Хто батько твоєї дитини? Від кого ти завагітніла? ― батько суворо дивився на дівчину.

― Хто батько твоєї дитини? Я тебе питаю! Від кого ти завагітніла? ― суворо запитав батько у вісімнадцятирічної Уляни. Дівчина сиділа на дивані з опущеною головою і витирала сльози. Тато нічого їй не робив, тільки кричав, але й цього вистачило, щоб вона розплакалась.

― Тату, я його люблю, ― сказала вона, схлипуючи.

― Що ти знаєш про любов! Ти ще життя не бачила! Школу тільки минулого місяця закінчила, що ти далі робитимеш? На що житимете з дитиною?

Уляна вперто похитала головою і проковтнула сльози. Вона знала, що батько не любить, коли вона плаче, тому тихим і спокійним голосом промовила:

― Тату, ми з Юрком все вирішили. Він піде працювати, а я виховуватиму дитину. У три роки віддамо її в садок і я буду вчитися.

― А Юрко твій на собі все тягнутиме? Бабусі його знають про таке “щастя”?

Уляна злегка почервоніла, але потім пожала плечима.

― У нього тільки бабуся, вона вже все знає. Ми з Юрком їй вчора все розповіли. Вона спочатку заплакала, потім сказала, що вже нічого не вдієш і щоб самі вирішували свої справи.

― Має рацію його бабуся. Тут вже точно нічого не зробиш…

Олексій Іванович важко зітхнув, дивлячись на доньку. Коли вона сказала, що має новину, яку потрібно обговорити, він навіть не припускав, що вістка буде настільки жахливою. Ні, звісно, у народженні дитини не було нічого поганого, але Уляна і її хлопець були ще такими молодими.

Уляна була вже на п’ятому місяці, тож вживати якісь заходи було запізно. Лишалося тільки народжувати. Вона спеціально так довго чекала. А Олексій Іванович нічого й не помітив. Він майже не бачив доньки — багато працював.

«Якби тут була моя дружина, ― сумно думав Олексій Іванович, дивлячись на доньку і роздумуючи, що з нею робити. ― Лідія б усе вирішила, і такого жаху не допустила б».

Він ще раз зітхнув, потім вимовив:

― Ви будете одружені?

― Так, звісно!

Олексій Іванович знову пройшовся по кімнаті, потім сказав:

― Уляно, от що ви наробили, а? Вам обом вчитися треба, а ви своє життя губите! Ви ж обоє без освіти залишитеся! Все життя потім катуватиметеся.

― Тату, не кажи так! У нас з Юрком усе буде добре!

― А де твій Юрко? Хотів би з ним познайомитися!

Уляна усміхнулася крізь сльози. Це був хороший знак. Значить, батько поступово звикає до думки, що у неї буде дитина. Звісно, він покричав, але Уляна знала, що так і буде, тому не дуже переймалася.

― Якщо хочеш, він прийде до нас увечері. І ми всі втрьох спокійно поговоримо.

― Щодо «спокійно» обіцяти не можу!

― Тату, він мій майбутній чоловік, так що не ссорися з ним, будь ласка!

Олексій Іванович сердито поглянув на доньку. Йому навіть не хотілося думати про те, що його маленька дівчинка вже так виросла, що скоро сама народить йому онука чи онучку. Від цієї думки він несподівано розчулився і вийшов з кімнати, щоб не показувати своїх почуттів.

Уляна провела його поглядом, потім швидко взялася писати повідомлення Юркові.

«Тато все знає, чекаю тебе сьогодні ввечері. Буде важлива розмова, але боятися нічого. Люблю тебе».

Вона надіслала повідомлення і стала чекати відповіді. Прочекала весь день, але його все не було, і Уляна занепокоїлася. До того ж тато вже двічі питав, о котрій годині прийде наречений. А вона навіть не знала, що відповісти.

― Тату, я піду прогуляюся, ― нарешті, наважилася Уляна.

Швидко зібралася і вирушила до будинку Юрка. Спочатку двері ніхто не відкривав, і Уляна вже хотіла йти, але потім почулися кроки, і на порозі з’явився її хлопець. Він сердито подивився на Уляну і буркнув:

― Чого ти прийшла? Що тобі від мене треба?

