З життя
Хто батько твоєї дитини? Від кого ти завагітніла? ― батько суворо дивився на дівчину.
― Хто батько твоєї дитини? Я тебе питаю! Від кого ти завагітніла? ― суворо запитав батько у вісімнадцятирічної Уляни. Дівчина сиділа на дивані з опущеною головою і витирала сльози. Тато нічого їй не робив, тільки кричав, але й цього вистачило, щоб вона розплакалась.
― Тату, я його люблю, ― сказала вона, схлипуючи.
― Що ти знаєш про любов! Ти ще життя не бачила! Школу тільки минулого місяця закінчила, що ти далі робитимеш? На що житимете з дитиною?
Уляна вперто похитала головою і проковтнула сльози. Вона знала, що батько не любить, коли вона плаче, тому тихим і спокійним голосом промовила:
― Тату, ми з Юрком все вирішили. Він піде працювати, а я виховуватиму дитину. У три роки віддамо її в садок і я буду вчитися.
― А Юрко твій на собі все тягнутиме? Бабусі його знають про таке “щастя”?
Уляна злегка почервоніла, але потім пожала плечима.
― У нього тільки бабуся, вона вже все знає. Ми з Юрком їй вчора все розповіли. Вона спочатку заплакала, потім сказала, що вже нічого не вдієш і щоб самі вирішували свої справи.
― Має рацію його бабуся. Тут вже точно нічого не зробиш…
Олексій Іванович важко зітхнув, дивлячись на доньку. Коли вона сказала, що має новину, яку потрібно обговорити, він навіть не припускав, що вістка буде настільки жахливою. Ні, звісно, у народженні дитини не було нічого поганого, але Уляна і її хлопець були ще такими молодими.
Уляна була вже на п’ятому місяці, тож вживати якісь заходи було запізно. Лишалося тільки народжувати. Вона спеціально так довго чекала. А Олексій Іванович нічого й не помітив. Він майже не бачив доньки — багато працював.
«Якби тут була моя дружина, ― сумно думав Олексій Іванович, дивлячись на доньку і роздумуючи, що з нею робити. ― Лідія б усе вирішила, і такого жаху не допустила б».
Він ще раз зітхнув, потім вимовив:
― Ви будете одружені?
― Так, звісно!
Олексій Іванович знову пройшовся по кімнаті, потім сказав:
― Уляно, от що ви наробили, а? Вам обом вчитися треба, а ви своє життя губите! Ви ж обоє без освіти залишитеся! Все життя потім катуватиметеся.
― Тату, не кажи так! У нас з Юрком усе буде добре!
― А де твій Юрко? Хотів би з ним познайомитися!
Уляна усміхнулася крізь сльози. Це був хороший знак. Значить, батько поступово звикає до думки, що у неї буде дитина. Звісно, він покричав, але Уляна знала, що так і буде, тому не дуже переймалася.
― Якщо хочеш, він прийде до нас увечері. І ми всі втрьох спокійно поговоримо.
― Щодо «спокійно» обіцяти не можу!
― Тату, він мій майбутній чоловік, так що не ссорися з ним, будь ласка!
Олексій Іванович сердито поглянув на доньку. Йому навіть не хотілося думати про те, що його маленька дівчинка вже так виросла, що скоро сама народить йому онука чи онучку. Від цієї думки він несподівано розчулився і вийшов з кімнати, щоб не показувати своїх почуттів.
Уляна провела його поглядом, потім швидко взялася писати повідомлення Юркові.
«Тато все знає, чекаю тебе сьогодні ввечері. Буде важлива розмова, але боятися нічого. Люблю тебе».
Вона надіслала повідомлення і стала чекати відповіді. Прочекала весь день, але його все не було, і Уляна занепокоїлася. До того ж тато вже двічі питав, о котрій годині прийде наречений. А вона навіть не знала, що відповісти.
― Тату, я піду прогуляюся, ― нарешті, наважилася Уляна.
Швидко зібралася і вирушила до будинку Юрка. Спочатку двері ніхто не відкривав, і Уляна вже хотіла йти, але потім почулися кроки, і на порозі з’явився її хлопець. Він сердито подивився на Уляну і буркнув:
― Чого ти прийшла? Що тобі від мене треба?
Уляна похитнулася, ці слова наче вдарили її.
― Юр, що ти таке кажеш?
