Connect with us

Storie di vita

Катеринині ноги гули після довгої ходьби з вантажем на плечах

Published

on

Втомлені ноги у Катерини боліли. Що й казати: стільки ходьби, та ще й з важким рюкзаком на плечах… Одне добре: залишилось обійти всього одну сільську вулицю — і вже можна буде у зворотню дорогу вирушати…

Катерина працювала листоношею. Раніше у кожному селі чи поселенні було своє поштове відділення. А тепер залишилося одне на дванадцять сіл навкруги. От і їздять листоноші за багато кілометрів — розносять газети, квитанції за електроенергію та пенсії. І заодно продукти та побутову хімію приносять. За замовленням.

Нині рюкзак у Катерини був вже майже порожній. Всі замовлення вона рознесла своїм бабусям. Дивовижно, але в селах старих майже не залишилося. А вдови-самітниці живуть. Дехто ще й господарство тримає, городі садить… Але до магазину з віддалених сіл добиратися важко. А автокрамниця взимку не завжди приїжджає. Ось і носить Катерина з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками… А бабусі її чекають, з самого ранку виглядають: де ж їхня Катруся, чи не заблукала в снігових заметах?

У селі, яке Катерина залишила на кінець, колись життя вирувало. Ліспромгосп тут був. А тепер… Що й казати, тепер таких поселень, де доживають останні місцеві мешканці, по всій Україні багато…

Ось і останній будинок — звичайний, дерев’яний, двоквартирний. Тільки він і залишився цілим — в обох квартирах є жителі. Інші такі самі будинки, які раніше цілими вулицями стояли, давно вже місцеві на дрова порозпилювали. А тут пенсіонерка живе, до неї й поспішає Катерина. В другій квартирі — син цієї пенсіонерки з дружиною.

Катерина, обтрусивши сніг з чобіт маленькою щіткою, що стояла біля вхідних дверей, піднялась східцями на ґанок і постукала в двері:

— Тетяно Василівно, ви вдома? Пошта прийшла!

Двері майже одразу розчинилися. Господиня заходилася метушитися:
— Та що ж ти стукаєш, Катруся? Заходь швидше, заходь! Змерзла, певно? Давай чаю наллю. А може, пообідаєш? Я он борщ щойно з печі дістала…

Катерина подякувала літній жінці, але відмовилася: треба поспішати, скоро почне темніти, а дорога назад неблизька.

— Почекай, доню, у мене ж син тільки що до міста збирався. Ти посиди трохи, погрійся. Я до нього збігаю, скажу, щоб без тебе не їхав.

Тетяна Василівна накинула стареньку куртку і вийшла. Катерина знесилено опустилася на стілець, дістала файл з пенсійними квитанціями, гроші. Перелічивши залишені купюри і дрібні гроші, з полегшенням зітхнула: все в порядку. Розстебнула куртку, зняла шапку з голови… Як добре, що не доведеться йти назад по погано розчищеній дорозі. У сина Тетяни Василівни, здається, є УАЗ, він часом на ньому на пошту приїжджає. Значить, сьогодні додому вдасться раніше повернутися…

Повернулася господиня:
— Почекаєш хвилин сорок? Валерій ще зайнятий. Як закінчить справи, так, сказав, і поїде. І тебе візьме. Давай-но поки поїж. Знаю ж, що весь день на ногах, зголодніла.

Катерина не стала заперечувати. Видавши Тетяні Василівні пенсію, вона зняла рюкзак, відставила сумку і приступила до гостинця.

— Тетяно Василівно, можливо, ви розкажете щось про минулі часи? Я дуже люблю слухати, як раніше люди жили, — сказала Катерина, закінчивши з борщем і приймаючись за чай з булочками.

— Ой, дівчинко, не знаю, що й розповісти тобі, — усміхнулася господиня, тереблячи край квітчастого фартуха. — Як раніше жили… По-різному жили. Коли добре, а коли й не дуже. Я працювала. Так усі тоді працювали. Я ж не якась ударниця була. У пекарні ми рекордів не ставили. Скільки треба було хліба, стільки і пекли. Грамоти — так, є. І ветерана дали. Як-не-як тридцять шість років біля печі простояла. І ще шість років потім комірницею працювала. Ну, а хліб наш, сама знаєш, на окрузі нарасхват був. Тепер такого не купиш. Та й пекарні вже давно немає…

Тетяна Василівна замовкла, дивлячись у вікно на цегляний остов зруйнованої пекарні, що виднівся неподалік… Потім продовжила:

— А чоловік мій працював на лісовозі. Я заміж вийшла у вісімнадцять років, як сюди на практику приїхала. Довчалась уже вагітною. Перша у нас донька народилася, зараз у Києві живе. Або… як його тепер… у Львові. Уж на пенсію вийшла, але ще працює. Двоє онуків там у мене і правнук великий уже.

А чоловік хотів сина, але довго не виходило. Два рази я втрачала дитину. Ну-ка сама подумай: мішки з борошном весь день тягнеш, так і мимоволі втратиш. Потім мій сказав: звільняйся, куди не є, із цієї роботи. А куди тут звільнишся? І тоді ж роботи не було. Хіба що в місто їздити, так господарство кидати треба. Ми ще корову тримали спочатку, а потім кіз завели. Та поросят по три штуки, кури… Огород великий…

Я вмовила чоловіка, мовляв, обережніше буду… Потім, коли знову завагітніла, керівництво перевело мене на легшу роботу — в магазин продавцем, при пекарні. Так я і виносила Славика…

Катерина здивовано поглянула на співрозмовницю. Бабуся ж, здається, казала, що у неї син Валерій? А тут раптом — Славик…

Побачивши здивування гості, Тетяна Василівна сумно посміхнулася:

— Почекай, дівчинко, не поспішай, все потім зрозумієш…

І продовжила:

— У сімдесятому році син народився. У нього була вроджена глухота. Аж до столиці до професора їздили, той сказав, буває таке, лікування немає, треба апарат носити. Зі слуховим апаратом все життя і ходив… У сусідній квартирі жила бабка Піфагорівна… Та ні, це не прізвисько було, а по-батькові. Батька покійного і справді Піфагором звали. От вона все сміялася над Славиком, казала, мовляв, з дитинства старим ходить, хто за такого заміж піде?..

