Connect with us

З життя

Как я попала сюда

Published

on

**Дневник Лидии Павловны**

В палате пахло аптекой, тушёной капустой и старостью — такой густой, что ею, казалось, можно было наесться досыта. Я сидела на краешке кровати, перебирая выцветший халат — тот самый, в котором раньше пила утренний чай на кухне. Дома. Когда у меня ещё был дом…

На соседней койке — Антонина Семёновна. Сидела, как каменная, с пустым взглядом, будто в стене искала дверь в другое время.

Вдруг она поднялась, ухватилась за стул и пододвинула ко мне.

— Лидуся, расскажи… как ты здесь оказалась? — прошептала она, опускаясь рядом. В её глазах была детская беспомощность, словно за морщинами пряталась девочка, брошенная всем миром.

Я хотела отмахнуться. Сказать, что не стоит, что всё равно не поймёт. Но заговорила. Потому что, может, впервые за годы, кто-то действительно слушал.

— Всё началось с тишины… — голос дрогнул. — Сначала Дима звонил всё реже. То работа, то сына в футбол отвезти, то просто не успел. Таня, его жена, всегда смотрела на меня, как на лишнюю тень. А Ваня, внук… ему не до бабушки. Я понимаю.

Антонина кивала. Она уже три года в этом доме — и каждый рассказ был будто про неё.

— Потом перестали поздравлять. День рождения прошел, как будто его не было. Потом 8 Марта. Потом Новый год. А я… всё ждала. Испекла пирог с вишней, как Дима в детстве любил. Накрыла стол. Поставила нашу фотографию — он маленький, в шортах, на Волге. Я там молодая, смеюсь. Смотрю и думаю: приедут. Обещали же.

Я вздохнула. В глазах застыли слёзы. Антонина осторожно дотронулась до моего плеча.

— Приехали. Поздно. Стоят в коридоре, Дима смотрит в пол. «Мама, — говорит, — мы тут подумали…» А дальше — как в тумане. Только его слова, как нож: «Ване нужна своя комната. А тебе… здесь будет лучше. Уход, лекарства…»

— И что ты сказала? — прошептала она.

— А что я могла? — усмехнулась я. — Только шептала: «Я же… я ведь…» А они уже решили. Грузчики, коробки. Мой буфет — тот, резной, бабушкин, — уносят. Я тянусь за ним, а Ваня в телефоне. Ни взгляда. Ни «прощай». Будто меня и не было.

— А сейчас? Звонят?

— Вчера Дима позвонил, — я горько улыбнулась. — Спросил: «Как ты?» А я ему: «Помнишь, как в детстве во время грозы ко мне под одеяло залезал? Дрожал, как зайчонок…» А он: «Не помню». Вот так. Не помнит. Или не хочет.

Антонина взяла мою руку. Тёплую, узловатую. Молчала.

— А самое смешное? — продолжала я. — Мою квартиру, говорит, сдают. Деньги — на репетиторов для Вани. А пока там… студия йоги. «Хатха», кажется. Представляешь? На месте моего серванта теперь тётки в позе лотоса сидят…

В коридоре скрипела тележка с ужином. За окном — закат, как разлитый борщ. Тишина. Невыносимая.

— Но я помню всё, — прошептала я. — Как резался первый зуб, как Диму ночами качала, как он за первую тройку плакал. Как мечтала: вырастет — будет счастливым. Всё отдала. А теперь… просто лишняя.

Антонина обняла меня. Её щека — шершавая, как мамины руки когда-то. Спасала от всего. Кроме одиночества.

Мы сидели в полутьме, среди запахов больницы. Между прошлым, где было тепло, и настоящим — холодным и пустым.

И только одна мысль сверлила голову:

А вдруг они всё-таки вспомнят?

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять × 5 =

Також цікаво:

З життя56 хвилин ago

Забіжи, коли буде час

– Алло, Оленко? – почувся знайомий голос. Від несподіваного хвилювання, яке стиснуло горло, вона не могла вимовити й слова. Якби...

З життя2 години ago

Не лякайся, я ненадовго. Житиму тиждень, поки знайду дах над головою. Сподіваюся, не вигонишь.

— Не бойся, надовго не затримаюсь. Поживу тиждень-другий, поки з житлом не вирішусь. Не виженеш, сподіваюся, — промовила сестра. Ганна...

З життя3 години ago

Втілення надії в світі самоти

**Щоденник** Прокинулася я пізно. Перша думка — проспала. Дочка з онуком скоро схочуться, а я ще не приготувала сніданок. А...

З життя3 години ago

Не відпущу. Тобі бути зі мною!

**Щоденник Олега Петровича** — Можна? — У привідкриті двері кабінету зазирнула дівчина. — Прийом закінчено. Тільки за записом. Обличчя дівчини...

З життя4 години ago

Ключі від моєї свободи: прощавай, мама…

— Ключі від нашої квартири я забираю. Ти більше ні копійки не отримаєш від мене, мамо… Соломія познайомилася з Тарасом...

З життя4 години ago

Остання жертва

**Березень, 12, 2024** «Мамо, треба поговорити.» «Отаке невтішне початку…» – Іванна тривожно глянула на сина. Хлопець завжди був слухняним, розумним,...

З життя5 години ago

Вартість радості

**Ціна щастя** Лежачи на дивані, Денис прикрив очі й прислухався до звуків у домі та за вікном. Крізь склопакети долинали...

З життя5 години ago

Святковий подарунок

**Новорічний сюрприз** Оля поспішала додому, не зважаючи на ожеледицю під ногами. Ще б пак — у її сумці лежали два...