Хлопець скривився, йому не хотілося влаштовувати сцени в під’їзді, тому він кивком голови показав на двері:
― Зайди, я тобі дещо поясню.
― Чому ти не відповідаєш на повідомлення? Що з тобою сталося?
Юрко всю ніч не спав і довго думав. Бабуся, яка напередодні дізналася про вагітність, не сварила їх, але тільки запитала, коли Уляна вже пішла:
― Юрку, і нащо воно тобі треба? Ти молодий хлопець, а життя своє зараз погубиш. Освіти не буде, роботи нормальної теж. Тільки здоров’я втратиш і час. А з Уляною все одно розійдетесь, я ж бачу, що ти її не особливо любиш. І навіщо тобі через неї себе губити?
― Бабусю, що ти таке кажеш? Я люблю Уляну.
― Я ж усе бачу. Ти її не любиш. Ти з нею просто зі злості почав зустрічатися, бо тебе твоя Інна покинула. І собі все загубиш, і дівчину обдуриш.
Тоді Юрко промовчав, але він пам’ятав слова дідуся: «Ніколи не роби того, про що потім шкодуватимеш. Життя ― воно людині тільки раз дається, і прожити його треба з розумом».
Юрко всю ніч мучився і думав, що робити. З одного боку, Уляну було шкода, вона ж теж не винна, що у них буде дитина. Вони обоє помилилися, поклали надії на удачу. Але, з іншого боку, Юрко знав, що ніколи собі не пробачить, якщо зараз забере документи з університету і піде працювати вантажником.
Тепер, стоячи перед Уляною, Юрко твердо дивився на неї і знав, що не зрадить свою мрію стати пілотом. Його вже прийняли до університету, і дитина від Уляни його не зупинить.
― І чого ти мовчиш? ― в голосі Уляни прозвучали сльози. ― Прийдеш сьогодні увечері чи ні? Тато чекає тебе!
― Я не прийду! ― голос Юрка звучав глухо.
― Чому? ― Уляна відсунулася. ― Ти злякався? Мій тато тобі нічого не зробить. Він уже змирився!
Юрко скривився і пояснив:
― Я не боюся твого батька, але одружуватися на тобі я не буду. Я вступив до університету і буду вчитися. Зараз не про дітей треба думати, а про своє майбутнє!
Уляна наче не зрозуміла з першого разу, що говорить її вже колишній наречений, і перепитала:
― Не одружишся?..
― Ні! Я тебе не люблю! Йди звідси і більше не з’являйся! Я їду і не повернусь.
Обличчя Уляни поблідло, а по щоках покотилися сльози. Вона насилу усвідомила слова Юрка, який на мить навіть пошкодував про свою грубість. Потім Уляна дала хлопцеві гучного ляпаса, розвернулася і вибігла з квартири.
Юрко спершу рванув за нею, але потім тихо пробурмотів: «Так мені й треба! Сам заслужив!», зачинив двері і з сумом подивився кудись у порожнечу. Він не хотів, щоб усе вийшло так, і навіть шкодував Уляну, але залишитися з нею і виховувати дитину не міг. Юрко знав, що батько Уляни допоможе їй, тому не переймався цим питанням.
А Уляна повільно йшла вулицею. Одна рука легенько погладжувала живіт, ніби захищала малюка. Чомусь Уляна була твердо впевнена, що там буде хлопчик. Вона навіть хотіла назвати його Іваном — на честь дідуся, якого дуже любила. Іншою рукою Уляна витирала швидко поточені сльози.
― Яка ж я дурна! ― прошепотіла вона сама собі. ― Знала ж, що Юрко любить іншу.
Вона піддалася на красиві слова хлопця, який не любив її, а просто хотів розважитися. Коли Юрко дізнався, що вона вагітна, він дуже злякався, але грошей на аборт не дав. Видно, це суперечило його совісті.
― Зате кинути мене його совість цілком дозволила, ― сумно сказала Уляна.
Вона не хотіла йти додому. Розуміла, що батько побачить її і зрозуміє, що щось трапилось. Слухати повчання і крики Уляні зовсім не хотілося.
Вона довго гуляла вулицями міста і дуже втомилася. Телефон залишила вдома, тож ніхто їй не заважав думати. Щоправда, думки не йшли в голову, але настирливо лізли слова Юрка про любов і спогади, як вони разом проводили час.
