Його маленький ювілейний день народження

Ігор уважно оглянув свій робочий стіл. Тут зазвичай панував, як кажуть, творчий безлад. Але сьогодні чоловік збирався піти раніше. У нього був день народження, маленький ювілей.

До того ж Ігор попросив тиждень в рахунок відпустки, плануючи відпочинок із сім’єю на озерах, тому вирішив прибрати своє робоче місце. – Ну от, начебто порядок, – подумав він. Погляд чоловіка впав на фотографію, що стояла в кутку столу, і серце охопила тиха сум. Навіть не сум, а туга. Туга за тим, що нам дорого, але чого вже ніколи не повернеш. Такі ж фото, тільки збільшені, висіли в його кімнаті у батьківській квартирі і в кімнаті самого Ігора. Цей день він пам’ятає досі, хоча минуло вже чимало років. І навіть не тому, що це його день народження.

Ігор із братом сиділи на лаві біля під’їзду. Старший переказував сюжет чергового переглянутого в відеосалоні бойовика, зображаючи головних героїв. Захопившись, хлопці не помітили, як під’їхала татова машина. До реальності їх повернув його веселий голос. – Привіт, сину. З днем народження тебе. Тато усміхаючись дивився на Ігора, дістаючи щось з-за пазухи. – Ось, поки що мій маленький подарунок – і тато дістав маленьке пухнасте кошенятко. Кошенятко було сірим, з білими носочками на лапках, і здивовано оглядалося.

З під’їзду вийшла мама з синьою спортивною сумкою в руці. З нею тато зазвичай їздив у відрядження. – Ось синку, треба поїхати ненадовго. – Але основний подарунок буде від мене. – На, тримай – тато передав Ігору кошенятко. – Налийте йому вдома молочка. А я повернуся до вихідних, підемо в магазин, і сам собі вибереш подарунок, добре? – А потім сходимо в зоопарк. Тато обійняв їх із братом і погладив по голові. – Вітя, ти надовго? – запитала тоді мама. – Та ні, завтра ввечері буду вдома – відповів він, забираючи сумку з маминих рук. – Слухайте, а давайте зробимо фото на пам’ять – запропонувала мама.

Вони якраз недавно купили фотоапарат, популярну тоді «мильничку», і мама старалася зафіксувати якомога більше різних моментів їхнього життя. – Та поспішаю я – ніяково посміхнувся тато. Справді, сидячий за кермом татів колега, дядько Толик, засигналив, усміхаючись їм виразно постукав по циферблату наручного годинника. Тато у відповідь махнув йому рукою, мовляв, почекай хвилинку. Він поставив на землю сумку, знову взяв на руки кошенятко, а Ігор із братом стали по боках.

Вони усміхаючись дивилися в об’єктив і навіть не підозрювали, що кошеня стане для Ігора єдиним подарунком. І останнім. Тому що з того відрядження тато не повернувся. Як виявилося пізніше, вони з дядьком Толиком мали везти велику суму грошей готівкою. На дворі були 90-ті, такі розрахунки були тоді в порядку речей, і дізнавшись про це, хтось навів на них бандитів.

Мама говорила потім, що на думку слідчого, який вів справу, вбивати їх не хотіли. Грабіжники, очевидно, стежили за ними, обираючи момент, коли шосе буде порожнім, щоб, імітуючи ДТП, заволодіти грошима. Але, мабуть, щось не розрахували, удар виявився надто сильним, татова машина на швидкості злетіла в узбіччя і, перекинувшись, загорілася. Ні наводчика, ні нападників так і не знайшли, і через кілька років справу тихо списали в архів. Кожен раз, згадуючи той час, мама говорила: – Не знаю, хто були ті люди, і знати не хочу. – Бог їм суддя. – Але те, що могли допомогти, і не зробили цього, а просто втекли, рятуючи свої шкури, я їм ніколи не пробачу.

Хоронили їх в один день. Батька і дядька Толика. Хоронили в закритих трунах. Ігор стояв поруч із плачучою бабусею, татовою мамою, і не розумів, що в тому оббитому темно-червоним оксамитом дерев’яному ящику лежить його батько. Може, тому він ще більше місяця з надією біг до дверей на кожен дзвінок. З надією на те, що все, що сталося, це якийсь поганий сон, зараз відкриються двері, і увійде його тато, веселий, живий, злегка просочений тютюновим димом і запахом бензину. У тата були свої ключі, але кожного разу, повертаючи з відрядження, він незмінно дзвонив у двері, Ігор першим біг назустріч, а тато усміхаючись, діставав із сумки який-небудь подарунок, кажучи, що це їм від зайчика. Брат, на правах старшого, підсміювався з нього. – Звідки у зайців можуть бути подарунки? – У лісі ж магазинів немає – сміявся він. – Ех ти, малявка. Але Ігор тоді не звертав увагу, і був жахливо гордий тим, що лісові жителі знають про нього і ніколи не забувають.

