З життя
Хто батько твоєї дитини? Від кого ти завагітніла? ― батько суворо дивився на дівчину.
― Хто батько твоєї дитини? Я тебе питаю! Від кого ти завагітніла? ― суворо запитав батько у вісімнадцятирічної Уляни. Дівчина сиділа на дивані з опущеною головою і витирала сльози. Тато нічого їй не робив, тільки кричав, але й цього вистачило, щоб вона розплакалась.
― Тату, я його люблю, ― сказала вона, схлипуючи.
― Що ти знаєш про любов! Ти ще життя не бачила! Школу тільки минулого місяця закінчила, що ти далі робитимеш? На що житимете з дитиною?
Уляна вперто похитала головою і проковтнула сльози. Вона знала, що батько не любить, коли вона плаче, тому тихим і спокійним голосом промовила:
― Тату, ми з Юрком все вирішили. Він піде працювати, а я виховуватиму дитину. У три роки віддамо її в садок і я буду вчитися.
― А Юрко твій на собі все тягнутиме? Бабусі його знають про таке “щастя”?
Уляна злегка почервоніла, але потім пожала плечима.
― У нього тільки бабуся, вона вже все знає. Ми з Юрком їй вчора все розповіли. Вона спочатку заплакала, потім сказала, що вже нічого не вдієш і щоб самі вирішували свої справи.
― Має рацію його бабуся. Тут вже точно нічого не зробиш…
Олексій Іванович важко зітхнув, дивлячись на доньку. Коли вона сказала, що має новину, яку потрібно обговорити, він навіть не припускав, що вістка буде настільки жахливою. Ні, звісно, у народженні дитини не було нічого поганого, але Уляна і її хлопець були ще такими молодими.
Уляна була вже на п’ятому місяці, тож вживати якісь заходи було запізно. Лишалося тільки народжувати. Вона спеціально так довго чекала. А Олексій Іванович нічого й не помітив. Він майже не бачив доньки — багато працював.
«Якби тут була моя дружина, ― сумно думав Олексій Іванович, дивлячись на доньку і роздумуючи, що з нею робити. ― Лідія б усе вирішила, і такого жаху не допустила б».
Він ще раз зітхнув, потім вимовив:
― Ви будете одружені?
― Так, звісно!
Олексій Іванович знову пройшовся по кімнаті, потім сказав:
― Уляно, от що ви наробили, а? Вам обом вчитися треба, а ви своє життя губите! Ви ж обоє без освіти залишитеся! Все життя потім катуватиметеся.
― Тату, не кажи так! У нас з Юрком усе буде добре!
― А де твій Юрко? Хотів би з ним познайомитися!
Уляна усміхнулася крізь сльози. Це був хороший знак. Значить, батько поступово звикає до думки, що у неї буде дитина. Звісно, він покричав, але Уляна знала, що так і буде, тому не дуже переймалася.
― Якщо хочеш, він прийде до нас увечері. І ми всі втрьох спокійно поговоримо.
― Щодо «спокійно» обіцяти не можу!
― Тату, він мій майбутній чоловік, так що не ссорися з ним, будь ласка!
Олексій Іванович сердито поглянув на доньку. Йому навіть не хотілося думати про те, що його маленька дівчинка вже так виросла, що скоро сама народить йому онука чи онучку. Від цієї думки він несподівано розчулився і вийшов з кімнати, щоб не показувати своїх почуттів.
Уляна провела його поглядом, потім швидко взялася писати повідомлення Юркові.
«Тато все знає, чекаю тебе сьогодні ввечері. Буде важлива розмова, але боятися нічого. Люблю тебе».
Вона надіслала повідомлення і стала чекати відповіді. Прочекала весь день, але його все не було, і Уляна занепокоїлася. До того ж тато вже двічі питав, о котрій годині прийде наречений. А вона навіть не знала, що відповісти.
