«Як пережити ганьбу?» — Віра стояла, немов земля зникла з-під ніг. Вона мала важкий вибір: вийти заміж без любові чи стати посміховиськом для всіх.

«Господи, який сором!» — Оксана стояла, немов світ обвалився під її ногами. Вибір був жорстокий: вийти заміж за нелюбого або стати посміховиськом для всього села. Сльози котилися по її щоках, а голос тремтів від відчаю:

— Що ж тепер буде, мамо? Всі будуть шепотіти за спиною, що наречений мене покинув прямо перед весіллям…

Краще б земля розступилась і проковтнула її, ніж дивитися в очі сусідам. Мати гладила доньку по голові, шепочучи: «Не плач, Оксано, щось придумаємо». Але в голові Надії Петрівни вже зрів план — зухвалий, божевільний, такий, що аж захоплювало дух.

А що, якщо знайти нового нареченого прямо зараз? Вона різко підвелася, крикнувши сусідові:

— Петре, заводь машину! Їдемо на вокзал до ранкового поїзда!

Петро, усміхнувшись, лише знизав плечима:

— Для тебе, Надіє Петрівно, хоч зірку з неба. Але ти серйозно? Нареченого шукати?

— Серйозніше нема куди, — відрізала вона, грюкнувши дверима автомобіля. — Гроші всі люблять, знайдемо добровольця.

На пероні вона підійшла до двох симпатичних хлопців, перекинулася кількома словами, і ось вже веде їх до машини. Петро витріщив очі:

— Це що, справді наречений і свідок?

— Так, Петре, — гордо заявила Надія. — Євген та Назар. Їдемо в магазин за костюмами, а потім — на весілля!

Гості вже гули: «Наречений приїхав! Ура!» Оксана вибігла назустріч, але завмерла, як громом уражена. З машини вийшли два незнайомці. Мати відвела її в бік і прошепотіла:

— Це Євген. Або виходиш за нього заміж, а потім тихенько розлучитеся, або живи з ганьбою. Вирішуй.

Оксана кивнула, не здатна мовити ані слова. А за хвилину на її заплаканому обличчі вже сяяла усмішка.

Весілля гриміло до ранку. Євген виконував роль чоловіка так, ніби все життя до цього готувався. Оксана навіть розгубилася: «Звідки така ніжність?» Коли гості розійшлися, вона протягнула йому руку:

— Дякую, ти мене врятував. Не хвилюйся, скоро розлучимося.

І тут настав поворот. Євген подивився їй прямо в очі і твердо сказав:

— А я не хочу розлучатися. Ти мені сподобалася з першого погляду.

Оксана остовпіла.

— Ти жартуєш? Один клявся в любові та втік, а чужа людина раптом хоче залишитися назавжди?

— Чужа? — з легким обуренням відповів Євген. — Моя мама все життя боялася, що я не одружуся. А я казав: «Моя доля сама мене знайде». І ось ти переді мною. Думай, Оксано, але я просто так не відступлю.

Що було далі? Оксана думала. Думала так довго, що пройшло 25 років. Вони з Євгеном виховали трьох дітей, живуть душа в душу. А Надія Петрівна досі дивується: як сором на все село обернувся щастям на все життя? Може, перечитати цю історію ще раз — раптом там захований секрет, як доля сама стукає в двері?