Як пенсія дозволяла невеликі радощі – пакетик зернової кави поруч з необхідними витратами.

З пенсії Одарка Іванівна, окрім необхідних комунальних платежів і купівлі продуктів на оптовому ринку, дозволяла собі зробити невеличкий подарунок – пакетик кави в зернах.

Зерна були вже обсмажені, і коли вона обрізала куточок пакета, вони випромінювали неймовірний аромат. Вдихати треба було обов’язково із заплющеними очима, відключаючи всі почуття, крім нюху, і тоді відбувалося диво! Разом із чудовим запахом в тіло ніби вливалась сила, з’являлися в пам’яті дівочі мрії про далекі краї, мріялося про океанський прибій, шум тропічного дощу, таємничі шурхоти в джунглях та дикі крики мавп, що гойдаються на ліанах…

Ніколи цього вона не бачила, але історії батька, що часто зникав у дослідницьких експедиціях у Південній Америці, вона пам’ятала. Коли тато був удома, він любив розповідати Даринці про пригоди в долині Амазонки, попиваючи міцно зварену каву, і цей запах тепер завжди нагадував їй про нього – сухорлявого, загорілого мандрівника.

Вона завжди знала, що її батьки – прийомні. Пам’ятала, як на початку війни її, трирічну дівчинку, яка втратила рідню, підібрала жінка, яка стала їй мамою на все життя. Далі все було як у всіх: школа, навчання, робота, шлюб, народження сина і ось результат – самотність. Син ще років двадцять тому, погодившись на умовляння дружини, вибрав місцем проживання іншу країну і процвітав з родиною у місті Хайфа. За весь цей час відвідав рідне місто лише один раз. Зідзвонювались, син щомісяця надсилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала на спеціально відкритий рахунок. За двадцять років накопичилась чимала сума, вона повернеться синові. Потім…

Останнім часом її не покидала думка, що прожила вона життя гарне, сповнене турбот і любові, але – чуже. Якби не війна, була б у неї зовсім інша родина, інші батьки, інший рідний дім. Отже і доля була б іншою. Рідних своїх батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку – ровесницю, яка завжди була поряд у ті майже дитячі роки. Її звали Марічка. І тепер начебто чує, як їх кликали: – «Марійка, Даринка!» Ким вона була їй? Подружкою, сестрою?

Роздуми її перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона подивилася на екран – пенсія надійшла на карту! Ось і гаразд, дуже вчасно! Можна прогулятися до магазину, прикупити кави – останню зварила вчора зранку. Обережно стукаючи тростиною по тротуару, оминала осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.

Біля дверей причаїлася сіра, смугаста киця, обережно поглядаючи то на перехожих, то на скляні двері. Жалість заворушилася в серці: – «Мерзне, бідолашна, та ще й голодна, напевно. Взяла б тебе додому, та тільки… Кому ти потрібна будеш після мене? А мені залишилось… Ну сьогодні, так завтра». Проте, пожаліла нещасну, купила для неї недорогий пакетик корму.

Обережно вичавлювала желейну масу в поліетиленовий лоток, кішка терпляче чекала і дивилась на благодійницю закоханими очима. Двері магазину розчинилися і на сходах з’явилася огрядна жінка, вираз обличчя якої не передвіщав нічого доброго. Вона, без зайвих слів, ногою відштовхнула лоток з кормом так, що желейні шматочки розлетілися по тротуару:

– Кажеш їм, кажеш – жодного толку! – гаркнула вона. – Нема чого їх тут підгодовувати! – і, обернувшись, нервово пішла геть.

Кішка, обережно озираючись, взялася збирати шматочки їжі з тротуару, а Одарка Іванівна, задихаючись від обурення, відчула перший напад недуги. Вона поспішила до автобусної зупинки – лише там були лавочки. Сівши на одну з них, вона гарячково шарила по кишенях, сподіваючись знайти таблетки, але даремно.

А хвороба невблаганно накочувалася хвилями, голову начебто стискало в пресі, в очах темніло, з грудей рвався стогін. Хтось торкнувся її плеча. Вона насилу відкрила очі – молоденька дівчина налякано дивилась на неї:
– Вам погано, бабусю? Як вам допомогти?
– Тут, у пакеті. – Одарка Іванівна слабо поворухнула рукою. – Там упаковка кави. Дістань і розпечатай.

Вона припала до упаковки, вдихнула аромат смажених зерен раз, вдруге. Біль не пройшла, але ослабла.
– Дякую, дівчинко. – Слабо промовила Одарка Іванівна.
– Мене Поліною звуть, а дякуйте коту. – Усміхнулася дівчина. – Був поряд з вами і так голосно нявкав!
– І тобі дякую, моя хороша. – Одарка Іванівна погладила кішку, яка сиділа тут же, на лавці з нею. Та сама, смугаста.
– Що з вами сталося? – співчутливо цікавилася дівчина.
– Напад, дівчинко, мігрень. – Зізналася Одарка Іванівна. – Перехвилювалась, буває…

– Я вас проведу до дому, самій вам буде важко дійти…
– … У моєї бабусі теж бувають напади мігрені. – Розповідала Поліна, коли вони пили слабеньку каву з молоком і печивом у квартирі Одарки Іванівни. – Взагалі-то, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабуся». Вона в селищі живе, разом з моєю бабусею, мамою і татом. А я навчаюся тут, в медучилищі, на фельдшера. Бабуся, як і ви, мене дівчинкою називає. І ще – ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх рідних, тих, справжніх?

– Полінко, дівчинко, як їх знайдеш? Адже я їх майже й не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Одарка Іванівна, погладжуючи кота, що вмостився на колінах. – Пам’ятаю – бомбардування, коли ми їхали на підводі, потім танки…

А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка підібрала, я її все життя мамою називала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найліпшим татом на світі! Залишилося в мене зі свого – лише ім’я. А моя рідна родина, вірніше за все загинула, там, під бомбами. І мама, й Марічка…
Вона не помітила, як після цих слів Поліна здригнулася і подивилася на неї великими, блакитними очима:

– Одарко Іванівно, а у вас є родимка на правому плечі, схожа на листочок?
Від несподіванки господиня захлинулася кавою, а кіт уважно на неї подивився.
– Звідки ти це знаєш, дівчинко?
– У бабусі така ж. – Тихо промовила Поліна. – Її звуть Марією. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку – двійню, Даринку. Пропала вона під час бомбардування, під час евакуації. Коли фашисти дорогу перерізали, довелося повернутися додому, там і переживали окупацію. А Даринка пропала. Так і не знайшли, скільки не шукали…
Зранку Одарка Іванівна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, чекаючи гостей. Сіра, смугаста кішка не відходила від неї ні на крок, з тривогою вдивляючись у лице господині.

– Не хвилюйся, Марічко, зі мною все гаразд, – заспокоювала господиня кішку. – Тільки серце б’ється…
Нарешті, пролунав дверний дзвінок. Одарка Іванівна, хвилюючись, відчинила двері.
Дві літні жінки, завмерши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Наче в дзеркалі, бачили вони не втрачену блакить очей, сиві кучері волосся, що звивається, і скорботні зморшки в куточках губ.

Нарешті, гостя полегшено видихнула, усміхнулася, зробила крок назустріч і обійняла господиню:
– Здрастуй, Даринка!
А на порозі, втираючи сльози щастя, стояли рідні люди…