― Тату, я піду прогуляюся, ― нарешті, наважилася Уляна.
Швидко зібралася і вирушила до будинку Юрка. Спочатку двері ніхто не відкривав, і Уляна вже хотіла йти, але потім почулися кроки, і на порозі з’явився її хлопець. Він сердито подивився на Уляну і буркнув:
― Чого ти прийшла? Що тобі від мене треба?
Уляна похитнулася, ці слова наче вдарили її.
― Юр, що ти таке кажеш?
Хлопець скривився, йому не хотілося влаштовувати сцени в під’їзді, тому він кивком голови показав на двері:
― Зайди, я тобі дещо поясню.
― Чому ти не відповідаєш на повідомлення? Що з тобою сталося?
Юрко всю ніч не спав і довго думав. Бабуся, яка напередодні дізналася про вагітність, не сварила їх, але тільки запитала, коли Уляна вже пішла:
― Юрку, і нащо воно тобі треба? Ти молодий хлопець, а життя своє зараз погубиш. Освіти не буде, роботи нормальної теж. Тільки здоров’я втратиш і час. А з Уляною все одно розійдетесь, я ж бачу, що ти її не особливо любиш. І навіщо тобі через неї себе губити?
― Бабусю, що ти таке кажеш? Я люблю Уляну.
― Я ж усе бачу. Ти її не любиш. Ти з нею просто зі злості почав зустрічатися, бо тебе твоя Інна покинула. І собі все загубиш, і дівчину обдуриш.
Тоді Юрко промовчав, але він пам’ятав слова дідуся: «Ніколи не роби того, про що потім шкодуватимеш. Життя ― воно людині тільки раз дається, і прожити його треба з розумом».
Юрко всю ніч мучився і думав, що робити. З одного боку, Уляну було шкода, вона ж теж не винна, що у них буде дитина. Вони обоє помилилися, поклали надії на удачу. Але, з іншого боку, Юрко знав, що ніколи собі не пробачить, якщо зараз забере документи з університету і піде працювати вантажником.
Тепер, стоячи перед Уляною, Юрко твердо дивився на неї і знав, що не зрадить свою мрію стати пілотом. Його вже прийняли до університету, і дитина від Уляни його не зупинить.
― І чого ти мовчиш? ― в голосі Уляни прозвучали сльози. ― Прийдеш сьогодні увечері чи ні? Тато чекає тебе!
― Я не прийду! ― голос Юрка звучав глухо.
― Чому? ― Уляна відсунулася. ― Ти злякався? Мій тато тобі нічого не зробить. Він уже змирився!
Юрко скривився і пояснив:
― Я не боюся твого батька, але одружуватися на тобі я не буду. Я вступив до університету і буду вчитися. Зараз не про дітей треба думати, а про своє майбутнє!
Уляна наче не зрозуміла з першого разу, що говорить її вже колишній наречений, і перепитала:
― Не одружишся?..
― Ні! Я тебе не люблю! Йди звідси і більше не з’являйся! Я їду і не повернусь.
Обличчя Уляни поблідло, а по щоках покотилися сльози. Вона насилу усвідомила слова Юрка, який на мить навіть пошкодував про свою грубість. Потім Уляна дала хлопцеві гучного ляпаса, розвернулася і вибігла з квартири.
Юрко спершу рванув за нею, але потім тихо пробурмотів: «Так мені й треба! Сам заслужив!», зачинив двері і з сумом подивився кудись у порожнечу. Він не хотів, щоб усе вийшло так, і навіть шкодував Уляну, але залишитися з нею і виховувати дитину не міг. Юрко знав, що батько Уляни допоможе їй, тому не переймався цим питанням.
А Уляна повільно йшла вулицею. Одна рука легенько погладжувала живіт, ніби захищала малюка. Чомусь Уляна була твердо впевнена, що там буде хлопчик. Вона навіть хотіла назвати його Іваном — на честь дідуся, якого дуже любила. Іншою рукою Уляна витирала швидко поточені сльози.
