Історія про сім’ю, де мати виховує сина сама після розлучення.

В українському містечку жила мати, Оксана Павлівна, яка одна виховувала свого сина, Миколу. Розлучилася вона, коли синові й року не було. Зараз йому 14, їй 34, і працює вона бухгалтеркою в невеликій установі.

Останній рік був для неї важким випробуванням: якщо до п’ятого класу Миколка ще добре вчився, то потім пішли трійки. Вона лише мріяла про те, щоб він закінчив дев’ятирічку і здобув хоч якусь спеціальність! Постійні виклики до школи: класна керівниця різко висловлювала свої думки в присутності інших вчителів, які теж не соромилися розповідати про провини і неуспішність Миколи. Оксана поверталася додому в пригніченому настрої, відчуваючи повне безсилля. Її докори і повчання син вислуховував мовчки й похмуро. Уроки він все одно не робив, не допомагав удома.

Ось і сьогодні, прийшовши з роботи, Оксана побачила знову безлад у квартирі, хоч вранці наполегливо просила: “Прийдеш зі школи — прибери в квартирі!”

Вона поставила чайник на плиту і неохоче почала наводити порядки. Витираючи пил, несподівано помітила, що зникла кришталева ваза — її єдина цінність, подарована подругами на день народження. Оксана застигла. Виніс? Продав? Страшні думки одна за одною нав’язливо лізли в голову. Так, вона нещодавно бачила його з підозрілими хлопцями. На запитання: “Хто це?” син буркнув щось невияснене, і на обличчі було написано: “Не твоя справа!”

“Наркоти!” — пронизало її розум. О, Боже! Що робити, це ж вони змусили його! Він сам не міг! Він не такий! А може, і він вже пробує це? Вона кинулася вниз по сходах. У дворі вже темніло, перехожі поспішали вулицею. Повільно повернулася додому. “Сама винна! Сама! В усьому! У домі йому давно вже некомфортно! Навіть вранці піднімаю окриком! А ввечері! Весь вечір кричу на нього! Синочку рідненький, яка ж мати тобі дісталася непутяща!” Вона довго плакала, а потім почала ретельно прибирати в квартирі — не могла просто сидіти.

Коли мила за холодильником, натрапила на якусь газету. Потягнула — почувся звук битого скла, і вона витягла загорнуті в газету уламки розбитої кришталевої вази…

“Розбив… розбив!” — раптом усвідомила вона й знову заплакала. Але це вже були сльози радості. Виявляється, він її розбив і нікуди не відніс, — сховав. І тепер, Дурнику, не йде додому, боїться! І раптом вона зупинилася знову — ні, він зовсім не дурник! Вона уявила собі, як би побачила розбиту вазу, уявила свою лють… важко зітхнула та взялася готувати вечерю. Стелила серветки, розставляла тарілки.

Син повернувся о дванадцятій. Увійшов і мовчки зупинився в дверях. Вона кинулась до нього: “Миколонько! Де ж ти так довго був? Я вже зачекалася, змучилась! Замерз?” Взяла його холодні руки, зігріла в своїх, поцілувала в щоку — та й сказала: “Іди, мий руки. Я приготувала твоє улюблене”. Нічого не розуміючи, він пішов мити руки. Потім пройшов на кухню, а вона сказала: “Я в кімнаті накрила”. Він зайшов до кімнати, де було якось особливо чисто, гарно, обережно сідав за стіл. “Їж, синочку!” — почув він лагідний голос матері. Він уже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, ні до чого не торкаючись.

— Що ж ти, синочку?

Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:

— Я розбив вазу.

— Я знаю, синочок, — відповіла вона. — Нічого. Все колись б’ється.

Раптом, схилившись над столом, син заплакав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі та теж тихо заплакала. Коли син заспокоївся, вона сказала:

Прощай мене, синочок. Кричу на тебе, сварюся. Важко мені, синочку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилась я, роботи в мене невпроворот, бачиш, навіть додому приношу. Пробач, ніколи більше тебе не ображу!

Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелось. Сам підвівся. А проводжаючи в школу, вона вперше сказала не “дивись у мене… “, а поцілувала в щоку й сказала: “Ну, до вечора!”

Ввечері, прийшовши з роботи, вона побачила, що підлога помита, а син приготував вечерю — підсмажив картоплю.

Відтоді вона заборонила собі говорити з ним про школу, про оцінки. Якщо їй нелегкі навіть рідкі відвідини школи, то як йому?

Коли син раптом сказав, що після дев’ятого класу піде в десятий, вона не показала своїх сумнівів. Одного разу потай зазирнула в його щоденник — там не було жодної двійки.

А найбільш пам’ятним днем для неї стало, коли, ввечері, після вечері, вона розклала свої рахунки, а він сів зліва і сказав, що допоможе їй рахувати. Після годинної роботи вона відчула, як він поклав голову їй на плече. Вона застигла. Маленьким часто сидів поруч і, стомившись, клав голову їй на руку і часто так засинав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.