Керівник хотів допомогти прибиральниці грошима, але знайшов щось у її сумці.

Керівник хотів таємно передати трохи грошей прибиральниці, щоб допомогти їй, але знайшов дещо у її сумці.

Олексій помітив молоду прибиральницю, яка сиділа у кутку зі сльозами на очах.

«Вибачте, можливо, я можу допомогти? Що сталося? Хтось вас образив?» — тихо запитав він.

Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози і промовила:

«Вибачте за незручності. Все гаразд.»

«Не варто вибачатися. Ви точно в порядку?» — продовжував з турботою Олексій.

«Так, вибачте, я повернуся до роботи,» — квапливо відповіла вона і швидко залишила приміщення.

Залишившись один, Олексій знизав плечима і подумав, що диму без вогню не буває. По дорозі до офісу він міркував, як допомогти дівчині. Вже в офісі його осяяло: звісно, там була Галина Іванівна.

Галина Іванівна давно працювала там, підтримуючи порядок. Олексій знайшов її номер у своєму блокноті і зателефонував.

«Добрий день, Галино Іванівно. Можна вас побачити в моєму офісі за десять хвилин?»

Через деякий час Галина Іванівна вже сиділа в його офісі, насолоджуючись чаєм.

«А може, я просто вас запросив на чай?» жартував Олексій. «Чому бос не може запросити прибиральницю на чай?»

Галина усміхнулася:

«Ой, годі вам, Олексію Сергійовичу. Що ви хотіли дізнатися?»

«У мене питання до вас. Хто краще знає наш персонал, ніж ви?» — почав він розмову. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»

«Вона хороша дівчина. Працьовита. Життя її не балує, але вона не здається. У чому справа?» — запитала Галина Іванівна.

«Я просто бачив, як вона плакала. Спитав, але вона втекла,» — пояснив Олексій.

Галина Іванівна насупилася:

«Вона тут плакала. Я їй казала, не звертати уваги на тих розфуфирених. У них нічого, окрім губ і вій. Софія бере все близько до серця.»

«Її ображають тут?» — зацікавився Олексій. «Як так?»

«Ой, це почалося, як тільки вона сюди прийшла. Наші дівчата доглянуті, дорогі речі, косметика. А Софія ні, просто природно гарна. Ось і нападають — з презирства до бідності, зневаги до слабкого. Хіба з чоловіками не так? Відчули слабкість — і міркуєте, як познущатися для розваги,» — пояснила Галина Іванівна.

Олексію не подобалися інтриги на роботі, але раз вирішив розібратися, запитав далі:

«А як вони її ображають?»

«По зовнішності, одягу. Глузують, називають «королевою нетрів», «ослячою шкірою». Немає модного взуття, одягу… От і все,» — відповіла Галина Іванівна.

Олексій був здивований:

«У нашому колективі люди з вищою освітою, як це можливо? Може, ви помиляєтеся?»

«Ні, не помиляюся. Навіть Світлані казала, ‘заспокойся’. Ні, їм занадто весело,» — відверто відповіла Галина Іванівна.

«А як у неї з життєвими справами, так усе тяжко?» — запитав Олексій.

«Так, її мати хвора, а на інвалідність не дають. Вона не може працювати, а ліки потрібні. Софія робить все, що може, щоб підтримати обох. Вона розумна, просто немає часу на навчання,» — поділилася Галина Іванівна.

Олексій замислився: як у сучасному світі люди все ще можуть поводитися так? Він подякував Галині Іванівні за інформацію та провів її до виходу з офісу, залишившись сам на сам із думками про несправедливість, яка іноді панує серед людей.

Після деяких роздумів Олексій вирішив втрутитися і спробувати змінити ситуацію. Він дістав свій гаманець, вийняв усе, що мав, і вирушив до коридору, де помітив Софію та Галину Іванівну, які займалися клінінгом у великій залі.

Час був, а роботи для прибиральниць багато, тож Олексій тихо прокрався до їхнього підсобного приміщення. Сумка Софії одразу впала йому на очі. Відкривши її, він знайшов гаманець, маючи намір непомітно покласти туди гроші, щоб дівчина могла купити собі новий одяг. Якби він це зробив відкрито, вона могла б зніяковіти.

Він був готовий розмістити купюри, але зупинився, побачивши знайомий золотий хрестик у гаманці. Вона не могла б опинитися у чужій кишені! Олексій завагався.

Цей хрестик був унікальним: колись він належав його батькові. Події двадцятирічної давності раптово ожили в його пам’яті. Мати Олексія раптово захворіла, її стан швидко погіршувався. Десятирічний Олексій тривожно спостерігав, як виснажений і розгублений батько возив матір до лікарів, але лікування було недостатньо.

