Катеринині ноги гули після довгої ходьби з вантажем на плечах

Втомлені ноги у Катерини боліли. Що й казати: стільки ходьби, та ще й з важким рюкзаком на плечах… Одне добре: залишилось обійти всього одну сільську вулицю — і вже можна буде у зворотню дорогу вирушати…

Катерина працювала листоношею. Раніше у кожному селі чи поселенні було своє поштове відділення. А тепер залишилося одне на дванадцять сіл навкруги. От і їздять листоноші за багато кілометрів — розносять газети, квитанції за електроенергію та пенсії. І заодно продукти та побутову хімію приносять. За замовленням.

Нині рюкзак у Катерини був вже майже порожній. Всі замовлення вона рознесла своїм бабусям. Дивовижно, але в селах старих майже не залишилося. А вдови-самітниці живуть. Дехто ще й господарство тримає, городі садить… Але до магазину з віддалених сіл добиратися важко. А автокрамниця взимку не завжди приїжджає. Ось і носить Катерина з собою важливий вантаж: крупи, макарони, консерви, печиво з цукерками… А бабусі її чекають, з самого ранку виглядають: де ж їхня Катруся, чи не заблукала в снігових заметах?

У селі, яке Катерина залишила на кінець, колись життя вирувало. Ліспромгосп тут був. А тепер… Що й казати, тепер таких поселень, де доживають останні місцеві мешканці, по всій Україні багато…

Ось і останній будинок — звичайний, дерев’яний, двоквартирний. Тільки він і залишився цілим — в обох квартирах є жителі. Інші такі самі будинки, які раніше цілими вулицями стояли, давно вже місцеві на дрова порозпилювали. А тут пенсіонерка живе, до неї й поспішає Катерина. В другій квартирі — син цієї пенсіонерки з дружиною.

Катерина, обтрусивши сніг з чобіт маленькою щіткою, що стояла біля вхідних дверей, піднялась східцями на ґанок і постукала в двері:

— Тетяно Василівно, ви вдома? Пошта прийшла!

Двері майже одразу розчинилися. Господиня заходилася метушитися:
— Та що ж ти стукаєш, Катруся? Заходь швидше, заходь! Змерзла, певно? Давай чаю наллю. А може, пообідаєш? Я он борщ щойно з печі дістала…

Катерина подякувала літній жінці, але відмовилася: треба поспішати, скоро почне темніти, а дорога назад неблизька.

— Почекай, доню, у мене ж син тільки що до міста збирався. Ти посиди трохи, погрійся. Я до нього збігаю, скажу, щоб без тебе не їхав.

Тетяна Василівна накинула стареньку куртку і вийшла. Катерина знесилено опустилася на стілець, дістала файл з пенсійними квитанціями, гроші. Перелічивши залишені купюри і дрібні гроші, з полегшенням зітхнула: все в порядку. Розстебнула куртку, зняла шапку з голови… Як добре, що не доведеться йти назад по погано розчищеній дорозі. У сина Тетяни Василівни, здається, є УАЗ, він часом на ньому на пошту приїжджає. Значить, сьогодні додому вдасться раніше повернутися…

Повернулася господиня:
— Почекаєш хвилин сорок? Валерій ще зайнятий. Як закінчить справи, так, сказав, і поїде. І тебе візьме. Давай-но поки поїж. Знаю ж, що весь день на ногах, зголодніла.

Катерина не стала заперечувати. Видавши Тетяні Василівні пенсію, вона зняла рюкзак, відставила сумку і приступила до гостинця.

— Тетяно Василівно, можливо, ви розкажете щось про минулі часи? Я дуже люблю слухати, як раніше люди жили, — сказала Катерина, закінчивши з борщем і приймаючись за чай з булочками.

— Ой, дівчинко, не знаю, що й розповісти тобі, — усміхнулася господиня, тереблячи край квітчастого фартуха. — Як раніше жили… По-різному жили. Коли добре, а коли й не дуже. Я працювала. Так усі тоді працювали. Я ж не якась ударниця була. У пекарні ми рекордів не ставили. Скільки треба було хліба, стільки і пекли. Грамоти — так, є. І ветерана дали. Як-не-як тридцять шість років біля печі простояла. І ще шість років потім комірницею працювала. Ну, а хліб наш, сама знаєш, на окрузі нарасхват був. Тепер такого не купиш. Та й пекарні вже давно немає…

Тетяна Василівна замовкла, дивлячись у вікно на цегляний остов зруйнованої пекарні, що виднівся неподалік… Потім продовжила:

— А чоловік мій працював на лісовозі. Я заміж вийшла у вісімнадцять років, як сюди на практику приїхала. Довчалась уже вагітною. Перша у нас донька народилася, зараз у Києві живе. Або… як його тепер… у Львові. Уж на пенсію вийшла, але ще працює. Двоє онуків там у мене і правнук великий уже.