Додому Уляна прийшла, коли вже сутеніло. Олексій Іванович зустрів її сердитими словами:
― Я так розумію, вам з Юрком тоді не вистачило часу? Вирішили знову розважитися? І де він? Злякався мене? Коли я познайомлюсь із зятем?
― Тато, Юрко не прийде, ― Уляна намагалася говорити спокійним тоном, але розуміла, що у неї погано виходить і голос її тремтить.
― Чому? ― Олексій Іванович уважно подивився на доньку і зрозумів, що вона плакала. ― Що сталося, Улю? Він тебе образив?
Уляна похитала головою і хотіла щось сказати, але потім знову розплакалася. Олексій Іванович тихо вилаявся, підійшов до доньки і обійняв її, як колись у дитинстві. Уляна вдячно уткнулася в його плече і якесь мгнення тихо плакала, а батько погладжував її по спині і ласкаво щось шепотів.
Нарешті, Уляна заспокоїлась і трохи відступила від тата. Той уже все зрозумів, але все ж таки сказав:
― Тепер підемо на кухню, вип’ємо чаю, ти, мабуть, голодна. І спокійно поговоримо. Ти мені все розкажеш, і ми подумаємо, що будемо робити далі.
Через пів години вони сиділи за столом і мовчали. Олексій Іванович навіть не знав, що робити. За цей день життя перевернулося, і чоловік розгубився. Уляна неправильно розцінила його мовчання і тихо сказала:
― Тату, я знаю, що ти сердитий. Але, будь ласка, не виганяй мене. Малюк не зробив нічого поганого! Не треба гніватись на нього. Я працюватиму багато, митиму підлоги, буду нянечкою або доглядачкою. Я все…
― Що ти таке кажеш, донечко? ― перебив Олексій Іванович. ― Хто ж тебе виганяє? Як ти могла таке подумати? Я ж тебе люблю! І малюка теж радатиму! Просто це все несподівано для мене.
― Правда?
― Звісно! Ти, може, своє життя і ускладнила, але хіба від цього моя любов менша стала! Просто потрібно буде трохи більше попрацювати, дитячу кімнату підготувати. Слухай, я тебе стільки років виховував і годував, невже з одним ще не впораємося разом?
― Тату, дякую! ― Очі Уляни вперше за день радісно засвітилися.
― Доню, ти, головне, не хвилюйся, більше відпочивай і роди мені здорового онука.
Олексій Іванович знав, що попереду буде ще багато проблем і турбот, але залишати доньку й онука він не збирався.
― Тату, я малюка хотіла Іваном назвати, ― зізналася Уляна.
― Правда? Це ж чудово! Будемо сподіватися, що він буде схожий на свого прадідуся!
― Або на дідуся, ― Уляна вдячно дивилася на батька.
Той усміхнувся доньці і раптово відчув прилив сил. Він знав, що заради своєї принцеси зробить все. Нехай вона і наробила помилок, але всі коли-небудь оступаються. Головне, що вони є один у одного, і скоро в їхній сім’ї буде поповнення.
― Потрібно буде вибрати кольори для дитячої та купити ліжечко з коляскою, ― пробурмотів Олексій Іванович, намагаючись позбутися сентиментальних думок.
― Так, а ще пелюшки, і сорочечки, і памперси, і ще купу всього!
Олексій Іванович похитав головою і усміхнувся:
― А я-то думав, що мені на пенсії нудно буде!
― Тобі до пенсії ще рано! І нудьгувати я тобі не дам!
― Та я в цьому вже й не сумніваюся!
Кухню наповнив сміх батька і дочки, які знали, що зможуть вистояти в труднощах і триматимуться разом, адже вони одна сім’я і люблять один одного.
