З життя
Керівник хотів допомогти прибиральниці грошима, але знайшов щось у її сумці.
Керівник хотів таємно передати трохи грошей прибиральниці, щоб допомогти їй, але знайшов дещо у її сумці.
Олексій помітив молоду прибиральницю, яка сиділа у кутку зі сльозами на очах.
«Вибачте, можливо, я можу допомогти? Що сталося? Хтось вас образив?» — тихо запитав він.
Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози і промовила:
«Вибачте за незручності. Все гаразд.»
«Не варто вибачатися. Ви точно в порядку?» — продовжував з турботою Олексій.
«Так, вибачте, я повернуся до роботи,» — квапливо відповіла вона і швидко залишила приміщення.
Залишившись один, Олексій знизав плечима і подумав, що диму без вогню не буває. По дорозі до офісу він міркував, як допомогти дівчині. Вже в офісі його осяяло: звісно, там була Галина Іванівна.
Галина Іванівна давно працювала там, підтримуючи порядок. Олексій знайшов її номер у своєму блокноті і зателефонував.
«Добрий день, Галино Іванівно. Можна вас побачити в моєму офісі за десять хвилин?»
Через деякий час Галина Іванівна вже сиділа в його офісі, насолоджуючись чаєм.
«А може, я просто вас запросив на чай?» жартував Олексій. «Чому бос не може запросити прибиральницю на чай?»
Галина усміхнулася:
«Ой, годі вам, Олексію Сергійовичу. Що ви хотіли дізнатися?»
«У мене питання до вас. Хто краще знає наш персонал, ніж ви?» — почав він розмову. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»
«Вона хороша дівчина. Працьовита. Життя її не балує, але вона не здається. У чому справа?» — запитала Галина Іванівна.
«Я просто бачив, як вона плакала. Спитав, але вона втекла,» — пояснив Олексій.
Галина Іванівна насупилася:
«Вона тут плакала. Я їй казала, не звертати уваги на тих розфуфирених. У них нічого, окрім губ і вій. Софія бере все близько до серця.»
«Її ображають тут?» — зацікавився Олексій. «Як так?»
«Ой, це почалося, як тільки вона сюди прийшла. Наші дівчата доглянуті, дорогі речі, косметика. А Софія ні, просто природно гарна. Ось і нападають — з презирства до бідності, зневаги до слабкого. Хіба з чоловіками не так? Відчули слабкість — і міркуєте, як познущатися для розваги,» — пояснила Галина Іванівна.
Олексію не подобалися інтриги на роботі, але раз вирішив розібратися, запитав далі:
«А як вони її ображають?»
«По зовнішності, одягу. Глузують, називають «королевою нетрів», «ослячою шкірою». Немає модного взуття, одягу… От і все,» — відповіла Галина Іванівна.
Олексій був здивований:
«У нашому колективі люди з вищою освітою, як це можливо? Може, ви помиляєтеся?»
«Ні, не помиляюся. Навіть Світлані казала, ‘заспокойся’. Ні, їм занадто весело,» — відверто відповіла Галина Іванівна.
«А як у неї з життєвими справами, так усе тяжко?» — запитав Олексій.
«Так, її мати хвора, а на інвалідність не дають. Вона не може працювати, а ліки потрібні. Софія робить все, що може, щоб підтримати обох. Вона розумна, просто немає часу на навчання,» — поділилася Галина Іванівна.
Олексій замислився: як у сучасному світі люди все ще можуть поводитися так? Він подякував Галині Іванівні за інформацію та провів її до виходу з офісу, залишившись сам на сам із думками про несправедливість, яка іноді панує серед людей.
Після деяких роздумів Олексій вирішив втрутитися і спробувати змінити ситуацію. Він дістав свій гаманець, вийняв усе, що мав, і вирушив до коридору, де помітив Софію та Галину Іванівну, які займалися клінінгом у великій залі.
Час був, а роботи для прибиральниць багато, тож Олексій тихо прокрався до їхнього підсобного приміщення. Сумка Софії одразу впала йому на очі. Відкривши її, він знайшов гаманець, маючи намір непомітно покласти туди гроші, щоб дівчина могла купити собі новий одяг. Якби він це зробив відкрито, вона могла б зніяковіти.
Він був готовий розмістити купюри, але зупинився, побачивши знайомий золотий хрестик у гаманці. Вона не могла б опинитися у чужій кишені! Олексій завагався.
Цей хрестик був унікальним: колись він належав його батькові. Події двадцятирічної давності раптово ожили в його пам’яті. Мати Олексія раптово захворіла, її стан швидко погіршувався. Десятирічний Олексій тривожно спостерігав, як виснажений і розгублений батько возив матір до лікарів, але лікування було недостатньо.
Того ранку мати, наче, відчувала себе краще і приготувала сніданок. Здавалося, що вона йде на поправку, і Олексій подумав, що скоро все буде добре. Але вони ще не встигли вийти з дому, як мати раптово зблідла і впала. Батько, піднявши її на руки, скрикнув:
«Швидше, до машини, їдемо в лікарню!»