Того ранку мати, наче, відчувала себе краще і приготувала сніданок. Здавалося, що вона йде на поправку, і Олексій подумав, що скоро все буде добре. Але вони ще не встигли вийти з дому, як мати раптово зблідла і впала. Батько, піднявши її на руки, скрикнув:

«Швидше, до машини, їдемо в лікарню!»

Олексій сів поруч із матір’ю в машині, тримав її за руку і тихо плакав. Батько їхав так швидко, що всі навколо роз’їжджалися, даючи дорогу. До міста залишалося недалеко, і раптом під час обгону їхня машина зіткнулася з іншою.

Батько був впевнений, що встигне, але зустрічний водій, напевно, злякався, втратив контроль і злетів з дороги. Батько загальмував зі скриком:

«Чорт!» Він не врізався в машину, але спричинив аварію — там машина перекинулася.

Батько повернувся і підійшов до перевернутої машини.

Біля узбіччя, поглянувши на тріщину в лобовому склі, Олексій побачив шестирічну дівчинку. Її мама, на водійському місці, була в крові. Олексій бачив, що дівчинка майже неушкоджена, але жінка була сильно поранена. Батько витягнув із машини незнайомку і завмер, дивлячись на неї. По одній щоці струмком текла кров, а інша була чиста.

Раптом вона схопила хрестик на шиї його батька, вчепилася за нього і прошепотіла:

«Допоможіть моїй дочці.»

Батько відступив:

«Я не можу,» скрикнув він, «моя жінка в машині вмирає.»

Він рушив назад до машини, і вони поїхали. Олексій благав:

«Тату, їм потрібна допомога, хтось зупиниться, але ми повинні швидше доїхати до лікарні.»

Олексій помітив, що на шиї його батька залишився лише уламок від зносного ланцюжка. Ситуація лякала, і весь шлях до лікарні хлопчик уявляв, що сталося з тією жінкою і її донькою.

Коли вони прибули, було вже пізно: лікар сказав, що серце його матері не витримало, вона пішла. Життя поділилося на «до» і «після». І ось Олексій знову зустрівся з відлунням того минулого, тримаючи хрестик, який сяяв, закриваючи коло спогадів.

Протягом усього життя Олексій та його батько ніколи не обговорювали той доленосний інцидент на дорозі. Спочатку Олексій намагався знайти інформацію про те, що сталося, у новинах, але незабаром кинув ці безплідні спроби. Він так нічого і не дізнався.

Відтоді пройшло тринадцять років. Батько Олексія давно пішов на пенсію, багато подорожував і часто навідувався на могилу своєї дружини. Він так ніколи і не одружився вдруге, хоча міг.

Олексій став успішним бізнесменом, добре відомим у місті, людиною, яка намагалася стерти всі неприємні спогади…

Раптом хтось покликав його:

«Вибачте, що ви тут робите?»

Він різко обернувся і побачив Софію. Він зрозумів, як безглуздо він виглядить, тримаючи чужий гаманець.

«Вибачте, Софія. Це можливо звучить дивно, але я хотів дати вам бонус і не знав, як це зробити простіше.» він віддав їй гроші, вибачився і поспішно вийшов з кімнати.

Вдома Олексій довго розмірковував, перш ніж вирішити поговорити з батьком.

«Тату, нам потрібно поговорити,» сказав він, сідаючи поруч.

Олександр Васильович підняв брову:

«Нарешті одружуєшся?»

«Ні, тату, не про це. Ти пам’ятаєш день, коли ми везли маму до лікарні, і сталася аварія?»

Його батько насупився:

«Я думав, ти цього не пам’ятаєш.»

«Ні, тату, я пам’ятаю це дуже добре. Ми не допомогли їм тоді, і мама вмирала в машині.»

«Так, Олексій. Але у нас не було вибору.»

«Ми навіть швидку їм не викликали. Тату, дівчина, яка була тоді в тій машині, зараз працює у мене. Ми повинні допомогти.»

Його батько пройшовся кімнатою, потім повернувся до сина:

«Чому ти впевнений, що це вона?»

Олексій переповів події дня.

«Думаєш, я про той день не думаю? Жінка отримала важкі травми. Вона була приречена.»

«Вона вижила, але стала інвалідом. Її дочка несе все на своїх плечах, а їй лише дев’ятнадцять. Тату, ми повинні якось допомогти.»