― Яка ж я дурна! ― прошепотіла вона сама собі. ― Знала ж, що Юрко любить іншу.
Вона піддалася на красиві слова хлопця, який не любив її, а просто хотів розважитися. Коли Юрко дізнався, що вона вагітна, він дуже злякався, але грошей на аборт не дав. Видно, це суперечило його совісті.
― Зате кинути мене його совість цілком дозволила, ― сумно сказала Уляна.
Вона не хотіла йти додому. Розуміла, що батько побачить її і зрозуміє, що щось трапилось. Слухати повчання і крики Уляні зовсім не хотілося.
Вона довго гуляла вулицями міста і дуже втомилася. Телефон залишила вдома, тож ніхто їй не заважав думати. Щоправда, думки не йшли в голову, але настирливо лізли слова Юрка про любов і спогади, як вони разом проводили час.
Додому Уляна прийшла, коли вже сутеніло. Олексій Іванович зустрів її сердитими словами:
― Я так розумію, вам з Юрком тоді не вистачило часу? Вирішили знову розважитися? І де він? Злякався мене? Коли я познайомлюсь із зятем?
― Тато, Юрко не прийде, ― Уляна намагалася говорити спокійним тоном, але розуміла, що у неї погано виходить і голос її тремтить.
― Чому? ― Олексій Іванович уважно подивився на доньку і зрозумів, що вона плакала. ― Що сталося, Улю? Він тебе образив?
Уляна похитала головою і хотіла щось сказати, але потім знову розплакалася. Олексій Іванович тихо вилаявся, підійшов до доньки і обійняв її, як колись у дитинстві. Уляна вдячно уткнулася в його плече і якесь мгнення тихо плакала, а батько погладжував її по спині і ласкаво щось шепотів.
Нарешті, Уляна заспокоїлась і трохи відступила від тата. Той уже все зрозумів, але все ж таки сказав:
― Тепер підемо на кухню, вип’ємо чаю, ти, мабуть, голодна. І спокійно поговоримо. Ти мені все розкажеш, і ми подумаємо, що будемо робити далі.
Через пів години вони сиділи за столом і мовчали. Олексій Іванович навіть не знав, що робити. За цей день життя перевернулося, і чоловік розгубився. Уляна неправильно розцінила його мовчання і тихо сказала:
― Тату, я знаю, що ти сердитий. Але, будь ласка, не виганяй мене. Малюк не зробив нічого поганого! Не треба гніватись на нього. Я працюватиму багато, митиму підлоги, буду нянечкою або доглядачкою. Я все…
― Що ти таке кажеш, донечко? ― перебив Олексій Іванович. ― Хто ж тебе виганяє? Як ти могла таке подумати? Я ж тебе люблю! І малюка теж радатиму! Просто це все несподівано для мене.
― Правда?
― Звісно! Ти, може, своє життя і ускладнила, але хіба від цього моя любов менша стала! Просто потрібно буде трохи більше попрацювати, дитячу кімнату підготувати. Слухай, я тебе стільки років виховував і годував, невже з одним ще не впораємося разом?
― Тату, дякую! ― Очі Уляни вперше за день радісно засвітилися.
― Доню, ти, головне, не хвилюйся, більше відпочивай і роди мені здорового онука.
Олексій Іванович знав, що попереду буде ще багато проблем і турбот, але залишати доньку й онука він не збирався.
― Тату, я малюка хотіла Іваном назвати, ― зізналася Уляна.
― Правда? Це ж чудово! Будемо сподіватися, що він буде схожий на свого прадідуся!
― Або на дідуся, ― Уляна вдячно дивилася на батька.
Той усміхнувся доньці і раптово відчув прилив сил. Він знав, що заради своєї принцеси зробить все. Нехай вона і наробила помилок, але всі коли-небудь оступаються. Головне, що вони є один у одного, і скоро в їхній сім’ї буде поповнення.
