З життя
Керівник хотів допомогти прибиральниці грошима, але знайшов щось у її сумці.
Керівник хотів таємно передати трохи грошей прибиральниці, щоб допомогти їй, але знайшов дещо у її сумці.
Олексій помітив молоду прибиральницю, яка сиділа у кутку зі сльозами на очах.
«Вибачте, можливо, я можу допомогти? Що сталося? Хтось вас образив?» — тихо запитав він.
Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози і промовила:
«Вибачте за незручності. Все гаразд.»
«Не варто вибачатися. Ви точно в порядку?» — продовжував з турботою Олексій.
«Так, вибачте, я повернуся до роботи,» — квапливо відповіла вона і швидко залишила приміщення.
Залишившись один, Олексій знизав плечима і подумав, що диму без вогню не буває. По дорозі до офісу він міркував, як допомогти дівчині. Вже в офісі його осяяло: звісно, там була Галина Іванівна.
Галина Іванівна давно працювала там, підтримуючи порядок. Олексій знайшов її номер у своєму блокноті і зателефонував.
«Добрий день, Галино Іванівно. Можна вас побачити в моєму офісі за десять хвилин?»
Через деякий час Галина Іванівна вже сиділа в його офісі, насолоджуючись чаєм.
«А може, я просто вас запросив на чай?» жартував Олексій. «Чому бос не може запросити прибиральницю на чай?»
Галина усміхнулася:
«Ой, годі вам, Олексію Сергійовичу. Що ви хотіли дізнатися?»
«У мене питання до вас. Хто краще знає наш персонал, ніж ви?» — почав він розмову. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»
«Вона хороша дівчина. Працьовита. Життя її не балує, але вона не здається. У чому справа?» — запитала Галина Іванівна.
«Я просто бачив, як вона плакала. Спитав, але вона втекла,» — пояснив Олексій.
Галина Іванівна насупилася:
«Вона тут плакала. Я їй казала, не звертати уваги на тих розфуфирених. У них нічого, окрім губ і вій. Софія бере все близько до серця.»
«Її ображають тут?» — зацікавився Олексій. «Як так?»
«Ой, це почалося, як тільки вона сюди прийшла. Наші дівчата доглянуті, дорогі речі, косметика. А Софія ні, просто природно гарна. Ось і нападають — з презирства до бідності, зневаги до слабкого. Хіба з чоловіками не так? Відчули слабкість — і міркуєте, як познущатися для розваги,» — пояснила Галина Іванівна.
Олексію не подобалися інтриги на роботі, але раз вирішив розібратися, запитав далі:
«А як вони її ображають?»
«По зовнішності, одягу. Глузують, називають «королевою нетрів», «ослячою шкірою». Немає модного взуття, одягу… От і все,» — відповіла Галина Іванівна.
Олексій був здивований:
«У нашому колективі люди з вищою освітою, як це можливо? Може, ви помиляєтеся?»
«Ні, не помиляюся. Навіть Світлані казала, ‘заспокойся’. Ні, їм занадто весело,» — відверто відповіла Галина Іванівна.
«А як у неї з життєвими справами, так усе тяжко?» — запитав Олексій.
«Так, її мати хвора, а на інвалідність не дають. Вона не може працювати, а ліки потрібні. Софія робить все, що може, щоб підтримати обох. Вона розумна, просто немає часу на навчання,» — поділилася Галина Іванівна.
Олексій замислився: як у сучасному світі люди все ще можуть поводитися так? Він подякував Галині Іванівні за інформацію та провів її до виходу з офісу, залишившись сам на сам із думками про несправедливість, яка іноді панує серед людей.
Після деяких роздумів Олексій вирішив втрутитися і спробувати змінити ситуацію. Він дістав свій гаманець, вийняв усе, що мав, і вирушив до коридору, де помітив Софію та Галину Іванівну, які займалися клінінгом у великій залі.
Час був, а роботи для прибиральниць багато, тож Олексій тихо прокрався до їхнього підсобного приміщення. Сумка Софії одразу впала йому на очі. Відкривши її, він знайшов гаманець, маючи намір непомітно покласти туди гроші, щоб дівчина могла купити собі новий одяг. Якби він це зробив відкрито, вона могла б зніяковіти.
Він був готовий розмістити купюри, але зупинився, побачивши знайомий золотий хрестик у гаманці. Вона не могла б опинитися у чужій кишені! Олексій завагався.
Цей хрестик був унікальним: колись він належав його батькові. Події двадцятирічної давності раптово ожили в його пам’яті. Мати Олексія раптово захворіла, її стан швидко погіршувався. Десятирічний Олексій тривожно спостерігав, як виснажений і розгублений батько возив матір до лікарів, але лікування було недостатньо.
