтримка була потрібна. І сказав:
– Квартира моя і бабусі. А ти тут ніхто. Даємо місяць, щоб з’їхала.
Ольга навіть сказати нічого не могла, такі слова шокували її. А з іншого боку, якщо син, якого вона виховала, міг виставити її як бездомну собаку, значить, погана вона була матір. Значить, життя пройшло марно. Так їй і треба. От тільки куди тепер податися, як жити? Невже все потрібно спочатку починати?

Минуло вже два тижні після візиту, а Ольга так і не вигадала, що робити. Нікому не розповідала, соромно було. Вона ж гордилася ним, хвалилася його успіхами. Як він сам в університет вступив, яка в нього хороша дівчина. А тепер що? Не її це син. Вона йому не потрібна. Немає їй місця в його житті.

Ольга ворочалася, не могла заснути. У двері подзвонили. Вона неохоче піднялася, натягнула халат, взула капці і пішла відчиняти двері. Скільки разів Іван казав, щоб вона питала, хто прийшов. Не навчилася, вірить вона людям. Сподівалася, що нічого поганого з нею не трапиться. На порозі стояв Сергій:
– Мамочко, пробач мені. Це все бабуся, – сльози заважали говорити, – бабуся сказала, що ти все собі забереш. Казала, що в наш дім чоловіка приведеш, і мені вже нічого не дістанеться. Сам не знаю, як так вийшло. Живи тут стільки, скільки хочеш, хоч усе життя. Це ж твій дім. А мені нічого не потрібно. Я хочу, щоб у мене, як і раніше, була мама. – Ольга плакала, Сергій витер сльози рукою.
– А чому ж не відкрив своїм ключем? – запитала Ольга.
– Не хотів в твоє життя вдертися.

– Дурненький, яке в мене без тебе життя?
Вони ще довго стояли просто на порозі, дивлячись один на одного, плакали. Аж поки Ольга першою не прийшла до тями.
– Що ж ми стоїмо, ходімо чай пити.
– Ходімо, мені так багато треба тобі розповісти!