Який милий!!! Закричала на всю вулицю шестирічна дівчинка, схопила бабусю за руку і потягла…

— Яка гарненька! — закричала шестирічна Соломія, хапаючи бабусю за руку і тягнучи її за собою. — Подивіться, яка вона красива! І наш улюблений тип — київський! Олена подивилася в бік, куди її тягнула внучка, і здивувалася. Тип і справді був їхнім улюбленим — київської зовнішності, але вже давно не першої свіжості, перестоялий і навіть перезрілий. Такі не повинні були цікавити шестирічних дівчаток, тим більше, що для Соломії всі старші п’ятнадцяти років здавались древніми старцями.

Коли цей тип зрозумів, що вигуки адресовані йому, він дуже захвилювався, трішки почервонів і навіть спробував втекти. Але поки він лише намагався, Соломія вже підтягнула до нього свою бабусю.

— Добрий день, мене звати Соломія, а вас? Можна її погладити?

І лише тепер Олена збагнула, що Соломія цікавиться не перебіглим типом, а кішкою на його руках. Вона зливалася своїм темним, трішки запиленим хутром з чорною чоловічою курткою.

Чоловік був розгублений, трохи незграбний, не знав, як в такій ситуації поводити себе. Кілька разів швидко моргнув і спробував взяти ситуацію в свої руки.

— Мене звати Андрій, а вас? — звернувся він до Олени, а потім трішки відвернувся, ховаючи кішку від тих рук, що тягнулися до неї. — Кішку гладити не треба, вона ще всього боїться, я її лише десять хвилин тому спіймав. Несу ось додому, тепер вона буде моєю. Це ваша донька така активна? — знову звернувся він до Олени.

Бабуся була приємно здивована, адже в свої п’ятдесят вона на маму аж ніяк не тягнула. Але все одно було приємно.

— Олена я, а це не донька, а внучка! Соломіє, не лякай кицю, вона їде до дому! Ви нас вибачте, дівчинка дуже любить кішок, особливо темних мастей. А батьки поки що противляться, заводити не хочуть.

— Зрозуміло… — кивнув чоловік. — А чому ви самі не заведете?

—Я? — трохи невдоволено перепитала Олена. — Ну не знаю, я кішок люблю, але якось здалеку.

— От і я… — чоловік чомусь більше нікуди не поспішав. — Теж здалеку полюбив. Любив, годував, а потім зрозумів, що вона мені потрібна. Ну їх, ті відстані — нехай зі мною живе! І, вибачте за нескромне питання… А що за київський тип?

— А, це такий тип зовнішності. До речі, ви підходите під його описання. І ваша киця теж!

— Справді? Я й не знав…

Тут Соломія втомилася слухати всі привітання, адже їй дуже сподобалася кішка! І дядько теж нічого — з нього навіть пісок не сиплеться! Соломія перевірила… Так бабуся завжди говорила про дядечків, які намагалися до неї підкатити.

А отже що? А отже — треба їх обох одразу привласнювати, доки інші внучки з бабусями не розібрали!

— У вас є дружина? — не стала гаяти часу Соломія.

— Ні… — не встигнувши подумати, одразу відповів чоловік.

— От і добре! — зраділа Соломія. — Залиште бабусі Олені свій телефон, як киця освоїться, ми до вас в гості прийдемо. Вам обов’язково треба одружитись, поки пісок не посипався, а то потім бабуся за вас не піде.

Андрій та Олена розсміялися. Дитяча безпосередність просто подолала всю їхню сором’язливість і ніяковість.

— А справді, приходьте! — Поки дорослі домовлялися та обмінювалися номерами телефонів, Соломія, не зважаючи на заборону, ніжно гладила кішку.

І киця зовсім не була проти!

Соломія раділа… Поки дочекаєшся від цих дорослих, вона так і виросте без кішки, тим більше, її улюбленого київського типу. А так довелося самій добувати кішку, хай навіть дядечко йде в додачу!