“We’ll Stay at Your Place for a While Since We Can’t Afford to Rent a Flat!” – My Friend Announced At 65, I’m a lively woman, never letting age stop me from exploring new places or meeting fascinating people. I look back at my youth with both joy and a touch of sadness. Back then, you could holiday anywhere you fancied! From seaside trips to camping adventures with friends, even sailing down any river you chose—all for just a little money. Sadly, those days are behind me now. I always loved meeting new people—on the beach, at the theatre, anywhere really. Many of those acquaintances became lifelong friends. One summer, I met Sara while staying at the same B&B. We parted as friends, keeping in touch with the occasional letter over the years. Then one day, I received an unsigned telegram: “The train arrives at 3 a.m. Please meet me!” Puzzled about who had sent it, my husband and I stayed put. But at four in the morning, our doorbell rang. To my shock, there stood Sara with two teenage girls, a grandmother, and a man, all surrounded by heaps of luggage. My husband and I were baffled but let these unexpected guests in. Sara exclaimed: – “Why didn’t you meet us? I sent you a telegram! Besides, that’s not cheap! – Sorry, we didn’t know who sent it! – Well, you gave me your address. So here we are. – I thought we’d stick to letters, nothing more!” Sara explained that one of the girls had just left school and decided to go to university, so the whole family came to support her. – “We’ll be living with you! We can’t afford to rent a flat or stay in a hotel!” I was stunned. We weren’t even related—why should we let them stay? We had to feed them three times a day; although they brought a bit of food, they cooked nothing and ate ours. I was left to serve everyone. After three exhausting days, I asked Sara and her family to leave—I didn’t care where to. That sparked a row. Sara smashed crockery and screamed hysterically. I was appalled. As they packed, they even managed to steal my dressing gown, a few towels, and somehow my large cooking pot vanished too—no idea how! That was the end of our friendship—and thank heavens! I’ve never heard from her since. How could anyone be so cheeky?! Now, I’m much more wary when I meet new people.
Well be staying at yours for a while. We dont have any money to rent a flat!my friend declared. I...
A Christmas Eve Miracle: How Forgetting a Gift, a Stray Kitten, and a Chance Encounter Turned the Holidays Around for Peter, Anna, and Little Masha in London
Miracle on New Year’s Eve Tom, seriously, how could you forget? Emily said, exasperated, glaring at her husband from across...
He Hated His Wife. Hated Her… They Spent 15 Years Together, Fifteen Mornings Waking Up Side by Side—But Only in the Last Year Did Her Habits Begin to Drive Him Mad, Especially One: Stretching Out Her Arms in Bed and Sleepily Saying, “Good Morning, Sunshine! Today Will Be a Wonderful Day.” What Seemed a Simple Phrase, Her Slim Arms, Her Sleepy Face, Now Filled Him with Disgust. She’d Rise, Walk Past the Window, Gaze Out for a While, Then Slip off Her Nightdress and Head to the Bathroom. Early in Marriage, He’d Adored Her Body, Its Natural Confidence That Seemed Almost Indecent—But Now, Though She Was Still Beautiful, Her Nakedness Made Him Angry. Once, He Even Considered Pushing Her to Hurry Her Morning Routine but Only Managed a Gruff: “Get a Move On—I’ve Had Enough!” She Refused to Rush or Let His Affectionless Hostility Change Her Pace—She Knew About His Affair, Even Recognized the Young Woman He’d Been Seeing for Three Years. Time Dulles the Sharp Sting of Pride, Leaving Only a Lingering Sense of Uselessness. She Forgave Him—the Aggression, the Neglect, His Need to Relive His Youth—But She Wouldn’t Let Him Rob Her of Living Mindfully, Cherishing Each Moment. She’d Made Up Her Mind When She Learned She Was Ill. The Disease Was Slowly Consuming Her; It Would Win Soon. Her First Urge Was to Confess to Everyone—To Lessen the Brutal Truth