Єдиний у світі

Була собі дівчина на імя Оксана Петрівна Коваленко. Закінчивши школу, вона не змогла вступити до університету батько тяжко хворів, а матері не було з малих років. Виховувала її лише батькова любов. Та в школі Оксана вивчала французьку мову, і це була її пристрасть. Відвідувала додаткові курси, мріяла, що знання колись стануть у пригоді.

**Безвідповідне кохання**

Коли Оксана вперше побачила свого начальника Богдана Івановича Шевченка, їй відняло мову. Він увійшов до приймальні, чемно привітався, на мить зупинив погляд на новій секретарці й пішов до кабінету.

«Який гарний чоловік! метушилося в її думках. Але ж він мій керівник, старший за мене і одружений».

Богдану було сорок років: високий, статний, з глибокими блакитними очима й теплим голосом. Він викликав Оксану до себе, дав завдання, а вона, тонучи в його погляді, ледве ківнула. Вискочивши з кабінету, вона задихалася від хвилювання.

«Так не можна. Він одружений, і всі кажуть, що боготворить свою Наталку».

Так і було. Богдан не бачив нікого, крім своєї дружини. Дітей у них не було, але кохання було щирим. Жінки в офісі шепотіли:

«Що він знайшов у цій простуні? Не красуня, одягається просто. Дітей не народила. А він як з обкладинки!»

Наталка й справді не була зіркою, але для Богдана вона була єдиною. Оксана слухала ці розмови й мовчки любила його. Увечері, лежачи в ліжку, уявляла, як він одного разу побачить її справжні почуття.

«Ми будемо разом, і я народу йому дитину. Я не руйнуватиму його родину але частка його буде в мені. Боже, як же я його люблю!»

Богдан залишався її таємною мрією. А він навіть не помічав її почуттів, хіба що якось на День народження подарував квіти. І цього було досить, щоб її серце затріпотіло.

**Зустріч через роки**

Минуло двадцять років. Одного дня Оксана побачила його на вулиці й не впізнала спершу. Сивий, згорблений, ішов, шаркаючи ногами. Нічого не лишилося від колишнього красеня. Вона хотіла, щоб він побачив її, але він пройшов повз, не здогадуючись.

«Господи, що з ним сталося?» прошепотіла вона.

«Він зовсім згасає після смерті Наталки, почула вона голос старої сусідки. Хоч минуло вже два роки, а він не може оговтатися. Пє, бідолаха А йому всього шістдесят два».

Оксана здригнулася.

«А ти йому хто?» спитала бабуся.

«Ніхто», відповіла вона й пішла.

Але весь вечір думки не давали їй спокою. Вона згадувала минуле, і серце знову забилося так само, як у юності.

**Щаслива відрядження**

Три роки Оксана працювала в Богдана, нік