ЯК СТАТИ КОШКОЮ

Віктор важко піднявся на свій поверх. Зупинився на мить. Нога, яку він зламав ще п’ять років тому, й досі дошкуляла болем.

Чоловік відчинив двері, зайшов у темний коридор квартири, зачинив за собою і, не ввімкнувши світла, трохи постояв.

Так давно. Яке ж то було давно, – він переступає через поріг, а в кімнаті вже світло!

Віктор мимоволі посміхнувся. Він тоді любив тихо відмикати двері своїм ключем. Хотів підкрастись до Любочки і поцілувати її, але дружина завжди вгадувала його прихід, хоч би чим займалась на кухні.

“Чому ти знову не подзвонив?” – завжди було написано на обличчі, прикрашеному веснянками.

Віктор розводив руки, нахилявся і цілував Любочку в носик, де веснянки просто кишіли.

– Роздягайся, мий руки, – відповідала вона суворим тоном, але очі сміялись.

Віктор з глухим стогоном повернувся з теплих спогадів у нудне сьогодення. Він стягнув куртку, зняв черевики. Потім нахилився і поставив їх рівно.

Переодягнувся, помив руки, виконуючи один раз і назавжди заведений ритуал. Зайшов до кухні і сів на табуретку. Далі мав би вечеряти, але не хотілось, та й готового нічого не було.

Раніше можна було легко відкрити холодильник і дістати шматок сиру або ковбаси. Або пиріжок. І вчасно відійти від дружини, яка з обуренням вимовляла:

– Вітю! Ну що ти, як маленький! Зачекай трохи!

І намагалася вдарити його рушником. Віктор грайливо ухилявся. Обоє сміялися…

Чоловік обвів поглядом темну кухню. Світло так і не ввімкнув. Все, що йому було потрібно, і так бачив. Відкрив холодильник. Декілька яєць. Хліб. У морозилці лежали олія та заморожена курка.

Віктор вмів готувати. Навчився до одруження, коли жив у гуртожитку, але не хотів вмикати світло і бачити кухню, де стояли меблі, які вони разом з Любочкою довго обирали.

Віктор закрив дверцята. Нічого так і не з’ївши, пішов до кімнати й важко опустився на диван. Спати? – занадто рано. Просто лягти він міг, але знав, що не засне й буде крутитися аж до півночі.

Подивитись телевізор? Та що там дивитися…

Віктор сидів на дивані й мимоволі знову занурювався у спогади.

Весілля. Їхній перший Новий рік. За день до нього Віктор приніс ялинку.

– А іграшки в тебе де? – спитала дружина.

– Іграшки…

Не було в нього іграшок. Закінчив інститут. Почав працювати, зрозумів, що з зарплатою інженера квартиру не купить, звільнився. Працював за фахом. Назбирав грошей, купив і зробив ремонт. А ось до іграшок руки так і не дійшли.

Дружина весело пирснула.

– Зараз.

З кухні принесли горіхи, фольгу. Любочка старанно завертала горіхи у фольгу, потім зачіпляла за неї скріпку, і незабаром ялинка була прикрашена.

– Бабуся так робила. На селі, – пояснила вона чоловікові.

Іграшки вони потім і купили, але кілька горіхів з тієї, першої ялинки досі лежали у серванті.

Віктор перевів погляд на вазочку, яка вгадувалася в темноті, і раптом здригнувся від різкого телефонного дзвінка.

Він завмер, подумавши – здається вже! Але телефон дружини продовжував дзвонити і навіть трохи підскакував, стукаючи об товстий кришталь.

Цього не могло бути. П’ять років не витримає жоден телефон заряд! Але дзвоніння продовжувалось.

Віктор різко встав, скривився від болю в нозі і крокнув до серванта. Взяв телефон і, приклавши до вуха, захрипів:

– Алло? Хто це?

Дзвінок затих. Голосу в трубці чоловік не почув. Але й тиші не було. Чулося чиєсь дихання.

– Любочка? – нерішуче запитав Віктор, відчуваючи, що сходить з розуму.

І зненацька він почув музику, а потім і слова старої пісні:
“…Мабуть, у наступному житті, коли стану кішкою…”.

Віктор відсторонив телефон від вуха. Подивився на нього. Рядок повторювався і повторювався, а в нього бракувало рішучості вимкнути апарат, який просто не міг увімкнутися!

І зненацька – друге зненацька за вечір – йому почувся крик. Якби в нього працював телевізор, він просто не звернув би увагу на це мявкіття. Крик був цілком реальний, але дуже слабкий і долинав з під’їзду.

Кричав кошеня.

Телефон затих, щойно пролунав заклик про допомогу.

Чоловік глянув на мертвий апарат, обережно поклав його назад у вазочку і пішов у коридор. Там він нарешті увімкнув світло і зажмурився.

Віктор почекав хвилину, поки звикнуть очі, і прислухався. Звуків з-за дверей більше чути не було.

Не могло ж йому привидітись усе це? Дзвінок. Крик. І не просто крик. Відчайдушний заклик.

Віктор розчинив двері.

На килимку лежало маленьке кошеня.

Руде. Руде, як веснянки на обличчі у Любочки. Як вогнисті кучері його дружини, збитої на переході п’ять років тому.

Віктор нахилився й підняв малюка. Той відкрив ротик і хрипло мявкнув. Сили в нього було зовсім мало.

Віктор стояв нерухомо. Кошеня знову мявкнуло – допоможи!

– Ой, дурню я! Стою!

Віктор зачинив двері й кинувся на кухню. Увімкнув світло, поклав кошеня на стіл. Витягнув рушник і переклав звірка на нього.

Що ж робити? Кошенят у нього не було, та ще таких знесилених!

Пити хоче, зрозумів чоловік. Налив води в блюдце, поставив поруч із кошеням, але той сам не міг встати. Віктор почав обережно поїти його чайною ложкою. Багато розлив, але дещо малюку все ж у ротик потрапило.

А що далі? Віктор взяв телефон. Добре, що інтернет є!

Через півгодини він знав, що робити.

– Ти трохи посидь тут, я швидко, – сказав він кошеняті, перекладаючи разом із рушником у таз, в якому раніше робили фарш.

Віктор кинувся в найближчий магазин, який ще працював, за молоком і кормом. Повернувшись, він знову проконсультувався з людьми в мережі й почав поїти і годувати знайду. Заодно з’ясував, що до нього за допомогою прийшла кішечка.

Кішечка!

“Мабуть, у наступному житті, коли стану кішкою…”, – згадав Віктор.

Він подивився на кошеня, яке після недосвідчених упік чоловіка почало виглядати краще, і відніс малечу на диван.

– Завтра все. В лікарню поїдемо, будемо робити те, що лікарі скажуть, щоб ти одужала. Викупаю тебе. А зараз спи, Любочка…