Олексій сів поруч із матір’ю в машині, тримав її за руку і тихо плакав. Батько їхав так швидко, що всі навколо роз’їжджалися, даючи дорогу. До міста залишалося недалеко, і раптом під час обгону їхня машина зіткнулася з іншою.
Батько був впевнений, що встигне, але зустрічний водій, напевно, злякався, втратив контроль і злетів з дороги. Батько загальмував зі скриком:
«Чорт!» Він не врізався в машину, але спричинив аварію — там машина перекинулася.
Батько повернувся і підійшов до перевернутої машини.
Біля узбіччя, поглянувши на тріщину в лобовому склі, Олексій побачив шестирічну дівчинку. Її мама, на водійському місці, була в крові. Олексій бачив, що дівчинка майже неушкоджена, але жінка була сильно поранена. Батько витягнув із машини незнайомку і завмер, дивлячись на неї. По одній щоці струмком текла кров, а інша була чиста.
Раптом вона схопила хрестик на шиї його батька, вчепилася за нього і прошепотіла:
«Допоможіть моїй дочці.»
Батько відступив:
«Я не можу,» скрикнув він, «моя жінка в машині вмирає.»
Він рушив назад до машини, і вони поїхали. Олексій благав:
«Тату, їм потрібна допомога, хтось зупиниться, але ми повинні швидше доїхати до лікарні.»
Олексій помітив, що на шиї його батька залишився лише уламок від зносного ланцюжка. Ситуація лякала, і весь шлях до лікарні хлопчик уявляв, що сталося з тією жінкою і її донькою.
Коли вони прибули, було вже пізно: лікар сказав, що серце його матері не витримало, вона пішла. Життя поділилося на «до» і «після». І ось Олексій знову зустрівся з відлунням того минулого, тримаючи хрестик, який сяяв, закриваючи коло спогадів.
Протягом усього життя Олексій та його батько ніколи не обговорювали той доленосний інцидент на дорозі. Спочатку Олексій намагався знайти інформацію про те, що сталося, у новинах, але незабаром кинув ці безплідні спроби. Він так нічого і не дізнався.
Відтоді пройшло тринадцять років. Батько Олексія давно пішов на пенсію, багато подорожував і часто навідувався на могилу своєї дружини. Він так ніколи і не одружився вдруге, хоча міг.
Олексій став успішним бізнесменом, добре відомим у місті, людиною, яка намагалася стерти всі неприємні спогади…
Раптом хтось покликав його:
«Вибачте, що ви тут робите?»
Він різко обернувся і побачив Софію. Він зрозумів, як безглуздо він виглядить, тримаючи чужий гаманець.
«Вибачте, Софія. Це можливо звучить дивно, але я хотів дати вам бонус і не знав, як це зробити простіше.» він віддав їй гроші, вибачився і поспішно вийшов з кімнати.
Вдома Олексій довго розмірковував, перш ніж вирішити поговорити з батьком.
«Тату, нам потрібно поговорити,» сказав він, сідаючи поруч.
Олександр Васильович підняв брову:
«Нарешті одружуєшся?»
«Ні, тату, не про це. Ти пам’ятаєш день, коли ми везли маму до лікарні, і сталася аварія?»
Його батько насупився:
«Я думав, ти цього не пам’ятаєш.»
«Ні, тату, я пам’ятаю це дуже добре. Ми не допомогли їм тоді, і мама вмирала в машині.»
«Так, Олексій. Але у нас не було вибору.»
«Ми навіть швидку їм не викликали. Тату, дівчина, яка була тоді в тій машині, зараз працює у мене. Ми повинні допомогти.»
Його батько пройшовся кімнатою, потім повернувся до сина:
«Чому ти впевнений, що це вона?»
Олексій переповів події дня.
«Думаєш, я про той день не думаю? Жінка отримала важкі травми. Вона була приречена.»
«Вона вижила, але стала інвалідом. Її дочка несе все на своїх плечах, а їй лише дев’ятнадцять. Тату, ми повинні якось допомогти.»
Олександр Васильович поглянув на сина:
«Олексій, чи інваліда чи ні — це минуле. Ми не винні. Недосвідчений водій не впорався з керуванням. Ми навіть не торкнулися їхньої машини.»
«Я розумію, але, тату, є шанс допомогти тут і зараз. Ти справді хочеш, щоб тебе ненавиділи все життя?» Олексій підвівся. «Я завжди тебе поважав, знав, що ти сильна людина. Тепер я більше розчарований, ніж тоді, бо тепер ти міг би виправити ту ситуацію.»
Він пішов, відчуваючи небачену печаль. Батько, якого він так поважав, тепер здавався йому чужим.
Коли Софія увійшла в офіс, Олексій уперше помітив її красу. Вона була справді чарівною, і співробітники, напевно, просто їй заздрили.
«Софіє, сідайте,» запропонував Олексій. «Нам треба багато обговорити.»
Софія насторожено на нього дивилася:
«Я щось не так зробила?»
«Ні, все гаразд, сідайте,» заспокоїв її він, ставлячи чашку кави перед нею і вмощуючися на стільці. «Софіє, чому ви не вступили до університету?»
Вона лише знизала плечима:
«Я не можу поки що. Мама сильно захворіла.»