А чоловік хотів сина, але довго не виходило. Два рази я втрачала дитину. Ну-ка сама подумай: мішки з борошном весь день тягнеш, так і мимоволі втратиш. Потім мій сказав: звільняйся, куди не є, із цієї роботи. А куди тут звільнишся? І тоді ж роботи не було. Хіба що в місто їздити, так господарство кидати треба. Ми ще корову тримали спочатку, а потім кіз завели. Та поросят по три штуки, кури… Огород великий…

Я вмовила чоловіка, мовляв, обережніше буду… Потім, коли знову завагітніла, керівництво перевело мене на легшу роботу — в магазин продавцем, при пекарні. Так я і виносила Славика…

Катерина здивовано поглянула на співрозмовницю. Бабуся ж, здається, казала, що у неї син Валерій? А тут раптом — Славик…

Побачивши здивування гості, Тетяна Василівна сумно посміхнулася:

— Почекай, дівчинко, не поспішай, все потім зрозумієш…

І продовжила:

— У сімдесятому році син народився. У нього була вроджена глухота. Аж до столиці до професора їздили, той сказав, буває таке, лікування немає, треба апарат носити. Зі слуховим апаратом все життя і ходив… У сусідній квартирі жила бабка Піфагорівна… Та ні, це не прізвисько було, а по-батькові. Батька покійного і справді Піфагором звали. От вона все сміялася над Славиком, казала, мовляв, з дитинства старим ходить, хто за такого заміж піде?..

А з Леною вони зі школи дружили. Потім весілля зіграли. Вона в конторі ліс-промгоспу працювала, поки ділянку не закрили, а Славик у місто їздив, на заводі на проходній сидів. Онук народився, ми з чоловіком їм сусідню квартиру купили, як Піфагорівна померла… А потім в один рік і чоловіка не стало, і сина…

Тетяна Василівна важко зітхає…

— У чоловіка був… цей… ревматоїдний артрит. Та й майже у всіх, хто в лісі працював, ця хвороба була. Ну, от, операцію йому зробили, та все одно після того року не прожив. А син якось з рибалки повертався, а вже лід танув… До берега трохи не дійшов, провалився. Вибрався-то вибрався, але настиг сильно, підхопив запалення легенів, за два тижні і згорів… Восени чоловіка поховала, а весною і сина до нього проводила… Двадцять три роки тільки й було…

Тетяна Василівна знову замовкла. Встала, поправила фіранку на вікні… Потім, видно, заспокоївшись, знову повернулася до розповіді…

— Коли сина не стало, невістка вдруге вагітна ходила. Прийшла до мене, каже, треба їхати на аборт. А я її відругала: муж помер, так ти й дитину його вбити хочеш? Ну, ревіли обидві, звісно, довго говорили. Їй і з однією дитиною без чоловіка важко було б, а тут з двома… Тоді ж час був… такий… У дев’яносто четвертому не стало Славика… А свати допомагати не дуже рвалися, обидва любили випити.

Невістка в мене золота. Умовила я її дитину залишити. Я саме після смерті чоловіка на склад перейти працювати, у зміни вже не ходила. Вдвох-то ми з нею дітей і вирощували.

Ну, а через рік десь вона з Валерієм і познайомилася. Придивилася я до нього: добрий чоловік, не п’є, не лається. Не люблю я тих, хто лається, і чоловік покійний не лаявся, хоч і в лісі все життя працював. І до дітей Валерій лагідний… Він-бо не місцевий, приїхав до цього, як його, ну, що тут цех ще відкривав… Пилораму тоді Валерій-то йому ставив. Трохи старший за Олену. Був одружений, та дружина втекла з дитиною аж у Німеччину — у неї там якісь родичі знайшлися.

Ну, я й сказала: сходьтеся, коли у вас серйозні стосунки. Спочатку вони так жили, потім розписалися. Ще дитину народили, я з ним водилася. Всі троє мене бабусею звуть.

Олена-то мене відразу мамою називала. А потім і Валерій так само почав: мама та мама. А я хіба проти? Господь одного сина забрав, так іншого дав на старості літ.

Руки в нього золоті. Весь наш дім як обробив, бачиш? І воду провів, і туалет теплий тепер у мене, і баню поставив… І заробляє добре. Поки пилорама працювала, він там майстром був. А потім став на вахти їздити. Ніколи Славенкових дітей не образив, вони його за батька вважають…

Тут коли всі почали з поселення-то виїжджати, я сказала своїм: їдьте-бо теж, якщо хочете, а я нікуди не зрушусь. На кладовище хіба що, до чоловіка з сином. Валерій-то й каже: куди ми, мовляв, без тебе? Так і живемо. Внуки вже роз’їхалися, молодший в інституті вчиться, старший правнука привозив недавно. Та що казати, гріх мені скаржитися, хороші у мене невістка з сином…

З вулиці почувся сигнал автомобіля. Катерина почала збиратися. Тетяна Василівна її заспокоїла:

— Не поспішай, доню, почекає Валерій-то. Кажу ж: хороший син у мене, дай Боже кожній матері такого сина…