Як я за три години поставила собаці п’ять смертельних діагнозів, посивіла, оплакала, похоронила

Як я за три години поставила собаці п’ять смертельних діагнозів, посивіла, оплакала, поховала… А потім відкрилася ветеринарка. Історія зі щасливим кінцем.

Гектор розбудив мене посеред ночі довгим виттям. Треба зазначити, у доберманів іноді трапляються легкі приступи співів. Мамкині вокалісти можуть видати ля-бемоль о третій ночі просто так, від нудьги. Але частіше через пронос, звичайно. А ця штука, взагалі, – особливість породи.

Отже, я не дуже здивувалася звукам собачої арії і, все ще дивлячись сонно, почала звично вдягати спортивний костюм. Зі словами “йдемо, йдемо, не плач” я відкрила праве око. І жахнулася.

Картина, що постала переді мною, більше скидалася на екранізацію бюджетного хорору – на мене дивилася залита білою піною паща. Піна була повсюди: на підлозі, килимах, диванах.

Сказ! Перше, що спало мені на думку, незважаючи на те, що собака щеплена. Але вакцина, звісно, була прострочена – подумалося мені вдруге. Бо ніщо не може стати на заваді анастасійної параної.

Далі за списком у мене йшли – піроплазмоз (хвороба, викликана укусом кліща) та отруєння щурячою отрутою. Від кліщів Гектор оброблений, а звідки в моїй уяві взялася отрута, взагалі незрозуміло.

Але до ранку ми дожити не планували. У стані повного відчаю я диктувала чарівній ветеринарці Олені симптоми наближення смерті. Олена, спросоння, прониклася моїми риданнями настільки, що відправила нас у клініку на іншому кінці міста. Бо, за моїми описами, її кабінет просто не справиться. Там немає сучасного обладнання для таких жахливих випадків.

Чи треба казати, що на відкриття клініки я чекала вже на корвалолі. Періодично втираючи агонію піни з пащі, я думала, як донести п’ятдесятикілограмову помираючу собаку до машини.

На диво Гектор пішов сам. Доїхали ми дуже швидко. Перепрошую у поста патрульної поліції, повз якого ми промчали, як вітер.

На вході в клініку нас чекала команда в рукавичках і зі скальпелями. Жартую, але було помітно, що до нашого приїзду готувалися. Чутка про добермана зі сказом, піроплазмозом і укусом чорної мамби приїхала раніше нас.

Прийом тривав п’ятнадцять секунд. Десять з них ми вмовляли Гектора “відкрити ротик”. Протягом решти п’яти, ветеринарка Ірина з віртуозністю фокусника витягла з собачої пащі шматочок дерева.

Заноза.

Гриз гілочку, бобер клятий.

Зі страшним діагнозом “стороннє тіло в ротовій порожнині”, нас відпустили. І поки я відмивала підлогу від піни і корвалолу, доберман заснув з головою на журнальному столику. Знесилений, смертельно хворий 😊.