З життя
Керівник хотів допомогти прибиральниці грошима, але знайшов щось у її сумці.
Керівник хотів таємно передати трохи грошей прибиральниці, щоб допомогти їй, але знайшов дещо у її сумці.
Олексій помітив молоду прибиральницю, яка сиділа у кутку зі сльозами на очах.
«Вибачте, можливо, я можу допомогти? Що сталося? Хтось вас образив?» — тихо запитав він.
Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози і промовила:
«Вибачте за незручності. Все гаразд.»
«Не варто вибачатися. Ви точно в порядку?» — продовжував з турботою Олексій.
«Так, вибачте, я повернуся до роботи,» — квапливо відповіла вона і швидко залишила приміщення.
Залишившись один, Олексій знизав плечима і подумав, що диму без вогню не буває. По дорозі до офісу він міркував, як допомогти дівчині. Вже в офісі його осяяло: звісно, там була Галина Іванівна.
Галина Іванівна давно працювала там, підтримуючи порядок. Олексій знайшов її номер у своєму блокноті і зателефонував.
«Добрий день, Галино Іванівно. Можна вас побачити в моєму офісі за десять хвилин?»
Через деякий час Галина Іванівна вже сиділа в його офісі, насолоджуючись чаєм.
«А може, я просто вас запросив на чай?» жартував Олексій. «Чому бос не може запросити прибиральницю на чай?»
Галина усміхнулася:
«Ой, годі вам, Олексію Сергійовичу. Що ви хотіли дізнатися?»
«У мене питання до вас. Хто краще знає наш персонал, ніж ви?» — почав він розмову. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»
«Вона хороша дівчина. Працьовита. Життя її не балує, але вона не здається. У чому справа?» — запитала Галина Іванівна.
«Я просто бачив, як вона плакала. Спитав, але вона втекла,» — пояснив Олексій.
Галина Іванівна насупилася:
«Вона тут плакала. Я їй казала, не звертати уваги на тих розфуфирених. У них нічого, окрім губ і вій. Софія бере все близько до серця.»
«Її ображають тут?» — зацікавився Олексій. «Як так?»
«Ой, це почалося, як тільки вона сюди прийшла. Наші дівчата доглянуті, дорогі речі, косметика. А Софія ні, просто природно гарна. Ось і нападають — з презирства до бідності, зневаги до слабкого. Хіба з чоловіками не так? Відчули слабкість — і міркуєте, як познущатися для розваги,» — пояснила Галина Іванівна.
Олексію не подобалися інтриги на роботі, але раз вирішив розібратися, запитав далі:
«А як вони її ображають?»
«По зовнішності, одягу. Глузують, називають «королевою нетрів», «ослячою шкірою». Немає модного взуття, одягу… От і все,» — відповіла Галина Іванівна.
Олексій був здивований:
«У нашому колективі люди з вищою освітою, як це можливо? Може, ви помиляєтеся?»
«Ні, не помиляюся. Навіть Світлані казала, ‘заспокойся’. Ні, їм занадто весело,» — відверто відповіла Галина Іванівна.
«А як у неї з життєвими справами, так усе тяжко?» — запитав Олексій.
«Так, її мати хвора, а на інвалідність не дають. Вона не може працювати, а ліки потрібні. Софія робить все, що може, щоб підтримати обох. Вона розумна, просто немає часу на навчання,» — поділилася Галина Іванівна.
Олексій замислився: як у сучасному світі люди все ще можуть поводитися так? Він подякував Галині Іванівні за інформацію та провів її до виходу з офісу, залишившись сам на сам із думками про несправедливість, яка іноді панує серед людей.
Після деяких роздумів Олексій вирішив втрутитися і спробувати змінити ситуацію. Він дістав свій гаманець, вийняв усе, що мав, і вирушив до коридору, де помітив Софію та Галину Іванівну, які займалися клінінгом у великій залі.
Час був, а роботи для прибиральниць багато, тож Олексій тихо прокрався до їхнього підсобного приміщення. Сумка Софії одразу впала йому на очі. Відкривши її, він знайшов гаманець, маючи намір непомітно покласти туди гроші, щоб дівчина могла купити собі новий одяг. Якби він це зробив відкрито, вона могла б зніяковіти.
Він був готовий розмістити купюри, але зупинився, побачивши знайомий золотий хрестик у гаманці. Вона не могла б опинитися у чужій кишені! Олексій завагався.
Цей хрестик був унікальним: колись він належав його батькові. Події двадцятирічної давності раптово ожили в його пам’яті. Мати Олексія раптово захворіла, її стан швидко погіршувався. Десятирічний Олексій тривожно спостерігав, як виснажений і розгублений батько возив матір до лікарів, але лікування було недостатньо.