― Потрібно буде вибрати кольори для дитячої та купити ліжечко з коляскою, ― пробурмотів Олексій Іванович, намагаючись позбутися сентиментальних думок.
― Так, а ще пелюшки, і сорочечки, і памперси, і ще купу всього!
Олексій Іванович похитав головою і усміхнувся:
― А я-то думав, що мені на пенсії нудно буде!
― Тобі до пенсії ще рано! І нудьгувати я тобі не дам!
― Та я в цьому вже й не сумніваюся!
Кухню наповнив сміх батька і дочки, які знали, що зможуть вистояти в труднощах і триматимуться разом, адже вони одна сім’я і люблять один одного.
The Letter That Never Arrived
Diary entry I sat by the window for a long while last night, although there wasnt really much to see....
My Darling Girl: A Story of Family, Secrets, and the Search for a Lost Mother Marina always believed she grew up with her real parents, but after their deaths, she discovers she was adopted after being found alone in the woods as a baby. Torn by the late confession, Marina keeps the truth hidden from her own family. Years later, a stranger arrives with a plea from an elderly, dying woman—Marina’s birth mother, who has searched for her daughter all her life. With a DNA test confirming their bond, Marina must face both the joy and sorrow of her newfound origins, ultimately choosing to protect the love and memory of the only parents she has ever known.
My Dearest One. A Reminiscence Margaret learned, almost by accident, that she had grown up with adoptive parents. Even now,...
My Mother-in-Law Dug Up My Beloved Lawn at Our Country Cottage to Plant Vegetable Beds—So I Made Her Restore Everything Just as It Was
William, are you sure we havent forgotten the charcoal? Last time we ended up at the village shop, and all...
The Troublesome Next-Door Neighbour “Don’t touch my spectacles!” bellowed the former friend. “Keep an eye on your own! Think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, aren’t you?” Tamara Borisovna replied in surprise. “Is that who you’ve got your sights set on! I know just what to get you for Christmas: a lip-rolling machine!” “Why not keep it for yourself!” shot back Lynda. “Or are your lips beyond any machine’s help now? Don’t think I don’t notice!” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and wandered over to her home icon corner to recite her morning prayer. She wouldn’t have called herself especially religious: she knew, out there, something must be in charge—someone had to be running the show! But who? That was anyone’s guess. That higher power went by many names: the cosmos, the prime mover, and, of course, the good Lord! Yes, that kindly white-bearded gent with a halo, sitting on his cloud and pondering everyone on earth. After all, Tamara had long since left her prime and was edging up to seventy. And at that age, best not to quarrel with the Almighty: if he doesn’t exist, a believer has lost nothing; but if he does, a nonbeliever has lost everything. At the end of her morning prayers, Mrs Tamara added a few personal words—naturally! The ritual done, her soul lighter, she could face the new day. In Tamara Borisovna’s life, there were two main problems. And no, not the classic British ones of fools and potholes—those were old hat! Hers were her neighbour Lynda and, of course, her own grandchildren. The grandchildren were simple: today’s lot never wanted to do anything. Still, at least they had their parents to handle them! But as for Lynda—the woman was a nightmare, forever needling Tamara in the classic style! On the big screen, feuding national treasures like Judi Dench and Maggie Smith are charming and funny. But in real life? Not so much—especially when someone starts picking at you for no reason. And, to top it off, Tamara had a friend known as Pete the Moped. His full, grand name was Peter Geoffrey Cosgrove—that’s just his surname! His nickname was easy to work out: as a lad, Pete—what a name!