Уляна похитнулася, ці слова наче вдарили її.

― Юр, що ти таке кажеш?

Хлопець скривився, йому не хотілося влаштовувати сцени в під’їзді, тому він кивком голови показав на двері:

― Зайди, я тобі дещо поясню.

― Чому ти не відповідаєш на повідомлення? Що з тобою сталося?

Юрко всю ніч не спав і довго думав. Бабуся, яка напередодні дізналася про вагітність, не сварила їх, але тільки запитала, коли Уляна вже пішла:

― Юрку, і нащо воно тобі треба? Ти молодий хлопець, а життя своє зараз погубиш. Освіти не буде, роботи нормальної теж. Тільки здоров’я втратиш і час. А з Уляною все одно розійдетесь, я ж бачу, що ти її не особливо любиш. І навіщо тобі через неї себе губити?

― Бабусю, що ти таке кажеш? Я люблю Уляну.

― Я ж усе бачу. Ти її не любиш. Ти з нею просто зі злості почав зустрічатися, бо тебе твоя Інна покинула. І собі все загубиш, і дівчину обдуриш.

Тоді Юрко промовчав, але він пам’ятав слова дідуся: «Ніколи не роби того, про що потім шкодуватимеш. Життя ― воно людині тільки раз дається, і прожити його треба з розумом».

Юрко всю ніч мучився і думав, що робити. З одного боку, Уляну було шкода, вона ж теж не винна, що у них буде дитина. Вони обоє помилилися, поклали надії на удачу. Але, з іншого боку, Юрко знав, що ніколи собі не пробачить, якщо зараз забере документи з університету і піде працювати вантажником.

Тепер, стоячи перед Уляною, Юрко твердо дивився на неї і знав, що не зрадить свою мрію стати пілотом. Його вже прийняли до університету, і дитина від Уляни його не зупинить.

― І чого ти мовчиш? ― в голосі Уляни прозвучали сльози. ― Прийдеш сьогодні увечері чи ні? Тато чекає тебе!

― Я не прийду! ― голос Юрка звучав глухо.

― Чому? ― Уляна відсунулася. ― Ти злякався? Мій тато тобі нічого не зробить. Він уже змирився!

Юрко скривився і пояснив:

― Я не боюся твого батька, але одружуватися на тобі я не буду. Я вступив до університету і буду вчитися. Зараз не про дітей треба думати, а про своє майбутнє!

Уляна наче не зрозуміла з першого разу, що говорить її вже колишній наречений, і перепитала:

― Не одружишся?..

― Ні! Я тебе не люблю! Йди звідси і більше не з’являйся! Я їду і не повернусь.

Обличчя Уляни поблідло, а по щоках покотилися сльози. Вона насилу усвідомила слова Юрка, який на мить навіть пошкодував про свою грубість. Потім Уляна дала хлопцеві гучного ляпаса, розвернулася і вибігла з квартири.

Юрко спершу рванув за нею, але потім тихо пробурмотів: «Так мені й треба! Сам заслужив!», зачинив двері і з сумом подивився кудись у порожнечу. Він не хотів, щоб усе вийшло так, і навіть шкодував Уляну, але залишитися з нею і виховувати дитину не міг. Юрко знав, що батько Уляни допоможе їй, тому не переймався цим питанням.

А Уляна повільно йшла вулицею. Одна рука легенько погладжувала живіт, ніби захищала малюка. Чомусь Уляна була твердо впевнена, що там буде хлопчик. Вона навіть хотіла назвати його Іваном — на честь дідуся, якого дуже любила. Іншою рукою Уляна витирала швидко поточені сльози.

― Яка ж я дурна! ― прошепотіла вона сама собі. ― Знала ж, що Юрко любить іншу.

Вона піддалася на красиві слова хлопця, який не любив її, а просто хотів розважитися. Коли Юрко дізнався, що вона вагітна, він дуже злякався, але грошей на аборт не дав. Видно, це суперечило його совісті.

― Зате кинути мене його совість цілком дозволила, ― сумно сказала Уляна.