Того ранку мати, наче, відчувала себе краще і приготувала сніданок. Здавалося, що вона йде на поправку, і Олексій подумав, що скоро все буде добре. Але вони ще не встигли вийти з дому, як мати раптово зблідла і впала. Батько, піднявши її на руки, скрикнув:
«Швидше, до машини, їдемо в лікарню!»
Олексій сів поруч із матір’ю в машині, тримав її за руку і тихо плакав. Батько їхав так швидко, що всі навколо роз’їжджалися, даючи дорогу. До міста залишалося недалеко, і раптом під час обгону їхня машина зіткнулася з іншою.
Батько був впевнений, що встигне, але зустрічний водій, напевно, злякався, втратив контроль і злетів з дороги. Батько загальмував зі скриком:
«Чорт!» Він не врізався в машину, але спричинив аварію — там машина перекинулася.
Батько повернувся і підійшов до перевернутої машини.
Біля узбіччя, поглянувши на тріщину в лобовому склі, Олексій побачив шестирічну дівчинку. Її мама, на водійському місці, була в крові. Олексій бачив, що дівчинка майже неушкоджена, але жінка була сильно поранена. Батько витягнув із машини незнайомку і завмер, дивлячись на неї. По одній щоці струмком текла кров, а інша була чиста.
Раптом вона схопила хрестик на шиї його батька, вчепилася за нього і прошепотіла:
«Допоможіть моїй дочці.»
Батько відступив:
«Я не можу,» скрикнув він, «моя жінка в машині вмирає.»
Він рушив назад до машини, і вони поїхали. Олексій благав:
«Тату, їм потрібна допомога, хтось зупиниться, але ми повинні швидше доїхати до лікарні.»
Олексій помітив, що на шиї його батька залишився лише уламок від зносного ланцюжка. Ситуація лякала, і весь шлях до лікарні хлопчик уявляв, що сталося з тією жінкою і її донькою.
Коли вони прибули, було вже пізно: лікар сказав, що серце його матері не витримало, вона пішла. Життя поділилося на «до» і «після». І ось Олексій знову зустрівся з відлунням того минулого, тримаючи хрестик, який сяяв, закриваючи коло спогадів.
Протягом усього життя Олексій та його батько ніколи не обговорювали той доленосний інцидент на дорозі. Спочатку Олексій намагався знайти інформацію про те, що сталося, у новинах, але незабаром кинув ці безплідні спроби. Він так нічого і не дізнався.
Відтоді пройшло тринадцять років. Батько Олексія давно пішов на пенсію, багато подорожував і часто навідувався на могилу своєї дружини. Він так ніколи і не одружився вдруге, хоча міг.
Олексій став успішним бізнесменом, добре відомим у місті, людиною, яка намагалася стерти всі неприємні спогади…
Раптом хтось покликав його:
«Вибачте, що ви тут робите?»
Він різко обернувся і побачив Софію. Він зрозумів, як безглуздо він виглядить, тримаючи чужий гаманець.
«Вибачте, Софія. Це можливо звучить дивно, але я хотів дати вам бонус і не знав, як це зробити простіше.» він віддав їй гроші, вибачився і поспішно вийшов з кімнати.
Вдома Олексій довго розмірковував, перш ніж вирішити поговорити з батьком.
«Тату, нам потрібно поговорити,» сказав він, сідаючи поруч.
Олександр Васильович підняв брову:
«Нарешті одружуєшся?»
«Ні, тату, не про це. Ти пам’ятаєш день, коли ми везли маму до лікарні, і сталася аварія?»
Його батько насупився:
«Я думав, ти цього не пам’ятаєш.»
«Ні, тату, я пам’ятаю це дуже добре. Ми не допомогли їм тоді, і мама вмирала в машині.»
«Так, Олексій. Але у нас не було вибору.»
«Ми навіть швидку їм не викликали. Тату, дівчина, яка була тоді в тій машині, зараз працює у мене. Ми повинні допомогти.»
Його батько пройшовся кімнатою, потім повернувся до сина:
«Чому ти впевнений, що це вона?»
Олексій переповів події дня.
«Думаєш, я про той день не думаю? Жінка отримала важкі травми. Вона була приречена.»
«Вона вижила, але стала інвалідом. Її дочка несе все на своїх плечах, а їй лише дев’ятнадцять. Тату, ми повинні якось допомогти.»
Олександр Васильович поглянув на сина:
«Олексій, чи інваліда чи ні — це минуле. Ми не винні. Недосвідчений водій не впорався з керуванням. Ми навіть не торкнулися їхньої машини.»
«Я розумію, але, тату, є шанс допомогти тут і зараз. Ти справді хочеш, щоб тебе ненавиділи все життя?» Олексій підвівся. «Я завжди тебе поважав, знав, що ти сильна людина. Тепер я більше розчарований, ніж тоді, бо тепер ти міг би виправити ту ситуацію.»