—loved tearing around the village on his moped. Or, as his cheeky younger self called it, his “mopette.” So, the nickname stuck: Pete the Mopette—or “the Moped” for short. His decrepit moped had long been gathering dust in a garden shed, but the name clung on: that’s village life! Once, they’d all been family friends: Moped Pete and his wife Nina, Tamara and her own late husband. Now, their other halves rested peacefully in the churchyard. Tamara carried on her friendship with “the Moped” out of habit: they’d known each other since school, and Pete made a good mate. Back then, they were a friendly trio: Tamara, Pete, and Lynda—and pure friendship it was, with no hint of flirtation from the young gent. They’d go everywhere shoulder to shoulder: Pete the dashing suitor in the middle, with the two girls symmetrically hanging off his arms. Like a teacup with two sturdy handles! Well, you never know… Over time, that friendship soured. First into coldness from Lynda, then open hostility. Like in those cartoons: sometimes you notice someone’s been replaced… It was as if Lynda had become someone else—starting after her husband passed away. Before that, things had been bearable. Of course, people change over the years: the thrifty become stingy, the chatty become gossipers, and the envious get torn apart by spite. Maybe that’s what happened to Lynda. Old ladies can be like that—and the men are no better. Not that she didn’t have something to be jealous of. First of all, Tamara, despite her advanced years, still had a trim figure. Lynda, on the other hand, had grown as round as a pudding—where to find her waistline was anyone’s guess. Against her neighbour, she came up short. Second, their shared old friend had been paying Tamara much more attention lately. They’d often sit and giggle over private jokes, almost bumping their grey heads together. Lynda only got short, clipped phrases. And Pete popped round to see Tamara much more often—they rarely needed to beckon him over at Lynda’s. Maybe she wasn’t as clever as that insufferable Tamara. And her sense of humour was lacking—while Pete was always one for a laugh. There’s a fine old British word—“natter”—that sums up Lynda’s recent behaviour. She’d grumble at Tamara for the slightest thing. It began with the loo: Lynda griped that Tamara’s was in the wrong place and stank! “That bog of yours reeks!” blasted Lynda. “Really, now? It’s been there forever, and you notice only now?” retorted Tamara, not missing a beat. “Oh, and you had your cataracts done on the NHS for free! Nothing good comes for nothing!” “Don’t you talk about my bloody cataracts!” screamed her former friend. “Mind your own eyes! Think I don’t notice who you’re gawping at?” “Oh, so you’re jealous, are you?” Tamara replied. “I’ll get you a lip-rolling gadget for Christmas—you’ll need it!” “You want to keep it yourself?” Lynda shot back. “Or are your lips a lost cause now? Think I can’t tell?” Oh, she could tell all right. This wasn’t the first row, not by a long shot. Pete advised Tamara to fill in the old outdoor lav and set up a nice modern inside one. Her children clubbed together for a new indoor bathroom, while trusty Pete did the hard graft and filled the old pit. There—time for you to rest, Lynda, and sniff somewhere else! Oh, hardly! The next gripe: Tamara’s grandkids had supposedly scrumped Lynda’s pears, since the branches hung over Tamara’s fence. “They just thought the tree was ours!” Tamara tried to explain, even though she could swear no one touched the pears—they were all still hanging. “Your hens are always digging up my vegetable patch and I don’t complain!” “Hens are stupid birds!” Lynda sniffed. “Just a broiler or a layer! And your grandchildren need discipline, Grandma—not giggling with strange men morning to night!” Wash, rinse, repeat: it all swung back round to Pete. The grandkids got an earful, pear season ended—“Rest easy, Lynda!” …but no, suddenly, the overhanging branches were “damaged”! “Show me where!” Tamara demanded—there was nothing, swear to God. “There! And there!” insisted Lynda, jabbing gnarled fingers sideways—while Tamara’s hands, with their long, even fingers, still looked elegant. A woman’s hands are her signature! Even in the country—a little style never hurt. So, “The Moped” suggested they just prune the branches: “They’re on your land—your rules!” “She’ll just start screaming!” fretted Tamara. “Bet you she won’t! And I’ll back you up,” promised