Вона не хотіла йти додому. Розуміла, що батько побачить її і зрозуміє, що щось трапилось. Слухати повчання і крики Уляні зовсім не хотілося.

Вона довго гуляла вулицями міста і дуже втомилася. Телефон залишила вдома, тож ніхто їй не заважав думати. Щоправда, думки не йшли в голову, але настирливо лізли слова Юрка про любов і спогади, як вони разом проводили час.

Додому Уляна прийшла, коли вже сутеніло. Олексій Іванович зустрів її сердитими словами:

― Я так розумію, вам з Юрком тоді не вистачило часу? Вирішили знову розважитися? І де він? Злякався мене? Коли я познайомлюсь із зятем?

― Тато, Юрко не прийде, ― Уляна намагалася говорити спокійним тоном, але розуміла, що у неї погано виходить і голос її тремтить.

― Чому? ― Олексій Іванович уважно подивився на доньку і зрозумів, що вона плакала. ― Що сталося, Улю? Він тебе образив?

Уляна похитала головою і хотіла щось сказати, але потім знову розплакалася. Олексій Іванович тихо вилаявся, підійшов до доньки і обійняв її, як колись у дитинстві. Уляна вдячно уткнулася в його плече і якесь мгнення тихо плакала, а батько погладжував її по спині і ласкаво щось шепотів.

Нарешті, Уляна заспокоїлась і трохи відступила від тата. Той уже все зрозумів, але все ж таки сказав:

― Тепер підемо на кухню, вип’ємо чаю, ти, мабуть, голодна. І спокійно поговоримо. Ти мені все розкажеш, і ми подумаємо, що будемо робити далі.

Через пів години вони сиділи за столом і мовчали. Олексій Іванович навіть не знав, що робити. За цей день життя перевернулося, і чоловік розгубився. Уляна неправильно розцінила його мовчання і тихо сказала:

― Тату, я знаю, що ти сердитий. Але, будь ласка, не виганяй мене. Малюк не зробив нічого поганого! Не треба гніватись на нього. Я працюватиму багато, митиму підлоги, буду нянечкою або доглядачкою. Я все…

― Що ти таке кажеш, донечко? ― перебив Олексій Іванович. ― Хто ж тебе виганяє? Як ти могла таке подумати? Я ж тебе люблю! І малюка теж радатиму! Просто це все несподівано для мене.

― Правда?

― Звісно! Ти, може, своє життя і ускладнила, але хіба від цього моя любов менша стала! Просто потрібно буде трохи більше попрацювати, дитячу кімнату підготувати. Слухай, я тебе стільки років виховував і годував, невже з одним ще не впораємося разом?

― Тату, дякую! ― Очі Уляни вперше за день радісно засвітилися.

― Доню, ти, головне, не хвилюйся, більше відпочивай і роди мені здорового онука.

Олексій Іванович знав, що попереду буде ще багато проблем і турбот, але залишати доньку й онука він не збирався.

― Тату, я малюка хотіла Іваном назвати, ― зізналася Уляна.

― Правда? Це ж чудово! Будемо сподіватися, що він буде схожий на свого прадідуся!

― Або на дідуся, ― Уляна вдячно дивилася на батька.

Той усміхнувся доньці і раптово відчув прилив сил. Він знав, що заради своєї принцеси зробить все. Нехай вона і наробила помилок, але всі коли-небудь оступаються. Головне, що вони є один у одного, і скоро в їхній сім’ї буде поповнення.

― Потрібно буде вибрати кольори для дитячої та купити ліжечко з коляскою, ― пробурмотів Олексій Іванович, намагаючись позбутися сентиментальних думок.

― Так, а ще пелюшки, і сорочечки, і памперси, і ще купу всього!

Олексій Іванович похитав головою і усміхнувся:

― А я-то думав, що мені на пенсії нудно буде!

― Тобі до пенсії ще рано! І нудьгувати я тобі не дам!

― Та я в цьому вже й не сумніваюся!

Кухню наповнив сміх батька і дочки, які знали, що зможуть вистояти в труднощах і триматимуться разом, адже вони одна сім’я і люблять один одного.