Ірена не здогадувалася, що син забере її додому.

Ірина ніколи не думала, що син забере її додому.

Хто міг уявити, що Ірина, колись успішна інженерка і шанована мати двох дітей, одного дня опиниться у будинку для літніх людей.

Її життя було насиченим і цікавим, і як всі матері, вона постійно балансувала між домом і роботою. Багато хто з колег дивувався, як вона так вдало поєднувала ці два обов’язки. Ніхто навіть не здогадувався, як важко їй було все це поєднати.

Вона завжди була усміхненою і сповненою життя, яке залишало її лише тоді, коли вона переступала поріг власного дому. Її чоловік помер, коли діти ще були маленькими, і тому їй було вдвічі важче поєднувати все це.

Хоч вона дуже старалася, та десь у вихованні дітей, особливо доньки, допустила якусь помилку.

Завжди добра, співчутлива і любляча мати, вона не змогла привити ці риси своїй Галинці.

Незважаючи на всі її колишні добрі вчинки, час не був прихильним до неї. Вона ніколи не думала, що колись стане непотрібною своїм дітям.

Старша дочка Галина не бачила матір вже кілька років. Одного дня вона вирушила на роботу до Нідерландів і там залишилася. Вона рідко спілкувалася з матір’ю, для якої кожен рік був стражданням від туги за дочкою.

На обличчі Ірини з’являлося дедалі більше зморшок, а очі ставали все тьмянішими. Вона не могла знайти радості в житті, і лише пояснювала собі, що у Галинки там своя сім’я, свої проблеми, і вона не буде турбувати себе старшою матір’ю.

Її син Михайло кілька років тому поїхав на навчання до іншого міста і там залишився, завів сім’ю, але завжди мав час зателефонувати мамі, хоча рідко відвідував, бо постійно працював, і вона це прекрасно розуміла.

Ірина дивилася в вікно пансіонату і помітила, як її очі виблискували в склі — це було відображення її очей, сповнених сліз.

За вікном тихо шуміли дерева, дощ м’яко стукав краплями по рамі. На тротуарі прогулювались люди з яскравими парасолями. Там вирувало життя.

Наближалися її день народження, вона примружила очі і легка усмішка осяяла її обличчя. Вона згадала минулі роки та своїх дітей. Час, коли вона раділа кожному дню, спостерігаючи, як вони граються, ростуть і біжать до неї, сідаючи на коліна.

Колись на свято до її дому з’їжджалися багато гостей, родичів, друзів, а передусім її діти. Тепер вона сиділа сама, усміхнена, але з відчуттям зневіри, бідна жінка.

Раптом почулося стукання:

— Заходьте! — ледве проказала Ірина.

До кімнати вбігло кілька літніх жінок у капцях, на чолі з її сусідкою по кімнаті, Ніною.

— З днем народження, дорога Іринко, міцного здоров’я! — хором промовили вони під шум безупинного дощу.

— Я цього не очікувала, — жінка була розгублена.

— Могли б хоч попередити, бешкетники!

— Яка ж це була б несподіванка, — зазначила одна зі старших жінок, простягнувши руку з пакунком, що пахнув чимсь смачненьким.

Іменинниця встала з крісла і сказала:

— Заходьте, розміщуйтеся, я дуже приємно вражена.

Свято вдалося, вони заварили смачний чай, з’їли по шматочку торта, довго ще розмовляли, а потім розійшлися по своїх кімнатах.

— Мамо, мамо! З днем народження — десь вдалині пролунало.

Вона усміхнулася, побачивши уві сні свого сина. Але це вже не той хлопчик, якого вона пам’ятала, а ґречний, дорослий чоловік.

Мамо, прокинься — пролунали слова чіткіше. Раптом вона відкрила очі і підскочила отетерілою.

— Мій син? Це не сон, правда?

Її подих частішав, а щоки відразу стали вологими від сліз.

— Це не сон, я тут, мамо. Я хотів тобі зробити сюрприз, не міг залишити тебе саму в твій день народження.

— Я не знав, що ти тут перебуваєш, думав, що з тобою все гаразд. Приїхав додому, а сусіди мені сказали, де ти. Я не мав гадки, що моя сестра влаштувала тебе в таке місце і навіть мене не повідомила. Боюсь запитати, як тобі тут.

— Добре, сину, — відповіла Ірина з майже непомітним смутком.

— Готуйся, у нас небагато часу, наш потяг скоро відправляється.

— Потяг? — Ірина була розгублена.

— Так, дорога, ми повертаємось додому.