Хочу повернутися додому, сину, – тихо сказав чоловік

– Я дуже хочу додому, сину, – прошепотів чоловік.
Іваненко вийшов на балкон, закурив сигарету і сів на низький стілець. До горла підступив гіркий клубок, він намагався взяти себе в руки, але ті зрадницьки затрусилися. Хіба міг він колись подумати, що настане такий час, коли йому не стане місця в його власній квартирі…
– Тату! Не потрібно ображатися та нервувати! – вибігла на балкон Оксана, старша донька Віктора Івановича. – Я ж багато не прошу… Залиш нам свою кімнату і все! Якщо мене не жалієш, то подумай хоча б про своїх онуків. Хлопці скоро до школи підуть, а змушені жити з нами в одній кімнаті…
– Оксано, я не піду жити до будинку для літніх людей, – спокійно сказав старий. – Якщо вам із дітьми тісно в моїй квартирі, то переїжджайте до матері Михайла. Вона одна в трикімнатній живе. Буде окрема кімната і у вас, і у хлопців.
– Ти ж знаєш, що я з нею ніколи не уживуся в одній квартирі! – крикнула дочка і сильно грюкнула балконними дверима.
Іваненко погладив стару собаку, яка служила їм з дружиною вірою та правдою довгі роки, і згадавши свою Надійку, заплакав. У нього завжди наверталися сльози, коли згадував дружину. Вона померла п’ять років тому, залишивши його одного. Чоловік відчув себе круглим сиротою після її відходу. Все життя вони йшли пліч-о-пліч, хіба міг він колись припустити, що при дочці і онуках, його чекатиме самотня старість.
Оксану вони виховували з любов’ю і добротою, намагалися прищепити доньці найкращі якості. Але, видно, щось упустили все ж таки… Їхня дочка виросла жорстокою, самозакоханою особою.
Барсик тихо заскиглив і ліг біля ніг господаря. Пес відчував його душевний стан і страждав від того, що його господарю погано.
– Дідусю! Ти зовсім нас не любиш? – у кімнату зайшов восьмирічний онук.
– Що ти… Хто тобі сказав цю дурницю? – здивувався старий.
– Чому ти не хочеш виїжджати від нас? Тобі шкода залишити мені й Кості кімнату? Ти чому такий жадібний? – хлопчик дивився на дідуся з презирством і злістю.
Віктор хотів щось пояснити онукові, але зрозумів, що він говорить словами дочки. Вочевидь, Оксана вже встигла підговорити дитину.
– Добре. Я поїду, – безжиттєвим голосом сказав старий. – Віддам вам кімнату.
Він уже не міг більше знаходиться в цій обстановці. Розумів, що в цьому домі його всі ненавидять, починаючи з зятя, який вже давно не розмовляв з ним, і закінчуючи онуком, якому навіяли, що дідусь забрав у нього кімнату.
– Татусю! Ти по-справжньому згоден? – забігла задоволена Оксана.
– Правда, – тихо промовив старий. – Пообіцяй, що не ображатимеш Барсика. Я відчуваю себе зрадником…
– Перестань! Ми будемо доглядати за ним, гуляти кілька разів на день. А на вихідних будемо навіщати тебе разом із Барсиком, – пообіцяла дочка. – Я підібрала для тебе найкращий пансіонат, ось побачиш, тобі там сподобається.
Через два дні Іваненко вирушив до будинку для літніх людей. Як виявилося, дочка вже заздалегідь домовилася й чекала, коли батько нарешті здасться. Увійшовши в душну кімнату, що пахла сирістю і клопами, старий пошкодував про своє рішення. Оксана обдурила його, коли розповідала про комфортні умови проживання. Він потрапив не в приватний пансіонат, а в звичайний дім для літніх людей, де жили нещасні, знедолені люди.
Розклавши речі, він спустився вниз. Сівши на лавку, ледь не заплакав. Дивлячись на безпорадних старих, уявляв, яке жалюгідне існування чекає його через кілька років.
– Новенький? – запитала симпатична літня жінка, сівши поруч.
– Так…, – важко зітхнув старий.
– Не переживайте так… Я теж перший час плакала і страждала, а потім змирилася. Мене звати Валентина.
– Віктор, – представився чоловік. – Вас теж діти сюди визначили?
– Ні. Племінник. Дітей мені Бог не дав, вирішила квартиру залишити племіннику, але, мабуть, поспішила… Він квартиру прибрав до рук, а мене сюди. Спасибі, що хоч не на вулицю…
Вони проговорили до пізнього вечора, згадували найкращі молоді роки в своєму житті, своїх других половинок. А наступного дня, відразу після сніданку знову пішли гуляти. Ця жінка вносила хоч якусь радість і різноманітність у життя Іваненка. Він не міг перебувати в тому приміщенні, весь час проводив на вулиці. Харчування в їдальні теж було огидним. Він їв зовсім трохи, тільки щоб підтримати сили.
