Як я відучила свекруху від незапланованих візитів: несподівана помста

Коли я вийшла заміж за Максима, здавалося, що найважче позаду — весілля, переїзд, звикання до нового життя. Та й уявити не могла, що справжнє випробування нашого шлюбу — не побут, не рахунки і не суперечки, а його мати — Віра Миколаївна. Жінка, яка вважала своїм обов’язком щодня нагадувати нам, що вона — головна людина у житті сина.

Спочатку все було майже невинно: вона приходила до нашої хрущовки у Чернігові “на хвилинку”, приносила вареники, розповідала, як їй не спалося вночі. Але “хвилинка” розтягувалася на години, а візити зробилися щоденною карою. Я чула дзвінок у двері — і знала: спокій скінчився, Віра Миколаївна прийшла перевірити, як я дихаю.

Вона не ображала мене прямо. Навпаки — сипала компліментами, настільки нав’язливо, що це вже нагадувало знущання. “Ох, Оленка так смачно готує! Прямо мрія невістка!” — говорила вона при кожній нагоді, особливо коли були гості. А потім додавала: “Хоча, звісно, у мене борщ завжди був кращий… нічого, навчиться”.

Мене бісило не це. А те, що вона з’являлася без попередження. Просто прокидалася зранку, сідала на тролейбус, їхала через півміста — і от вже на порозі. Часто, до речі, саме коли у нас були гості. І тоді Віра Миколаївна починала свій виступ. То раптом хапалася за серце, скаржачись, що я не налила їй кави. То влаштовувала “розбір польотів” — чому рушники не того кольору в ванній. Усе це — на очах у моїх подруг чи батьків.

Але найгірше трапилося одного разу, коли я повернулася з роботи, а вона дістала з шафи всю мою нижню білизну й з холодною виразністю показала, як “правильно її прасувати”. Тоді мені стало так соромно, як не було навіть у підлітковому віці. Хотілося провалитися крізь землю. Але я мовчала — Максим забороняв сперечатися з матір’ю, запевняючи, що вона робить усе “з великої любові”.

“Вона піклується!” — твердив він. — “Мама тільки добре про тебе каже. Тобі ж і ображатися?”

“Добре?! Ти чуєш лише половину. Ти не бачиш, як вона поводиться, коли тебе немає поруч.”

Ми з Максом прожили разом лише рік, але за цей час я відчувала, ніби постаріла на десятиліття. Сварки, дратівливість, втома. Я дуже любила чоловіка, тому навіть думки про розлучення не допускала. Але мовчати далі не могла.

І раптом сталося диво: Віра Миколаївна закохалася. У свої шістдесят вона познайомилася з удовцем, почала з ним зустрічатися, і її не стало у нашій оселі. Мені було ніяково навіть собі зізнатися, як я раділа цій передышці. Але вона не тривала довго.

Незабаром Віра Миколаївна оголосила, що виходить заміж. Мої почуття були складними: з одного боку — полегшення, з іншого — гіркота, що вона влаштовує своє життя, а я досі ходжу навшпиньки у власній хаті. І тоді мені спала на думку ідея — якщо вона так любила заходити до мене без запрошення, я відповідаю їй тим самим.

І ось настав день, коли у неї вдома був її наречений. Я подзвонила у двері. Віра відчинила, і, перш ніж вона встигла щось сказати, я вже пройшла у квартиру, ніби це — мій другий дім.

“Добрий день, Віро Миколаївно, як же у вас затишно! А ви знаєте, у вас такі гарні фіранки — просто диво. Треба б і мені такі придбати. А де ви берете такі чудові миючі засоби? Тут так блиск”Але найсмішніше було те, що через місяць вона сама почала телефонувати перед візитом, ніби так і треба.”