Якби не ти…

Якби не ти…

Соломія та Марічка дружили з малечку — разом у садочок ходили, за однією партою сиділи. Дорослішаючи, Марічка перетворилася на справжню красуню: завжди оточена парубками, усе їй давалося легко й без зусиль. А Соломія була тихою дівчиною, однією з тих, чиє обличчя не встряває в пам’ять серед натовпу.

Після школи Соломія пішла в медичне училище — хотіла допомагати людям. Марічка ж вирішила, що дипломи їй непотрібні, і після курсів влаштувалася в салон краси, де малювала жінкам вії та брови.

Подруги дуже переживали через сварки та розставання. Жодного дня не проходило без зустрічі або розмови по телефону. Говорила переважно Марічка, а Соломія слухала, співчуваючи черговому розриву подруги чи радіючи її новим стосункам.

Як часто буває, обидві закохалися в одного хлопця.

Першою Остапа зустріла Соломія. Якби він був звичайним хлопцем, без особлив, у них, можливо, склалося б щось серйозне. Та легких шляхів до щастя не буває.

Соломія йшла з магазину. Після дощу на тротуарі лишилися калюжі. Обходячи одну, вона раптом побачила хлопця на електросамокаті, який мчав прямо на неї. Він дивився кудись вперед, мимо неї. Не впевнена, чи він її помітив, вона скрикнула й відскочила — прямо у воду.

“Їздять, мов сліпі, нічого перед собою не бачать!” — крикнула бабуся з лавочки, погрожуючи кулаком. — Що вилупився? Людину ледь не збив!

Хлопець гальмував й озирнувся. Соломія тим часом вибиралася з калюжі, розглядаючи брудні мокрі кросівки.

“Перепрошую. Навіщо в калюжу?” — під’їхав він. — Я тебе бачив, об’їхав би.

Їй не були потрібні його вибачення. Вона шукала місце, куди ступити, щоб не замочитися ще більше.

“Давай, підвезу”, — запропонував він.

“Та відчепись!” — буркнула Соломія.

“Ну, я ж вибачився. Куди везеш?”

“На сусідню вулицю. Шевченка, 10”.

Вона нерішуче встала перед ним, вхопилася за кермо. Самокат плавно рушив, розрізаючи хвилі води. Вітер приємно холодив обличчя, а від швидкості захоплювало дух. Соломія ніколи раніше не їздила на самокаті — боялася. Але з ним було не страшно.

В’їхали у двір, він скинув швидкість й прошепотів у саме вухо:

“Який під’їзд?”

Його подих пройшовся мурашками по її шиї.

“Третій”.

Він підкотив до самих сходів, щоб вона зійшла на суху частину. Перед під’їздом теж розлилася калюжа.

“Дякую”, — сказала Соломія.

Їхні очі зустрілися. Вона помітила його засмагле обличчя, гарні очі й усмішку, від якої серце забилося швидше.

“Мене Остап звати”, — сказав він.

“Соломія”.

“Вибач, що так вийшло. Може, кіно як-небудь?”

Вона знизала плечима.

“Домовились”.

“Завтра о сьомій. Тут”.

Він посміхнувся й поїхав.

“Чого сяєш?” — запитала мати, коли вона увійшла додому.

“Та нічого… У калюжу вступила. Піду помию ноги”.

Весь вечер вона згадувала його усмішку. Наступного дня вдягла джинси й чекала біля під’їзда.

“Куди це?” — крикнула мати.

“У кіно. З Марічкою”, — брехнула вона.

Остапа не було. “Дурна, повірила”, — подумала вона.

Але тоді почула за спиною: “Привіт!”

Він приїхав.

Після кіно вони йшли пішки, базікаючи.

“З ким це ти вчора гуляла?” — зателефонувала Марічка зранку.

“Мати сказала?”

“Не бійся, не зрадила. Хто він?”

Соломії кортіло похизуватися.

“Та так… Звичайний хлопець”, — буркнула вона, хоча в думках він був особливий.

Ввечері вони знову зустрілися. На цей раз Остап чекав без самоката. Вони йшли, коли раптом натрапили на Марічку — ніби вона підстерігала.

Привітавшись, Марічка не зводила з Остапа очей. Він теж дивився на неї. Незабаром Соломія відстала, а вони пішли далі, не помітивши її.

Додому вона повернулася з болем у серці.

Марічка прийшла наступного дня, вибачалася, казала, що закохалася…

Соломія не могла довго сердитися. Вони продовжували спілкуватися, навіть коли Остап і Марічка одружилися.

Соломія працювала у клініці. Марічка — у салоні, заради задоволення. Остап добре заробляв.

Вони святкували разом дні народження, Нові роки. Соломія все більше закохувалася, але нікому не показувала.

Однієї ночі їй подзвонив Остап.

“Ти знаєш, котра година?” — сердито сказала вона.

“Марічка загинула”.

Вони їхали з дачі, їй назустріч вилетів евакуатор…

Соломія одразу ж помчала до лікарні.

“Я не відчуваю ніг”, — сказав він.

Лікарі розвели руками: “Реабілітація, масаж, час”.

Батьки Остапа знайшли йому сидєлку — молоду й симпатичну. Вона вкрала їхні гроші й зникла.

Соломія вирішила сама його витягнути.

“Ти мені потрібен”, — сказала вонаВона встояла своє, і року не минуло, як Остап зробив їй пропозицію, а через два вони вже гуляли парком, він трішки кульгав, але тримав на руках їхню маленьку доньку, названу на честь Марічки.