«А що з вашою мамою?» — запитав Олексій.
«Ми потрапили в аварію давно. Щось сталося з її хребтом,» Софія почала пояснювати. «Біль з’являвся після довгих прогулянок чи стояння, але зараз він постійний. Лікарі не можуть зрозуміти, а ми не можемо дозволити собі хорошу клініку. Я збираю гроші. Крім роботи у вас, я ще працюю охоронцем і прибираю під’їзди. Дохід невеликий, але я стараюся.»
Олексій підійшов до вікна, занурений у роздуми:
«Отже, ця аварія стала причиною всіх ваших нещасть?»
«Можна сказати і так,» кивнула вона.
Олексій повернувся до свого стільця, але несподівано його телефон задзвонив — дзвонив батько. Олексій попросив вибачення:
«Мить, будь ласка.»
Голос батька звучав стурбовано:
«Олексію, я зустрівся з нею. Ми нормально поговорили. Сьогодні я вже домовляюся про її лікування у нашій клініці. Наші найкращі спеціалісти її оглянуть. Вона виявилася дуже доброю жінкою і, здається, не таїть образи. Я все поясню пізніше.»
Олексій з широкою посмішкою подивився на Софію:
«Софіє, я хочу справді допомогти вам. Я займусь вашими справами з навчанням і допоможу фінансово.»
«Але я не можу вчитися, у мене мама…» — вона почала протестувати.
«Ваша мама вже скерована до самої чудової клініки. Це зробив мій батько,» — сказав він, побачивши її розширені очі.
«Але чому? З якої причини?» — здивувалася дівчина.
Олексій потер обличчя руками:
«Я не знаю, як ви зреагуєте, але мушу сказати. Я був в тій машині, що обганяла. Мій батько був за кермом, а моя мама вмираючу лежала на задньому сидінні. Ми поспішали, вона була непритомна.»
Софія подивилася на нього, розмірковуючи:
«Тепер зрозуміло, чому ви не допомогли?»
«Так, тоді батько був не при собі. Це не виправдання, але дайте нам шанс допомогти зараз. Я зроблю все, щоб змінити ваше життя,» — сказав він із сумом у голосі.
Він запропонував їй різноманітні форми допомоги. Софія, розгублена, вже біля дверей, обернулася:
«Я розумію, це мучило вас усе життя. Але, можливо, вашому батькові стане легше. Мама була недосвідчена за кермом, тому аварія і сталася. Вона тільки-но навчилася водити, але майже не їздила. Того дня хтось подзвонив їй і сказав, що тато розважається на стороні. Вона не витримала, сіла за кермо, а я просто була з нею… Якби не ви, хтось інший би її злякав,» закінчила вона і вийшла.
Олексій відчув, ніби важкий тягар упав з його плечей: стало легше дихати. Він допоміг Софії, її матері, і тепер його сумління було чисте.
Півроку потому Олексій знову прийшов до батька.
«Тату, нам знову потрібно поговорити,» — заявив він.
«Що тепер?» боявся батько.
«Цього разу я справді одружуюся. Софія вже закінчує сесію, і ми подаємо заяву.»
На весіллі святкував увесь офіс на чолі з Галиною Іванівною. Мати Софії, після тривалої реабілітації, змогла самостійно ходити і навіть трохи танцювати на святі.
Колишні кривдники по офісу не наважувалися підняти очей на Софію Іванівну та керівника, вітаючи їх.
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...
What You Really Want Isn’t a Wife, But a Live-In Housekeeper
You dont need a wife, you need a housekeeper. Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie shot into the kitchen,...
My Children Are Well Provided For, I Have a Bit Put By, and Soon I’ll Be Taking My Pension: The Story of My Friend Fred, the Beloved Local Mechanic, and the Family Who Couldn’t Let Him Rest
My kids are sorted, Ive got a bit tucked away, and soon enough, Ill be drawing my pension. A few...
I’m 45 and I No Longer Entertain Guests at Home: Why I Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Comfort Over Hosting Unruly Visitors
I’m 45 years old now, and I no longer welcome guests into my home. Some people, when visiting, seem to...
Step by Step, We Brought Water and Finally Gas to Her Old Home—Then We Added All the Modern Conveniences. Later, I Found My Aunt’s House on a UK Property Website
Bit by bit, we managed to connect Aunt Catherine’s cottage to water, and eventually gas as well. After that, we...
“We’ll Be Staying With You For a While, Since We Can’t Afford to Rent Our Own Place!” – My Friend Announced Unexpectedly. At 65, I’m Still an Active Woman With a Love for Travel and Meeting New People, but an Old Friendship Took a Shocking Turn When Unexpected Guests Arrived at My Doorstep in the Middle of the Night, Refused to Leave, and Left With My Belongings!
Were going to stay at yours for a while, because we cant afford to rent our own flat! my friend...
“I Had to Buy My Own Fridge So Mum Wouldn’t Take My Groceries – Anna’s Unusual Solution to Family Conflict Over Flat Ownership, Money, and Sharing”
I had to get myself a separate fridge, says Charlotte. It sounds ridiculous, but there was no other choice. I...