Але тато не повертався, і з часом хлопчик придумав собі казку, ціле фентезі про те, що тато зовсім не помер, а якийсь злий чаклун перетворив його в сірого кота. Кожен раз ця казка в уяві хлопчика обростала новими подробицями, так що він іноді вже й сам починав вірити в це. Зараз уже Ігор сам не міг зрозуміти, що це було. Захисна реакція організму чи наївна дитяча віра в чудеса. Але тоді ці фантазії, мабуть, допомогли йому пережити перший гострий біль втрати. Вже набагато пізніше вони з братом, перебираючи в пам’яті події тих далеких днів, ловили себе на дивному відчутті. Будто татова душа дійсно якимось незрозумілим чином переселилася в сірого кота. Увесь час, поки кошеня, а пізніше дорослий кіт жив із ними, вони відчували невидиму присутність батька. Ніби він був десь поруч, лише невидимий їм. Але тоді, в дитинстві, вони не ділились цим ні з ким, навіть один з одним. Кошеня назвали Бутч, за ім’ям одного з героїв диснеївських мультфільмів, які тоді кожної неділі показували по телевізору.

Ігор із братом, та й мама теж дуже полюбили кота. Він без перебільшення став талісманом, оберегом їхньої сім’ї. Проводжав і зустрічав їх із братом зі школи, потім з інституту, маму з роботи. Коли комусь траплялося захворіти, Бутч був поруч, заспокійливо муркотів, лягав на болюче місце, намагаючись зігріти. І не відходив, поки його людина не одужувала. Кіт прожив довге життя в їхній родині. Але час невблаганний, і одного дня, літнім недільним вечором, він тихо пішов. На той час старший брат вже одружився і жив окремо. Дізнавшись про смерть їхнього багаторічного улюбленця, він одразу приїхав. В останню путь кота проводжали всією сім’єю. А як інакше? Він був живою пам’яттю про загиблого батька. Батько залишився в їх пам’яті саме таким, яким був у той останній день. Веселим, трохи поспішаючим, із кошеням на руках. Ігор не був упевнений, але здається, що й мама відчувала щось подібне, тому що на пам’ятнику, крім фото батька на весь зріст, на зворотному боці, художник на її прохання зобразив безлюдну дорогу і машину на ній, що мчить назустріч західному сонцю. Поховали кота на околиці міста в молодому на той час сосновому бору. Хоча з того дня минуло вже не мало років, і від могильної горбинки залишився ледь помітний горбочок, Ігор добре пам’ятав місце і кожен раз, проїжджаючи повз, завжди звертав туди, щоб постояти кілька хвилин, вшановуючи пам’ять багаторічного улюбленця.

Та що там казати, без сумніву, члена сім’ї, з чиєю смертю пішла ціла епоха його життя. Епоха дитинства і юності. Ще раз поглянувши на фотографію і сумно посміхнувшись нахлинутим спогадам, Ігор узяв зі столу ноутбук, витер тильною стороною долоні вологі очі і вийшов з кабінету.

Дома Ігора вже чекали. Всі були в зборі. Приїхала мама, брат із сім’єю, кілька близьких друзів. Коли всі зібралися у великій кімнаті, брат з племінниками урочисто внесли коробку і вручили йому. Всі заплескали в долоні, а племінники хитро усміхаючись, попросили вгадати, що там.

Рідні та друзі знали про захоплення Ігора комп’ютерними іграми, і він, думаючи про це, почав перераховувати. – Крутий джойстик, кермо для гонок? – Вгадав? Племінники, сміючись, заперечно похитали головами і відкрили коробку. Ігор глянув і буквально впав на заздалегідь підсунутий кимось стілець. Спогади дитинства знову стрічкою понеслися в голові і небажані сльози самі покотилися з очей. А він і не соромився їх. У коробці сиділо кошеня, точнісінько таке, як те, якого колись подарував йому тато. Сіре, пухнасте, з білими носочками на лапках. Спогади хвилею накрили його. Тато, Бутч… Тоді, в дитинстві, Ігор годинами розмовляв із котом, довіряючи йому свої дитячі таємниці, радощі та печалі. У хлопчика було стійке відчуття, ніби він розмовляє з живим татом. Принаймні, він його чув.

У цьому Ігор був у таємниці впевнений і потім, навіть ставши вже дорослим. А кіт дивився на нього осмисленим, майже людським поглядом і тихенько, заспокійливо муркотів.

Тепер уже його донька-підліток, приходячи зі школи, першим ділом йде на кухню, звідки через хвилину долинає її незадоволений голос. – Що це у Бутчика мисочки порожні?! – Киц-киц маленький. – Іди сюди, малий, зараз я тебе нагодую. А котейка, буквально недавно з’ївши свою порцію корму, запивши його свіженьким молочком, хитро на нього, Ігора подивляючись, швидко торохтить на кухню на поклик своєї маленької господині.