Pete. And, true enough: Lynda witnessed Pete sawing away but never uttered a word! The pear tree matter closed. But soon it was Tamara’s turn to raise a fuss—Lynda’s chickens were constantly foraging in her veg patch. This year, Lynda’d bought a new breed—worse than before. And a chicken, well, it’ll scratch up anything and everything. As a result, every seedling ended up dug out. Kindly requests to pen in the hens only earned a nasty smirk from Lynda: “Go on, tell someone—what will you do?” One option: nab a couple of hens and roast them, just to make a point! But Tamara was too kind-hearted for such risky experiments. So, her clever, fun-loving friend suggested a technique straight from the internet: sneak some eggs out onto the veg patch at night. Then, in the morning, ostentatiously collect them—“Oh look, as if the chickens laid here!” He was tech-savvy: their village had had internet for years. And, you know, it worked: thank you, World Wide Web—at last, you’re good for something! Lynda froze, eyes wide, as she watched Tamara gathering eggs by the handful and strolling back indoors. Needless to say, the chickens stayed away from then on. “So, how about making peace now? Lynda, what do you say? Nothing left to argue about!” Yeah, right! The next complaint: smoke and cooking smells from Tamara’s summer kitchen, where she cooked until autumn. “As if! It never bothered you before—and maybe I hate the smell of roast meat! Maybe I’m vegetarian now! And besides, Parliament’s brought in new barbecue laws!” “Where do you see a barbecue?” Tamara argued. “Maybe try cleaning your glasses, dear!” Tamara Borisovna was patient and polite, but by now, even her patience had run out: Lynda was simply impossible—what a word! In short, there was no pleasing her… “Maybe someone should experiment on her for science,” Tamara sighed to Pete as they sipped tea. “She’s going to eat me alive!” Tamara really had become thin and drawn—the daily drama took its toll. “She’d choke! And I won’t let her,” Pete promised. “I’ve got a better idea!” A couple of days later, one fine morning, Tamara heard singing: “Tamara, Tamara—come out and see!” At the door stood Pete, beaming: he’d fixed up his battered old moped—Pete and his Mopette! “Why was I always so glum before?” began Peter Geoffrey with a grin. “Because my moped was broken! Ready for a spin, gorgeous? Let’s relive our youth!” And Tamara leapt right on! After all, Parliament had declared old age officially cancelled: now, everyone over sixty-five was an ‘active pensioner’! Off they rode, in every sense, into a new life. And soon, Tamara became truly Mrs Cosgrove: Peter Geoffrey Cosgrove proposed! Everything fit together, and Tamara moved in with her husband. And Lynda stayed behind: lonely, bitter, and cross. Tell me, isn’t that yet another reason for envy? With no one left to quarrel with, all her spite just built up inside. And that’s not good—you’ve got to let it out somewhere… So, hang in there, Tamara, and lock your door! Who knows what’s next—oy vey! Village life is a song, after all. What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Dont touch me spectacles! shrieked the former friend. Mind your own eyes! You think I cant see who youre ogling?...
The Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace: When Family Means Control, Not Love, and One Sister’s Choice Sets Everyone Free
His wife had packed her belongings and vanished into thin air. Stop pretending youre some martyr. Shell calm down. Women...
My Relatives Took Offense When I Refused to Let Them Stay Overnight in My Brand New Flat: How I Defended My Personal Space from Pushy Family – and Why ‘My Home Is My Castle’ Matters More Than Keeping Everyone Happy
Saturday, 27th March I can still hear Auntie Graces voice ringing in my ears from this mornings calllouder than the...
My Husband’s Relatives Invited Themselves to Our Holiday Cottage – But I Refused to Give Them the Keys
My mum and I were chatting, and we reckon theres no point letting your cottage just sit empty over the...
Nobody’s Home
No Ones Home Robert awoke before his alarm, as he always did, at half six. The flat was hushed; the...