З життя
«Як свекруха перетворює вихідні на каторгу: «Ми не наймалися вам у працівники!»»
«Ми вам не наймалися!» — як свекруха перетворює вихідні на каторгу
Якби мені хтось сказав рік тому, що мої рідкісні, довгоочікувані вихідні перетворяться на важку фізичну роботу, від якої болять м’язи, а сльози набігають на очі — я б не повірила. Але тепер це реальність. І все тому, що моя свекруха, шановна Людмила Степанівна, вирішила: якщо ми з Дмитром живемо у багатоповерхівці та не маємо свого городу, значить, у нас немає клопотів і в нас — море вільного часу. Отже, нас можна використовувати на всі сто.
Ми з Дмитром одружилися трохи більше року тому. Святкували скромно — грошей було обмаль, живемо у місті, де кожна копійка на вазі. Мої батьки допомогли з квартирою — придбали однушку в старому фонді. Квартира, звісно, була не в найкращому стані, тому ми одразу ж задумали ремонт. Не одразу, але з весни почали поволі: тут кран замінили, там шпалери переклеїли, на кухні лінолеум постелили. Грошей не вистачало, часу — тим більше.
А ось у батьків Дмитра — приватний будинок у селі: господарство, величезний город, кури, качки, коза і навіть дві корови. Живуть вони в передмісті, де ще з радянських часів тримаються за землю. Але це їхній особистий вибір, адже вони самі це все починали. Ми поважали їхню працю, але завжди вважали, що у кожного своє життя.
Та свекруха вирішила інакше. Щойно дізналася, що ми живемо «у теплі, без грядок і клопоту», одразу почала нас активно кличуть до себе. Спочатку — «просто в гості». А потім — що суботи та неділі, ніби за графіком: «приїжджайте допомогти». Не «погостювати», не «відпочити від міста», а саме — працювати. Від самого порогу — у руки мітлу, мотику або відро. Посміхнися — і вперед, у город.
Спершу я думала — ну гаразд, поїдемо пару разів, покажемо, що ми не чужі. Допоможемо, чим зможемо. Дмитро теж намагався відговорити матір: мовляв, у нас ремонт, немає часу, робота важка. Але Людмила Степанівна вперта, як віслюк. «Ви в місті сидите — як пани. А у нас тут все на мені!» Аргументи про втому її не хвилювали. «Та що ви можете робити у тій своїй квартирі? — обурювалася вона. — Ми вас виростили, а тепер і ви повинні допомагати!»
Чесно кажучи, я хотіла бути гарною невісткою. Не конфліктувати. Але все закінчилося, коли під час чергового візиту, щойно ми зайшли в будинок, свекруха сунула мені відро з водою і ганчірку: «Поки я варю борщ, ти помий увесь підлогу — від хати до льоху і назад. А Дмитру скажи, нехай іде дошки стругати — треба курника лагодити». Я хотіла ввічливо відмовитися, сказала, що втомилася після робочого тиденя. Але вона навіть слухала не стала. Ніби я — її наймана робітниця, яка посміла не підкоритись.
Коли ми виїхали у неділю ввечері, у мене боліло все тіло. А в понеділок я проспала на роботу. Начальник був у шоці: я ніколи не брала лікарняних, а тут — злягла. Довелося збрехати, що погано почуваюся. І все це — після «відпочинку» у свекрухи. Я не відчувала ні радості, ні вдячності. Лише обраду й злість.
Найгірше те, що ми з Дмитром не раз говорили: у нас свої справи, ми втомлюємося, у нас ремонт! Та Людмила Степанівна все одно продовжувала дзвонити щодня: «Ну що, коли приїдете? Город сам себе не перекопає!» Ми намагалися пояснити, що зараз не можемо. А вона у відповідь: «Що у вас там за ремонт такий, що ви вже три місяці не можете впоратися? Новий будинок, чи що, будуєте?»
Мене все більше вражала її нахабність. Особливо коли вона прямо заявила: «Я на тебе розраховувала. Ти ж жінка. Треба ж тобі навчитися і корови доїти, і капусту садити — ще знадобиться». Я тоді стрималася, але всередині кипіло. Я ніколи не хотіла жити в селі. Я не зобов’язана знати, як надоїти корову чи чистити гній.
Дмитро намагався мене підтримати. Він сам стомився від маминих вимог. Раніше він їхав до батьків із задоволенням, тепер — лише під тиском. Телефонні дзвінки він почав ігнорувати — занадто багато докорів у кожному. А я кожного разу ламаюся, не знаючи, що видумати, аби знову не їхати.
Одного разу я набралася сміливості й подзвонила своїй мамі. Розповіла їй усе, як є. І знаєте, вона мене підтримала. Сказала, що допомога — це справа добровільна. Що не можна перетворювати молоду родину на безоплатну робочу силу. І що якщо ми зараз дозволимо себе так використовувати — далі буде лише гірше.
Я так втомилася. Від цього подвійного життя — з одного боку, ремонт і робота у місті, з іншого — сільська каторга кожні вихідні. Я мрію просто виспатися. Просто провести вихідний з книжкою чи фільмом, а не в бруді з лопатою.
Я не знаю, що робити далі. Дмитро вже серйозно каже, що треба ставити ультиматум. Або мати припинить нас терроризувати, або ми обмежимо спілкування. Може, і звучить жорстоко, але у нас своє життя, свої мрії, свої цілі. А ми не найА потім прокинулася — і згадала, що в нас із Дмитром немає ніякої свекрухи.
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...