А з Леною вони зі школи дружили. Потім весілля зіграли. Вона в конторі ліс-промгоспу працювала, поки ділянку не закрили, а Славик у місто їздив, на заводі на проходній сидів. Онук народився, ми з чоловіком їм сусідню квартиру купили, як Піфагорівна померла… А потім в один рік і чоловіка не стало, і сина…

Тетяна Василівна важко зітхає…

— У чоловіка був… цей… ревматоїдний артрит. Та й майже у всіх, хто в лісі працював, ця хвороба була. Ну, от, операцію йому зробили, та все одно після того року не прожив. А син якось з рибалки повертався, а вже лід танув… До берега трохи не дійшов, провалився. Вибрався-то вибрався, але настиг сильно, підхопив запалення легенів, за два тижні і згорів… Восени чоловіка поховала, а весною і сина до нього проводила… Двадцять три роки тільки й було…

Тетяна Василівна знову замовкла. Встала, поправила фіранку на вікні… Потім, видно, заспокоївшись, знову повернулася до розповіді…

— Коли сина не стало, невістка вдруге вагітна ходила. Прийшла до мене, каже, треба їхати на аборт. А я її відругала: муж помер, так ти й дитину його вбити хочеш? Ну, ревіли обидві, звісно, довго говорили. Їй і з однією дитиною без чоловіка важко було б, а тут з двома… Тоді ж час був… такий… У дев’яносто четвертому не стало Славика… А свати допомагати не дуже рвалися, обидва любили випити.

Невістка в мене золота. Умовила я її дитину залишити. Я саме після смерті чоловіка на склад перейти працювати, у зміни вже не ходила. Вдвох-то ми з нею дітей і вирощували.

Ну, а через рік десь вона з Валерієм і познайомилася. Придивилася я до нього: добрий чоловік, не п’є, не лається. Не люблю я тих, хто лається, і чоловік покійний не лаявся, хоч і в лісі все життя працював. І до дітей Валерій лагідний… Він-бо не місцевий, приїхав до цього, як його, ну, що тут цех ще відкривав… Пилораму тоді Валерій-то йому ставив. Трохи старший за Олену. Був одружений, та дружина втекла з дитиною аж у Німеччину — у неї там якісь родичі знайшлися.

Ну, я й сказала: сходьтеся, коли у вас серйозні стосунки. Спочатку вони так жили, потім розписалися. Ще дитину народили, я з ним водилася. Всі троє мене бабусею звуть.

Олена-то мене відразу мамою називала. А потім і Валерій так само почав: мама та мама. А я хіба проти? Господь одного сина забрав, так іншого дав на старості літ.

Руки в нього золоті. Весь наш дім як обробив, бачиш? І воду провів, і туалет теплий тепер у мене, і баню поставив… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, він там майстром був. А потім став на вахти їздити. Ніколи Славенкових дітей не образив, вони його за батька вважають…

Тут коли всі почали з поселення-то виїжджати, я сказала своїм: їдьте-бо теж, якщо хочете, а я нікуди не зрушусь. На кладовище хіба що, до чоловіка з сином. Валерій-то й каже: куди ми, мовляв, без тебе? Так і живемо. Внуки вже роз’їхалися, молодший в інституті вчиться, старший правнука привозив недавно. Та що казати, гріх мені скаржитися, хороші у мене невістка з сином…

З вулиці почувся сигнал автомобіля. Катерина почала збиратися. Тетяна Василівна її заспокоїла:

— Не поспішай, доню, почекає Валерій-то. Кажу ж: хороший син у мене, дай Боже кожній матері такого сина…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 3 =

Також цікаво:

EN2 години ago

Rusty from Wilkinsburg

I never planned on getting a dog. I signed up to volunteer at the Western Pennsylvania Humane Society shelter out...

EN14 години ago

The Teddy Bear Nobody Wanted to Take

At Animal Friends shelter on Camp Horne Road in Pittsburgh, the dogs start barking by six in the morning, but...

EN14 години ago

The $450 I Left on Carly’s Table in Hell’s Kitchen

I got diagnosed with ADHD at thirty-two, two years before this trip, sitting in a beige office in Astoria while...

Storie di vita15 години ago

Ci sono sere in cui non serve niente di speciale per sentirsi felici.

☕ Buona serata d’autunno! Che bello, finalmente, chiudere la porta al mondo e dedicare un po’ di tempo a se...

IT17 години ago

Il gatto che Marco non voleva più

Sono Marco, ho quarantadue anni, lavoro come elettricista a Verona, e per tre anni mia moglie Chiara ha condiviso casa...

Storie di vita18 години ago

Aspettiamo una bambina, la nostra terza figlia, e sono al settimo mese di gravidanza.

❤️ «La gravidanza non è una malattia!» aveva detto mio suocero. Ma quando mio marito rientrò e vide suo padre...

IT18 години ago

Il tavolino d’angolo vicino alla finestra

A sessantaquattro anni ho iniziato ad andare a fare colazione da sola il sabato — e il giorno in cui...

IT18 години ago

La lanterna che restò accesa per Susanna

Pioveva da appena cinque minuti quando hanno calato la bara di Umberto nella terra del cimitero di Prato. Io, Nicola,...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.