Катерина ледве трималася на ногах: стільки пройти з вантажем на плечах!

Валентина відчувала втому в ногах. І не дивно: скільки ж вона пройшла з вантажем за плечима… Та лишалось лише пройти останню вулицю села — і можна вирушати в зворотний шлях. Валентина працювала листоношею. Колись на кожному селі чи хуторі було своє поштове відділення. А тепер залишилось одне на цілих дванадцять сіл навколо. І ось ганяється Валентина багатьма кілометрами — розносить газети, квитанції за електрику, пенсії. А також продукти та побутову хімію за замовленням.

Рюкзак на спині Валентини спорожнів. Усі замовлення вона вже рознесла своїм бабусям. Дивна річ: на селах майже не залишилось стариків, а вдови самі живуть. Деякі ще й господарство розводять, городи садять… Є нічого не поробиш: до магазину з віддалених сіл важко дібратися. А автолавка взимку не завжди приїжджає. Тому і несе Валентина з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками… Так, бабусі її чекають, з самого ранку виглядають: де ж це їх Валя, чи не заблукала серед заметів?

Село, яке Валентина мала обійти, колись кипіло життям. Тут був лісгосп. Але потім… Що ж казати, зараз таких сіл в Україні — безліч.

Ось і останній будинок — звичайний, зрубанний, на дві квартири. Тільки він і залишився цілим, у обох квартирах живуть люди. Інші двоквартирні хати, яких тут була ціла вулиця, давно вже розібрали місцеві мешканці на дрова. А тут пенсіонерка живе, до неї і поспішає Валентина. У другій квартирі — син цієї пенсіонерки зі своєю жінкою.

Валентина, обтрусивши сніг з чобіт коротким вінничком, що стояв біля вхідних дверей, піднялася на сходини верандочки, постукала в двері:

— Ганна Петрівна, ви вдома? Пошта прийшла!

Двері майже відразу відчинилися, господиня захвилювалася:

— Чого ж ти стукаєш, Валюшо? Заходь швидше, заходь! Натерпілась, мабуть? Давай чаю наллю. А може, пообідаєш? Я он борщ щойно з печі дістала…

Валентина подякувала старшій жінці, але відмовилася: треба поспішити, скоро почне темніти, а дорога назад не близька.

— Почекай, доню, он син якраз в місто збирається. Сідай, трішки погрійся. Я до нього сходжу, скажу, щоб без тебе не їхав.

Ганна Петрівна накинула старе пальто і вийшла. Валентина втомлено сіла на стілець, витягла файл із пенсійними квитками, гроші. Порахувавши решту купюр і дріб’язок, видихнула: усе до копієчки. Розстібнула куртку, стягнула шапку з голови… Як добре, що не доведеться повертатися назад погано розчищеною дорогою. У сина Ганни Петрівни, здається, є «уазик», інколи приїжджає на ньому на пошту. Значить, сьогодні додому вийде раніше повернутися.

Господиня повернулася:

— Почекаєш хвилин сорок? Валерик ще зайнятий. Як закінчить справи свої, так і поїде. І тебе підвезе. А поки поїж. Знаю, що весь день на ногах, зголодніла.

Валентина не стала заперечувати. Видавши Ганні Петрівні пенсію, вона зняла рюкзак, відставила сумку і зайнялась частуванням.

— Ганна Петрівна, може, розкажете щось про минуле життя? Я так люблю слухати, як раніше люди жили, — сказала Валентина, закінчивши суп і приймаючись за чай з печивом.

— Ой, доню, не знаю, що тобі й розказати, — усміхнулась господиня, торкаючи край строкатого фартуха. — Як жили раніше… Всяк буває. То добре, то й не дуже. Я працювала. Так усі тоді працювали. Я ж не якась ударниця була. На пекарні ми рекордів не ставили. Скільки треба було хліба, стільки й пекли. Грамоти — так, є. І ветерана дали. Як же інакше, тридцять шість років біля печі простояла. Ще й шість років потім завідувачкою працювала. Ну, а наш хліб, ти сама знаєш, в окрузі на розхват був. Тепер такого не купиш. І пекарні давно немає…

Ганна Петрівна замовкла, дивлячись у вікно на цегляні залишки зруйнованої пекарні, що виднілась неподалік… Потім продовжила:

— А чоловік мій на трельовочнику працював. Я заміж вийшла вісімнадцяти років, як сюди на практику приїхала. Довчувалась уже вагітною. Перша в нас дочка народилася, зараз в Києві живе. Або, як кажуть, у Києві. На пенсію уже вийшла, але працює ще. Двоє онуків там у мене і правнук великий вже.

