З життя
Як я “виселив” тещу без жодного слова заперечення
Коли я одружився з Олесею, мені здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не лізла в наші справи, не повчала, не роздавала безкінечних порад, як це роблять багато «святі матусі». До того ж, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та іноді навіть кумедною у своєму старомодному погляді на життя. Здавалося б — ідеальна теща. Але, як кажуть, у кожній бочці меду є ложка дьогтю…
Спочатку все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися до неї по вихідних, пили чай із пампушками, слухали оповіді з минулого. І все йшло своєю чергою, поки в нас з Олесею не народився син — Данилко. Ось тоді й почалося. Спочатку бабуся приїжджала раз на тиждень. Потім — через день. А згодом і зовсім залишилася у нас.
Звісно, з пристойності ми нічого не казали. Зрештою, допомога по дому — річ не зайва, особливо коли в домі дитина. Дружина повернулася на роботу, а мама вже тут — борщ на плиті, підлога блищить, білизна розвішана, дитина сита й щаслива. Здавалося б — мрія. Але ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий жах. Бо теща, не питаючи, залишалася у нас на тиждень, потім на два. Потім їхала додому «лише речі забрати» — і знову до нас.
Вона жила з нами, як господиня: робила перестановки, ховала мої улюблені чашки, пекла вареники, коли я хотів звичайну яєчню. Ми перестали відчувати себе у своїй же хаті. Я натякав дружині, мовляв, може, мама трохи відпочине вдома, але Олеся лише махала рукою: «Та як же ти скажеш, їй самій нудно, хіба трохи терпіння жаль?»
І я терпів. Аж поки випадок не підказав мені геніальний вихід.
Данилкові було тоді два роки. Одного разу він підійшов до мене перед сном і сказав, що боїться темряви. «Тату, у темряві живуть Вовкулаки…» — прошепотів він налякано. Я, як міг, заспокоював його. «Сину, якщо страшно — просто смійся. Сміх прожене будь-яких Вовкулаків. Ти регочеш — а вони тікають!» — випалив я, не надто замислюючись. Данилко кивнув і пішов спати.
І от через пару ночей, о третій годині ранку, я чую, як мій син іде коридором… й регоче. Гучно. Жахливо. Щиро. Регіт розноситься по всій хаті. Я ледве не впав з ліжка, але зрозумів — він іде до туалету, «проганяє» Вовкулаків. Наступного ранку — те саме. І так — ніч за ночею. Нам, дорослим, це навіть кумедно. Але не тещі.
Через кілька днів вона підійшла до мене, вся напружена, і заявила:
— Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут якась нечисть, якісь істоти! Дитина регоче вночі, ніби через нього щось говорить! Мені аж моторошно! Я поїду до себе. А якщо й приїду — то лише вдень. І то тільки якщо ви очистите будинок.
Слово «знахар» вона, звісно, не вимовила, але суть була зрозуміла. Я згодно кивнув. Дружина знизала плечима — «мама є мама». А я, намагаючись не виказати тріумфу, просто пішов варити собі каву. Один. На своїй кухні. У своїй улюбленій чашці.
З того часу минуло майже два роки. Теща приїжджає виключно вдень — привезти палянички, попеститися з Данилком, обговорити з Олесею новини. Але до вечора їде. Чітко. Без натяків залишитися. Іноді, правда, скаржиться на самотність. Але я відразу згадую про «Вовкулаків» — і все стає на свої місця.
Мораль? Іноді навіть наймиліші люди можуть порушити твої межі. Головне — вчасно їх відновити. І, повірте, для цього не потрібно сваритися, ображатися чи конфліктувати. Досить трохи… вигадки.
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....