З життя
Як кіт називав її “донька”, а вона виявилася дружиною: драма зі жарту

На святочні дні я опинився в гостях у знайомих у Львові. Гурт був такий гарячий, хоч і мало знайомий. Усі говорили, сміялися, накривали стіл. Мою увагу привернула пара: чоловік років п’ятдесяти п’яти та дівчина, не більше двадцяти семи. Він — статечний, з благородним сивим чубом, вона — легка, жвава, з усмішкою, немов сонечко в кімнаті. Звали їх Василь та Соломія. Вона постійно називала його «татонько». А я, наївний, сидів і змилювався: як же чудово, що в батька й доньки така щира, світла зв’язок.
Але коли вони, сміючись, почали збиратися додому, Соломія з усмішкою пояснила: «Нас син чекає, без нас не засне». Я, чесно кажучи, остолопів. Після їхнього відходу тихо запитав у господарів: «Це як розуміти? Який син? Вони що, чоловік і дружина?» І отримав стверджувальний кивок. Так, чоловік і дружина. Так, у них є спільний син. А «татонько» — це просто жарт. Ще на початку стосунків, коли вони тільки почали зустрічатися, продавчиня в магазині прийняла Соломію за доньку Василя. З того часу так і пішло. Спочатку заради сміху, потім — звичка.
А далі мені розповіли їхню історію. Історію, що спершу звучала як анекдот, а згодом стала доказом: вік — не перешкода щастю.
Василь колись був художником. Талановитим, але, як це часто буває, безладним. За плечима — два шлюби. Одна доросла донька, з якою давно втрачено зв’язок. Проблеми з горілкою, вічна самотність і відчуття, що життя минуло повз. У 45 він раптом зупинився, подивився на себе — і зрозумів: так далі не можна. Почав малювати, але покупців не знаходилося. А потім — випадкова зустріч. Зовсім юна Соломія, 22 роки. Він сам не розумів, що вона в ньому знайшла. Не голиться, не модний, без копійки. Але вона подивилася — і залишилася.
Її любов була як подих свіжого повітря. Заради неї він кинув пити, занявся собою, знову почав творити. Його роботи почали продаватися, потім — виставки, пропозиції оформити кав’ярні. З’явилися грівні, стабільність, впевненість, сенс. З того часу минуло десять років. Зараз у них гарна хата, вони подорожують, виховують сина. Вона — дружина поважного й заможного чоловіка. А ж колись побачила в ньому всього лише втомленого «діда» у старій кожусіні.
Звісно, тоді подруги та мати крутили пальцем біля скроні: «Ти що, Сольо? Він тобі в батьки годиться!» Може, і вона сумнівалася. Але йшла за серцем. І не помилилася. Василь тепер вважає її своїм дивом. Даром, якого не заслужив. Він став батьком, яким ніколи раніше не був. Турботливим, терплячим, душою прив’язаним до своєї дитини. Він грає з ним, читає казки, гуляє в парку. І навіть з дорослою донькою відносини налагодилися. Вона побачила — батько змінився.
Такий «нерівний шлюб» виявився набагато щасливішим і міцнішим, ніж багато пар з різницею у три роки. Я знаю чимало подібних історій. Один мій знайомий — шеф-кухар у Харкові — одружився у 50 з дівчиною 25 років. Раніше не підходив до плити, а тепер не пускає до неї дружину: «Іди в кіно, не заважай шефу!»
Бо чоловіки після сорока — найкращі чоловіки. Вони вже набігалися, напроказилися, наситилися цим усім. Їм хочеться тиші, дому, любові. Вони починають цінувати кожну хвилину поруч із родиною. Дівчатам з ними — цікаво. Це не одноліток з порожніми розмовами про тусівки. Це людина, яка багато пройшла, навчилася розуміти та берегти. Він може бути наставником, опорою, вчителем. А ще — другом і коханцем.
А головне — чоловіки у віці стають чудовими батьками. Я й сам не виняток. Моїй молодшій донечці зараз вісім, а мені — 54. І всі кажуть, що я став батьком, яким повинен був бути завжди. Просто раніше не вмів. Не дозрів. А тепер — дозрів.
Кожного ранку бігаю в парку. Не тому що модно, а тому що хочу жити. Довго. Хочу навчити доньку їздити на велосипеді, підтримати, коли вона отримає двійку, бути поруч, коли піде на перше побачення. І це — найкраще паливо для життя. А не пиво на дивані й розмови про дачі та здоров’я.
Жак-Ів Кусто якось сказав: «Маленькі діти подовжують життя». У нього діти були і в 70. І це не жарт. Чоловік з малою дитиною — це мотор. Він підтягнутий, бадьорий, активний. Бо є заради кого жити. Він більше не дивиться на інших жінок — його серце зайняте. Йому нецікаво скаржитися на державу й владу. Він думає про школу, велосипеди, морозиво. Він хоче додому. До своїх.
У п’ятдесят — бути гарним батьком — це не подвиг. Це привілей. І це набагато почесніше, ніж бути «королем вечірок» чи «смаження шашликів».
А коли молода дружина дорослішає, різниця у віці ніби зникає. Залишається лише одне — любов. Справжня, зріла, вистраждана, щІ якщо хтось іще вагається — чи варто будувати щастя з чоловіком на двадцять років старшим — просто подивіться на таких, як Василь і Соломія, де жарт про «татонька» перетворився на найщиріше кохання.