Іваненко чекав на дочку. Сподівався, що Оксана все ж передумає, скучити за ним і забере додому. Але час минав, а вона все не їхала. Якось він вирішив подзвонити додому, дізнатися як Барсик, але ніхто не підійшов до телефону.
Якось, біля входу Іваненко побачив свого сусіда, Степана Ільїна. Степан теж помітив старого, зобразивши на обличчі здивування, поспішив до нього.
– От ви де! – здивувався парубок. – А що ж ваша дочка бреше, що ви поїхали жити в село? Я одразу зрозумів, що тут щось не так. Знав, що ви б не вигнали свого Барсика на вулицю.
– Ти про що? – не розумів Віктор Іванович. – Що з моєю собакою?
– Ви не хвилюйтеся, ми його в притулок відправили. Я сам не знаю, що у вас сталося. Дивлюсь, Барс сидить днями біля під’їзду, а вас не видно. Зустрів Оксану, спитав, чи не трапилося з вами чогось. Вона сказала, що ви вирішили жити в селі, а вона продає квартиру і переїжджає до чоловіка. Стосовно собаки пояснила, що він уже старий, і ви не хочете з ним возитися. Віктор Іванович, що взагалі відбувається? – спитав Степан, побачивши, як зблід старий.
Іваненко розповів йому все. Сказав, що готовий віддати все, аби тільки повернути час назад і не робити свого необачного вчинку. Мало того, що дочка позбавила його нормального існування, так ще й Барсика вигнала на вулицю.
– Я дуже хочу додому, сину, – прошепотів старий.
– Я тут якраз з цього питання. Я ж юрист, і часто відстоюю права літніх людей. Ось зараз веду справу одного старого, у якого сусіди забрали будинок. Не хвилюйтеся. Наскільки я розумію, ви не встигли виписатися? – запитав чоловік.
– Ні. Якщо тільки вона сама не виписала мене. Чесно кажучи, я вже не знаю, чого можна очікувати від своєї дочки…
– Збирайтеся, я чекаю на вас у машині, – сказав Степан. – Такого не можна допускати! Яка ж вона дочка після цього…
Іваненко швидко піднявся до себе, накидав речі в сумку і спустився вниз. Біля входу чоловік зіткнувся з Валентиною.
– Валюша, я їду. Сусіда зустрів, каже, що дочка вигнала мою собаку і квартиру продає. Ось такі справи, – сказав чоловік.
– Як же так? – розгубилася жінка. – А я?
– Не хвилюйся, я як тільки улагоджу все, приїду за тобою, – пообіцяв Віктор.
– Говориш таке… Кому я потрібна? – сказала з сумом жінка.
– Пробач. Мене чекають. Не засмучуйся, я дотримаю своєї обіцянки.
Віктор Іванович не зміг потрапити додому. Квартира була зачинена, а ключів у старого не було. Степан забрав його до себе. Незабаром стало відомо, що Оксана вже не живе в квартирі, переїхала кілька днів тому до свекрухи, а квартиру здала квартирантам.
Завдяки Степану старому вдалося відстояти своє право на житло.
– Дякую тобі, – подякував сусідові старий. – Але я не знаю, як жити далі. Вона ж не заспокоїться, поки не вижене мене…
– Єдиний вихід, – сказав Степан. – Ми можемо продати квартиру, віддати Оксані її частину, а на залишок купити вам житло. Скоріш за все, можна буде знайти невеликий будинок у селі.
– Чудово! – зрадів чоловік. – Це ідеальний варіант.
Через три місяці Віктор Іванович переїхав у новий будинок. Степан допомагав у всьому старому, і зараз люб’язно запропонував перевезти його з Барсиком.
– Тільки заїдемо в одне місце, – попросив Іваненко.
Старий здалека побачив Валентину. Вона сиділа на їхній лавці і з сумом дивилася вдалечінь.
– Валю! – покликав жінку. – Ми з Барсиком за тобою. Тепер у нас є будиночок у селі. Свіже повітря, риболовля, ягоди, гриби, все поруч. Поїхали? – усміхнувся Іваненко.
– А як же я поїду? – розгубилася жінка.
– Просто піднімайся з лавки і йди з нами, – засміявся чоловік. – Рішайся! Тут нічого нам робити.
– Добре! Почекаєш десять хвилин? – усміхалася Валентина, не в силах стримати сльози.
– Звичайно, почекаю! – усміхнувся чоловік.
Всупереч хитрощам недалеких людей, ці двоє змогли відстояти свій шанс на щастя. Кожен з них зрозумів, що світ не без добрих людей. І як би там не було, добрих набагато більше, ніж злих. Віктор і Валентина переконалися в цьому на своєму досвіді. Пожилі люди змогли поборотися за себе і нарешті знайшли спокій та щастя в житті.