by Sharing the Burden with Loved Ones. Yet She Endured the Hardest Day Alone, Accepting Her Fate, and Then Resolved to Remain Silent. Life Slipped Away, Yet Each Day She Gained the Wisdom of a True Observer. She Found Solace in a Quiet English Countryside Library, a Ninety-Minute Walk Each Way. Every Day, She’d Hide in the Narrow Aisles Marked “Life & Death’s Secrets” by the Elderly Librarian and Lose Herself in Books She Hoped Contained Every Answer. He’d Go to His Lover’s Flat, Where Everything Felt Warm, Bright, Familiar. Their Love Affair Had Grown Wild—Three Years of Passion, Jealousy, Heartache, and Asphyxiating Desire. Today He Came With a Decision: Divorce. Why Torment All Three of Them? He Didn’t Love His Wife—No, He Hated Her—and Here, He Could Start Fresh, Find Happiness. He Tried to Recall His Feelings for His Wife, but There Was Nothing—He Couldn’t Even Remember Caring for Her on That First Day. He Pulled Out a Photo of Her from His Wallet, Tore It Into Pieces—Determined to End It. They Arranged to Meet at the Restaurant Where, Six Months Earlier, They’d Celebrated Fifteen Years as Husband and Wife. She Arrived First. He Stopped Home to Find the Divorce Papers, Ransacking Drawers in a Panic Until He Spotted a Dark Blue Folder He’d Never Seen Before. He Ripped Off the Seal, Expecting Dirty Secrets—But Found Only Medical Reports, Official Documents. His Wife’s Name on Every Page. Realisation Struck Like Lightning; She Was Ill. He Googled the Diagnosis: “6–18 Months Life Expectancy.” Six Months Had Already Passed. He Remembered Little of What Happened Next—Only the Words “6–18 Months” Looping Relentlessly in His Mind. She Waited for Forty Minutes. No Answer from His Phone. She Paid the Bill and Went Outside. The Autumn Weather Was Glorious—The Sun Gentle, Comforting. “Life Is Beautiful, the World So Wonderful, So Warm.” For the First Time Since Her Diagnosis, She Felt Sorry for Herself. She’d Found the Strength to Hide Her Secret from Everyone, Sparing Them the Pain at the Cost of Her Own Crumbling Life. After This Year, She Would Be Nothing but a Memory. She Wandered Down the Street, Watching Bright Faces Filled With Hope Of Winters and Springs Yet to Come—As If the Future Were Theirs To Shape. She Would Never Know That Feeling Again. Bitterness Swelled and Burst Forth as Tears She Couldn’t Stop… He Paced the Room. For the First Time, He Felt The Swift Passage of Life as a Physical Ache. He Remembered His Wife Young, Full of Hope When They First Met—He’d Loved Her Then. In That Moment, Fifteen Years Vanished: Happiness, Youth, and Life Still Ahead. In Her Final Weeks, He Became Devoted, At Her Side Every Hour, Overcome by a Joy He’d Never Known. He Was Terrified She’d Leave—He Would Have Given His Own Life to Save Hers. Had Someone Reminded Him Of His Hatred Just a Month Ago, He’d Have Sworn: “That Wasn’t Me.” He Witnessed Her Battle to Say Goodbye, Weeping Secretly at Night When She Thought He Slept—He Understood No Punishment Was Worse Than Knowing Your Days Are Numbered. He Saw Her Fight for Every Moment, Grasping Even the Smallest Hope. She Died Two Months Later. He Covered the Path from Home to Cemetery in Flowers. He Wept Like a Child as Her Coffin Was Lowered—He Felt Centuries Older. At Home, Beneath Her Pillow, He Found a New Year’s Wish She Had Written: “To Be Happy With Him Until My Last Day.” They Say All New Year’s Wishes Come True—Perhaps They Do, For That Year He Wrote: “To Be Free.” In the End, Each Got Exactly What, It Seemed, They Had Wished For…
He loathed his wife. Loathed her. Theyd spent fifteen years togetherfifteen whole years in which he saw her each morning,...
My Father-in-Law Was Speechless When He Saw the Shocking Conditions We Were Living In
My father-in-law was speechless when he saw how we were living I met my husband at a wedding of a...
The Grey Mouse Is Happier Than You
Emily, honestly, are you kidding me right now? Jessica stared at her faded cotton dress with a look reserved for...