А з сином у нас довго не виходило. Двічі втрачала дитину. Ну, сама подумай: повертаєш мішки з борошном цілу зміну, то і втратиш. Потім чоловік сказав: кидай цю роботу. А куди кидати? І тоді роботи не дуже було. Хіба що в місто їздити, але господарство треба залишити. У нас ще корова була спочатку, це ж потім козу завели. І поросят було по три, і кури… Великий город… Переконала я чоловіка, мовляв, обережніше буду…

Потім знову завагітніла, начальство перевело на легшу роботу — продавцем в магазині при пекарні. Так і доносила Славка.

Валентина з подивом подивилася на співбесідницю. Бабуся ж, здавалось, казала, що син у неї Валерик? А тут раптом — Славко…

Побачивши здивування гості, Ганна Петрівна сумно усміхнулась:

— Почекай, доню, не поспішай, все потім зрозумієш…

І знову продовжила:

— У сімдесятому році син народився. Вроджена туговухість у нього була. Навіть в столицю до одного професора їздили, той сказав, мовляв, буває таке, лікування немає, треба апарат носити. Зі слуховим апаратом все життя і ходив… У сусідній квартирі жила бабця Піфагорівна… Ні, це не прізвисько у неї було, а по-батькові. Батька її покійного дійсно Піфагором звали. Так вона все сміялась над Славком, казала, мовляв, з дитинства стариком ходить, хто за такого заміж піде?..

А з Леною вони зі школи дружилися. Потім весілля справили. Вона в конторі лісгоспа працювала, поки дільницю не закрили, а Славко в місто їздив, на заводі на прохідній сидів. Онук народився, ми з чоловіком їм сусідню квартиру купили, як Піфагорівна померла… А потім в один рік і чоловік, і син…

Ганна Петрівна важко зітхає…

— У чоловіка був… цей… ревматичний артрит. Майже в усіх, хто працював у лісі, ця хвороба була. Ну ось, зробили йому операцію, але все одно він після того року не прожив. А син раз з рибалки повертався, а лід вже кришився… Трохи не дійшов до берега, провалився. Вибрався, але змерз дуже, захворів на запалення легень, за два тижні згорів… Восени чоловіка поховали, а навесні і сина до нього відвезли… Двадцять три рочки тільки і було…

Ганна Петрівна замовкла. Встала, поправила шторку на вікні… Потім, мабуть, заспокоївшись, знову повернулась до розповіді…

— Як тільки сина не стало, сноха, вагітна вдруге була. Прийшла до мене, каже, треба на аборт їхати. А я її відчитала: чоловік помер, так ти і дитя його вбити хочеш? Ну, плакали обидві, довго розмовляли. Їй і з однією дитиною без чоловіка важко було б, а тут — з двома… Тоді час був… такий… У дев’яносто четвертому Славка не стало… А свати допомагати не сильно рвалися, обидва випити любили.

Сноха у мене золота. Переконала я її дитя залишити. Я якраз після смерті чоловіка на склад працювати перейшла, в зміни вже не ходила. Вдвох і виховували діток.

А десь за рік вона і з Валериком познайомилася. Придивилась я до нього: чоловік порядний, не п’є, не лається. Не люблю людей, що лаються, і чоловік покійний не лаявся, хоча й у лісі все життя працював. І до діток Валерик ласкавий… Він же не місцевий, приїхав до цього, як його, ну, який тут цех ще відкривав… Пилораму тоді Валерик їм ставив. Трохи старший за Лену. Одружений був, але жінка втекла з дитиною аж у Німеччину — у неї там якісь родичі знайшлися.

Ну, я й сказала: зійдіться, якщо у вас серйозні стосунки. Спочатку так жили, потім одружилися. Ще одного дитину народили, я і з ним водилася. Всі троє мене бабусею звуть.

Лена одразу мене мамою називала. А потім і Валерик став так само називати: мама та мама. А я хіба проти? Господь одного сина забрав, так іншого дав на старості.

Золоті в нього руки. Бачиш, обидві квартири як відремонтував? І воду провів, і теплий туалет тепер у мене, і баню поставив… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, він на ній майстром був. А потім став на вахти їздити. Ніколи не ображав Славиних дітей, вони його за батька шанують.

Коли всі почали виїжджати з села, я сказала своїм: їдьте, якщо хочете, а я ніде не зрушусь. Хіба що на кладовище, до чоловіка та сина. Валерик і каже: «куди ми, мовляв, без тебе?» Так і живемо. Онуки вже роз’їхалися, молодший навчається в інституті, старший правнука привозив недавно. Та що казати, гріх мені ображатись, добрі у мене сноха з сином…

З вулиці почувся сигнал автомобіля. Валентина затурбувалася. Ганна Петрівна її заспокоїла:

— Не поспішай, доню, почекає Валерик. Кажу ж: хороший син у мене, дай Боже кожній матері такого сина.