Олександр Васильович поглянув на сина:

«Олексій, чи інваліда чи ні — це минуле. Ми не винні. Недосвідчений водій не впорався з керуванням. Ми навіть не торкнулися їхньої машини.»

«Я розумію, але, тату, є шанс допомогти тут і зараз. Ти справді хочеш, щоб тебе ненавиділи все життя?» Олексій підвівся. «Я завжди тебе поважав, знав, що ти сильна людина. Тепер я більше розчарований, ніж тоді, бо тепер ти міг би виправити ту ситуацію.»

Він пішов, відчуваючи небачену печаль. Батько, якого він так поважав, тепер здавався йому чужим.

Коли Софія увійшла в офіс, Олексій уперше помітив її красу. Вона була справді чарівною, і співробітники, напевно, просто їй заздрили.

«Софіє, сідайте,» запропонував Олексій. «Нам треба багато обговорити.»

Софія насторожено на нього дивилася:

«Я щось не так зробила?»

«Ні, все гаразд, сідайте,» заспокоїв її він, ставлячи чашку кави перед нею і вмощуючися на стільці. «Софіє, чому ви не вступили до університету?»

Вона лише знизала плечима:

«Я не можу поки що. Мама сильно захворіла.»

«А що з вашою мамою?» — запитав Олексій.

«Ми потрапили в аварію давно. Щось сталося з її хребтом,» Софія почала пояснювати. «Біль з’являвся після довгих прогулянок чи стояння, але зараз він постійний. Лікарі не можуть зрозуміти, а ми не можемо дозволити собі хорошу клініку. Я збираю гроші. Крім роботи у вас, я ще працюю охоронцем і прибираю під’їзди. Дохід невеликий, але я стараюся.»

Олексій підійшов до вікна, занурений у роздуми:

«Отже, ця аварія стала причиною всіх ваших нещасть?»

«Можна сказати і так,» кивнула вона.

Олексій повернувся до свого стільця, але несподівано його телефон задзвонив — дзвонив батько. Олексій попросив вибачення:

«Мить, будь ласка.»

Голос батька звучав стурбовано:

«Олексію, я зустрівся з нею. Ми нормально поговорили. Сьогодні я вже домовляюся про її лікування у нашій клініці. Наші найкращі спеціалісти її оглянуть. Вона виявилася дуже доброю жінкою і, здається, не таїть образи. Я все поясню пізніше.»

Олексій з широкою посмішкою подивився на Софію:

«Софіє, я хочу справді допомогти вам. Я займусь вашими справами з навчанням і допоможу фінансово.»

«Але я не можу вчитися, у мене мама…» — вона почала протестувати.

«Ваша мама вже скерована до самої чудової клініки. Це зробив мій батько,» — сказав він, побачивши її розширені очі.

«Але чому? З якої причини?» — здивувалася дівчина.

Олексій потер обличчя руками:

«Я не знаю, як ви зреагуєте, але мушу сказати. Я був в тій машині, що обганяла. Мій батько був за кермом, а моя мама вмираючу лежала на задньому сидінні. Ми поспішали, вона була непритомна.»

Софія подивилася на нього, розмірковуючи:

«Тепер зрозуміло, чому ви не допомогли?»

«Так, тоді батько був не при собі. Це не виправдання, але дайте нам шанс допомогти зараз. Я зроблю все, щоб змінити ваше життя,» — сказав він із сумом у голосі.

Він запропонував їй різноманітні форми допомоги. Софія, розгублена, вже біля дверей, обернулася:

«Я розумію, це мучило вас усе життя. Але, можливо, вашому батькові стане легше. Мама була недосвідчена за кермом, тому аварія і сталася. Вона тільки-но навчилася водити, але майже не їздила. Того дня хтось подзвонив їй і сказав, що тато розважається на стороні. Вона не витримала, сіла за кермо, а я просто була з нею… Якби не ви, хтось інший би її злякав,» закінчила вона і вийшла.

Олексій відчув, ніби важкий тягар упав з його плечей: стало легше дихати. Він допоміг Софії, її матері, і тепер його сумління було чисте.

Півроку потому Олексій знову прийшов до батька.

«Тату, нам знову потрібно поговорити,» — заявив він.

«Що тепер?» боявся батько.

«Цього разу я справді одружуюся. Софія вже закінчує сесію, і ми подаємо заяву.»

На весіллі святкував увесь офіс на чолі з Галиною Іванівною. Мати Софії, після тривалої реабілітації, змогла самостійно ходити і навіть трохи танцювати на святі.

Колишні кривдники по офісу не наважувалися підняти очей на Софію Іванівну та керівника, вітаючи їх.