Того ранку мати, наче, відчувала себе краще і приготувала сніданок. Здавалося, що вона йде на поправку, і Олексій подумав, що скоро все буде добре. Але вони ще не встигли вийти з дому, як мати раптово зблідла і впала. Батько, піднявши її на руки, скрикнув:
«Швидше, до машини, їдемо в лікарню!»
Олексій сів поруч із матір’ю в машині, тримав її за руку і тихо плакав. Батько їхав так швидко, що всі навколо роз’їжджалися, даючи дорогу. До міста залишалося недалеко, і раптом під час обгону їхня машина зіткнулася з іншою.
Батько був впевнений, що встигне, але зустрічний водій, напевно, злякався, втратив контроль і злетів з дороги. Батько загальмував зі скриком:
«Чорт!» Він не врізався в машину, але спричинив аварію — там машина перекинулася.
Батько повернувся і підійшов до перевернутої машини.
Біля узбіччя, поглянувши на тріщину в лобовому склі, Олексій побачив шестирічну дівчинку. Її мама, на водійському місці, була в крові. Олексій бачив, що дівчинка майже неушкоджена, але жінка була сильно поранена. Батько витягнув із машини незнайомку і завмер, дивлячись на неї. По одній щоці струмком текла кров, а інша була чиста.
Раптом вона схопила хрестик на шиї його батька, вчепилася за нього і прошепотіла:
«Допоможіть моїй дочці.»
Батько відступив:
«Я не можу,» скрикнув він, «моя жінка в машині вмирає.»
Він рушив назад до машини, і вони поїхали. Олексій благав:
«Тату, їм потрібна допомога, хтось зупиниться, але ми повинні швидше доїхати до лікарні.»
Олексій помітив, що на шиї його батька залишився лише уламок від зносного ланцюжка. Ситуація лякала, і весь шлях до лікарні хлопчик уявляв, що сталося з тією жінкою і її донькою.
Коли вони прибули, було вже пізно: лікар сказав, що серце його матері не витримало, вона пішла. Життя поділилося на «до» і «після». І ось Олексій знову зустрівся з відлунням того минулого, тримаючи хрестик, який сяяв, закриваючи коло спогадів.
Протягом усього життя Олексій та його батько ніколи не обговорювали той доленосний інцидент на дорозі. Спочатку Олексій намагався знайти інформацію про те, що сталося, у новинах, але незабаром кинув ці безплідні спроби. Він так нічого і не дізнався.
Відтоді пройшло тринадцять років. Батько Олексія давно пішов на пенсію, багато подорожував і часто навідувався на могилу своєї дружини. Він так ніколи і не одружився вдруге, хоча міг.
Олексій став успішним бізнесменом, добре відомим у місті, людиною, яка намагалася стерти всі неприємні спогади…
Раптом хтось покликав його:
«Вибачте, що ви тут робите?»
Він різко обернувся і побачив Софію. Він зрозумів, як безглуздо він виглядить, тримаючи чужий гаманець.
«Вибачте, Софія. Це можливо звучить дивно, але я хотів дати вам бонус і не знав, як це зробити простіше.» він віддав їй гроші, вибачився і поспішно вийшов з кімнати.
Вдома Олексій довго розмірковував, перш ніж вирішити поговорити з батьком.
«Тату, нам потрібно поговорити,» сказав він, сідаючи поруч.
Олександр Васильович підняв брову:
«Нарешті одружуєшся?»
«Ні, тату, не про це. Ти пам’ятаєш день, коли ми везли маму до лікарні, і сталася аварія?»
Його батько насупився:
«Я думав, ти цього не пам’ятаєш.»
«Ні, тату, я пам’ятаю це дуже добре. Ми не допомогли їм тоді, і мама вмирала в машині.»
«Так, Олексій. Але у нас не було вибору.»
«Ми навіть швидку їм не викликали. Тату, дівчина, яка була тоді в тій машині, зараз працює у мене. Ми повинні допомогти.»
Його батько пройшовся кімнатою, потім повернувся до сина:
«Чому ти впевнений, що це вона?»
Олексій переповів події дня.
«Думаєш, я про той день не думаю? Жінка отримала важкі травми. Вона була приречена.»
«Вона вижила, але стала інвалідом. Її дочка несе все на своїх плечах, а їй лише дев’ятнадцять. Тату, ми повинні якось допомогти.»