She Got My Mother-in-Law Back on Her Feet—Yet I’m Furious Because I Didn’t Weed the Vegetable Beds — “What are you doing here?” Standing in the middle of the swan-shaped flower beds, my mother-in-law shouted, “There’s never been such disgrace here before! I had seven children—never a single weed!” Her shriek drew the neighbours, who clung to the fence like crows and immediately dissected everything they heard. Seeing her audience, my mother-in-law took great pleasure in performing. I stood, speechless, as she went on. At last, worn out from shouting, she drew a breath and said loudly enough for all the neighbours to hear: I didn’t say a word. I walked calmly past my mother-in-law, holding my child even closer. Once inside, I divided up, in a special box, everything my mother-in-law was to take that evening and the next morning. Without folding anything, I tossed my son’s things and mine into a bag. I left without saying a word. Three days later, my mother-in-law called: “What did you do with all those things the professor gave her? I asked the neighbour to buy a few, but she said one jar is very expensive. The ones with foreign labels, well, we don’t use those or exchange them. So what am I to do? You left, offended for some reason, and here I am, about to meet my maker!” I didn’t reply. I turned off my phone and took out the SIM card. That’s it. I can’t go on—I have no physical or emotional strength left. A year ago, just before my son was born, my husband lost control of his car on an icy road. I vaguely remember saying goodbye for the last time, the ambulance taking him away, and waking up the next morning as a new mother… I didn’t care about anything. The world felt empty and pointless without my beloved husband. I nursed and rocked my son like clockwork, because that’s what I was told to do. A phone call snapped me out of my stupor. “Your mother-in-law is in bad shape. Apparently, she won’t last much longer.” I made my decision at once: after settling things, I sold my flat in London. I invested some of the money into building a home, so my son will have something of his own when he grows up. And I went to save my mother-in-law. This past year, I haven’t really lived—I’ve just existed. I had no time for sleep, caring for both my mother-in-law and my baby son. The baby was restless, and my mother-in-law required round-the-clock care. At least I had the money. I called in the best specialists from all over the UK; I bought every medication prescribed. Eventually, my mother-in-law returned to normal life. At first, I wheeled her through the house, then around the garden. By the end, she was strong enough to walk—on her own—as if nothing had happened… I don’t want to know her now, or hear from her ever again. Let her work out everything she needs for her recovery herself. At least I was wise enough not to spend all the money on her recovery. My son and I moved to our new flat. I never imagined it would end like this. I wanted to be close with my husband’s family, since I am an orphan myself. But now it’s just me. I need to teach my son: not everyone deserves kindness. Some people care more about a tidy vegetable patch.
I managed to get my mother-in-law back on her feet. But honestly, Im fuming because I didnt get around to...
For Two Years, Maria Was Just the Carer for Her Mother-in-Law Maria Managed to Marry a Very Distinguished Gentleman: All Her Friends Were Jealous. Her Husband Owned His Own Business, a Gated Luxury Home, Several Cars and a Cottage in the Countryside, All by Thirty-Two. Maria, Having Just Graduated and Worked as a Teacher for a Year, Married Him That Summer. After the Wedding, Her Husband Said There Was No Need for His Wife to Work for Peanuts. He Asked Her to Stay Home and Prepare for Children, and Maria Did Not Object. The First Year of Marriage Felt Like a Fairy Tale: Maria and Her Husband Travelled, Creating Memories and Buying Expensive Things. Yet Maria Had Nowhere to Wear Her New Clothes—Her Friends Were Busy Working and Spending Weekends With Their Families. Her Husband Often Partied Without Ever Inviting Maria. Maria Was Bored. Unable to Have Children, Her Feelings for Her Husband Faded. After Finishing Her Household Tasks, She Roamed Room to Room, Wondering About Her Future. A Year Passed. Her Husband Was Rarely Home, Often Returning in the Evenings, Exhausted and Irritable, Claiming His Business Was Struggling. First, He Told His Wife to Spend Less. Then He Demanded She Account for Every Purchase and Expense, Calculating and Insisting They Could Live Just as Well for Half the Amount. Maria Grew Worried. She Wanted to Work, But Couldn’t Find a Teaching Position. She Decided to Enrol on a Course, But Then Her Mother-in-Law Fell Ill, and Maria Had to Take Care of Her for Two Years. Her Husband Moved His Mother In. Maria Did Everything, Caring for the Sick. Her Husband Came Home Even Less. When Her Mother-in-Law Passed Away, Her Husband Grew Even More Distant—Barely Speaking to Maria, Withdrawn, Spending Most of His Time at Work and Seldom Returning Home. Maria Couldn’t Understand What Had Happened Until She Visited Her Mother-in-Law’s Old Flat, Where She Hadn’t Been for Ages. Behind Closed Doors, She Heard a Child Crying. Surprised, Maria Rang the Bell. A Young Woman Opened the Door—Maria Learned Her Husband Had Started a Second Family Before His Mother’s Illness, and Then Installed Them in His Mother’s Flat. For Maria, It Was a Shock. She Realised She Couldn’t Save Her Marriage. She Left for Another City, to Her Aunt, Practically With Nothing but a Small Bag—Not Wanting Anything Reminding Her of Her Marriage or How Badly Her Life Had Turned Out…
For two years, Emily was nothing more than a nurse to his mother. Emily managed to marry a man who...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Eve Dinner—So I Asked Them Both to Leave
Where have you put the napkins? I told you to get the ones with the silver pattern; they match the...