Як полюбити свого онука: подорож до тепла в серці

Мене звати Ганна Іванівна, мені шістдесят два роки, і я хочу розповісти те, що, здавалося, не може існувати. Те, що досі тримає мене в напрузі. Те, що я приховую в собі, боячись осуду, страху втратити зв’язок з донькою та… сорому за саму себе.

Моя єдина донька Олеся вже п’ять років живе в Польщі. Вона переїхала туди на навчання, а потім зустріла свого майбутнього чоловіка — поляка, з яким незабаром одружилась. Я, на жаль, не змогла потрапити на весілля — були проблеми зі здоров’ям, складності з візою, та й фінансово було нелегко. Ми довго чекали зустрічі, але навіть коли в Олесі народився син, мій онук, приїхати відразу не вийшло — папери, карантини, тисячі кілометрів…

Онука, Ярослава (у їх сім’ї його звуть Ярко), я побачила лише через два роки після його народження. Уявіть: перший онук, довгоочікуваний, рідний! Я стільки разів уявляла цю зустріч — як притисну його до себе, як сльози радості покотяться по щоках, як він цікаво торкатиметься моїх сивих кіс, а я сміятимусь і гладитиму його маленьке волосся…

Але реальність виявилась зовсім іншою. З першої миті, коли я обняла онука, усередині була лише розгубленість. Холод. Порожнеча. Він простягав до мене ручки, як до знайомої тітки, але в моєму серці не з’явилось ні тепла, ні ніжності, ні тієї любові, про яку стільки пишуть. Я намагалася з усіх сил — посміхалась, грала, пекла вареники. Але все це було механічно, без щирості, без внутрішнього відгуку. Я відчувала, ніби граю чиюсь роль у чужій виставі.

«Це пройде», — втішала я себе. «Він же ще зовсім малюк, просто потрібно більше часу». Але дні йшли, а нічого не мінялося. Я залишалася холодною й розгубленою. Іноді ловила себе на страшній думці: якби це була дитина сусідки, я б поводилася так само. Невже я така жорстока? Що зі мною не так?

Коли донька з чоловіком та сином поїхали назад до Польщі, я відчула… полегшення. І одразу ж — найдикішу провину. Як так? Це ж мій онук! Плід любові моєї Олесі. Хіба я маю право так відчувати? Адже я мріяла стати бабусею, вив’язувала панчішки ще до його народження, уявляла, як псуватиму його, читатиму казки, водитиму за ручку до парку…

А зараз я не знаю, як жити з цим відчуттям пустоти. Я не наважуюся розповісти про це Олесі — вона точно не зрозуміє. Для неї це буде зрада. Та й як таке сказати? Що я не люблю її сина, свого онука? Просто не відчуваю з ним зв’язку. Ніби ми з різних світів, а нитка між нами десь порвалася, навіть не встигнувши зав’язатися.

Ось днями вона подзвонила й сказала, що на свята вони знову приїдуть. Голос був радісний, вона просила придумати, куди підемо гуляти, розповідала, що Ярослав уже трохи говорить українською і читатиме мені віршики… А я лише кА я лише кивала та відчувала, як десь у темряві мого серця ще дрижить крихта надії, немов останній вогник у засніженому полі.