Олександр Васильович поглянув на сина:
«Олексій, чи інваліда чи ні — це минуле. Ми не винні. Недосвідчений водій не впорався з керуванням. Ми навіть не торкнулися їхньої машини.»
«Я розумію, але, тату, є шанс допомогти тут і зараз. Ти справді хочеш, щоб тебе ненавиділи все життя?» Олексій підвівся. «Я завжди тебе поважав, знав, що ти сильна людина. Тепер я більше розчарований, ніж тоді, бо тепер ти міг би виправити ту ситуацію.»
Він пішов, відчуваючи небачену печаль. Батько, якого він так поважав, тепер здавався йому чужим.
Коли Софія увійшла в офіс, Олексій уперше помітив її красу. Вона була справді чарівною, і співробітники, напевно, просто їй заздрили.
«Софіє, сідайте,» запропонував Олексій. «Нам треба багато обговорити.»
Софія насторожено на нього дивилася:
«Я щось не так зробила?»
«Ні, все гаразд, сідайте,» заспокоїв її він, ставлячи чашку кави перед нею і вмощуючися на стільці. «Софіє, чому ви не вступили до університету?»
Вона лише знизала плечима:
«Я не можу поки що. Мама сильно захворіла.»
«А що з вашою мамою?» — запитав Олексій.
«Ми потрапили в аварію давно. Щось сталося з її хребтом,» Софія почала пояснювати. «Біль з’являвся після довгих прогулянок чи стояння, але зараз він постійний. Лікарі не можуть зрозуміти, а ми не можемо дозволити собі хорошу клініку. Я збираю гроші. Крім роботи у вас, я ще працюю охоронцем і прибираю під’їзди. Дохід невеликий, але я стараюся.»
Олексій підійшов до вікна, занурений у роздуми:
«Отже, ця аварія стала причиною всіх ваших нещасть?»
«Можна сказати і так,» кивнула вона.
Олексій повернувся до свого стільця, але несподівано його телефон задзвонив — дзвонив батько. Олексій попросив вибачення:
«Мить, будь ласка.»
Голос батька звучав стурбовано:
«Олексію, я зустрівся з нею. Ми нормально поговорили. Сьогодні я вже домовляюся про її лікування у нашій клініці. Наші найкращі спеціалісти її оглянуть. Вона виявилася дуже доброю жінкою і, здається, не таїть образи. Я все поясню пізніше.»
Олексій з широкою посмішкою подивився на Софію:
«Софіє, я хочу справді допомогти вам. Я займусь вашими справами з навчанням і допоможу фінансово.»
«Але я не можу вчитися, у мене мама…» — вона почала протестувати.
«Ваша мама вже скерована до самої чудової клініки. Це зробив мій батько,» — сказав він, побачивши її розширені очі.
«Але чому? З якої причини?» — здивувалася дівчина.
Олексій потер обличчя руками:
«Я не знаю, як ви зреагуєте, але мушу сказати. Я був в тій машині, що обганяла. Мій батько був за кермом, а моя мама вмираючу лежала на задньому сидінні. Ми поспішали, вона була непритомна.»
Софія подивилася на нього, розмірковуючи:
«Тепер зрозуміло, чому ви не допомогли?»
«Так, тоді батько був не при собі. Це не виправдання, але дайте нам шанс допомогти зараз. Я зроблю все, щоб змінити ваше життя,» — сказав він із сумом у голосі.
Він запропонував їй різноманітні форми допомоги. Софія, розгублена, вже біля дверей, обернулася:
«Я розумію, це мучило вас усе життя. Але, можливо, вашому батькові стане легше. Мама була недосвідчена за кермом, тому аварія і сталася. Вона тільки-но навчилася водити, але майже не їздила. Того дня хтось подзвонив їй і сказав, що тато розважається на стороні. Вона не витримала, сіла за кермо, а я просто була з нею… Якби не ви, хтось інший би її злякав,» закінчила вона і вийшла.
Олексій відчув, ніби важкий тягар упав з його плечей: стало легше дихати. Він допоміг Софії, її матері, і тепер його сумління було чисте.
Півроку потому Олексій знову прийшов до батька.
«Тату, нам знову потрібно поговорити,» — заявив він.
«Що тепер?» боявся батько.
«Цього разу я справді одружуюся. Софія вже закінчує сесію, і ми подаємо заяву.»
На весіллі святкував увесь офіс на чолі з Галиною Іванівною. Мати Софії, після тривалої реабілітації, змогла самостійно ходити і навіть трохи танцювати на святі.
Колишні кривдники по офісу не наважувалися підняти очей на Софію Іванівну та керівника, вітаючи їх.
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...