Він пішов, відчуваючи небачену печаль. Батько, якого він так поважав, тепер здавався йому чужим.
Коли Софія увійшла в офіс, Олексій уперше помітив її красу. Вона була справді чарівною, і співробітники, напевно, просто їй заздрили.
«Софіє, сідайте,» запропонував Олексій. «Нам треба багато обговорити.»
Софія насторожено на нього дивилася:
«Я щось не так зробила?»
«Ні, все гаразд, сідайте,» заспокоїв її він, ставлячи чашку кави перед нею і вмощуючися на стільці. «Софіє, чому ви не вступили до університету?»
Вона лише знизала плечима:
«Я не можу поки що. Мама сильно захворіла.»
«А що з вашою мамою?» — запитав Олексій.
«Ми потрапили в аварію давно. Щось сталося з її хребтом,» Софія почала пояснювати. «Біль з’являвся після довгих прогулянок чи стояння, але зараз він постійний. Лікарі не можуть зрозуміти, а ми не можемо дозволити собі хорошу клініку. Я збираю гроші. Крім роботи у вас, я ще працюю охоронцем і прибираю під’їзди. Дохід невеликий, але я стараюся.»
Олексій підійшов до вікна, занурений у роздуми:
«Отже, ця аварія стала причиною всіх ваших нещасть?»
«Можна сказати і так,» кивнула вона.
Олексій повернувся до свого стільця, але несподівано його телефон задзвонив — дзвонив батько. Олексій попросив вибачення:
«Мить, будь ласка.»
Голос батька звучав стурбовано:
«Олексію, я зустрівся з нею. Ми нормально поговорили. Сьогодні я вже домовляюся про її лікування у нашій клініці. Наші найкращі спеціалісти її оглянуть. Вона виявилася дуже доброю жінкою і, здається, не таїть образи. Я все поясню пізніше.»
Олексій з широкою посмішкою подивився на Софію:
«Софіє, я хочу справді допомогти вам. Я займусь вашими справами з навчанням і допоможу фінансово.»
«Але я не можу вчитися, у мене мама…» — вона почала протестувати.
«Ваша мама вже скерована до самої чудової клініки. Це зробив мій батько,» — сказав він, побачивши її розширені очі.
«Але чому? З якої причини?» — здивувалася дівчина.
Олексій потер обличчя руками:
«Я не знаю, як ви зреагуєте, але мушу сказати. Я був в тій машині, що обганяла. Мій батько був за кермом, а моя мама вмираючу лежала на задньому сидінні. Ми поспішали, вона була непритомна.»
Софія подивилася на нього, розмірковуючи:
«Тепер зрозуміло, чому ви не допомогли?»
«Так, тоді батько був не при собі. Це не виправдання, але дайте нам шанс допомогти зараз. Я зроблю все, щоб змінити ваше життя,» — сказав він із сумом у голосі.
Він запропонував їй різноманітні форми допомоги. Софія, розгублена, вже біля дверей, обернулася:
«Я розумію, це мучило вас усе життя. Але, можливо, вашому батькові стане легше. Мама була недосвідчена за кермом, тому аварія і сталася. Вона тільки-но навчилася водити, але майже не їздила. Того дня хтось подзвонив їй і сказав, що тато розважається на стороні. Вона не витримала, сіла за кермо, а я просто була з нею… Якби не ви, хтось інший би її злякав,» закінчила вона і вийшла.
Олексій відчув, ніби важкий тягар упав з його плечей: стало легше дихати. Він допоміг Софії, її матері, і тепер його сумління було чисте.
Півроку потому Олексій знову прийшов до батька.
«Тату, нам знову потрібно поговорити,» — заявив він.
«Що тепер?» боявся батько.
«Цього разу я справді одружуюся. Софія вже закінчує сесію, і ми подаємо заяву.»
На весіллі святкував увесь офіс на чолі з Галиною Іванівною. Мати Софії, після тривалої реабілітації, змогла самостійно ходити і навіть трохи танцювати на святі.
Колишні кривдники по офісу не наважувалися підняти очей на Софію Іванівну та керівника, вітаючи їх.
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...
A Christmas Eve Miracle: How Paul Forgot His Daughter’s Gift, Adopted a Kitten, and Found the True Spirit of the New Year
A Christmas Eve Miracle Tom, can you please explain how you managed to forget? Sarah looked at me with a...
Broken by Nagging: The Night Stepan Finally Let His Tears Fall – A Village Story of a Silent Man, a Demanding Wife and Mother-in-Law, and the Healing Power of a Kind Word
So, listen, Ive got to tell you about something that happened a while back stuck with me, honestly. This bloke...