З життя
Хто батько твоєї дитини? Від кого ти завагітніла? ― батько суворо дивився на дівчину.
― Хто батько твоєї дитини? Я тебе питаю! Від кого ти завагітніла? ― суворо запитав батько у вісімнадцятирічної Уляни. Дівчина сиділа на дивані з опущеною головою і витирала сльози. Тато нічого їй не робив, тільки кричав, але й цього вистачило, щоб вона розплакалась.
― Тату, я його люблю, ― сказала вона, схлипуючи.
― Що ти знаєш про любов! Ти ще життя не бачила! Школу тільки минулого місяця закінчила, що ти далі робитимеш? На що житимете з дитиною?
Уляна вперто похитала головою і проковтнула сльози. Вона знала, що батько не любить, коли вона плаче, тому тихим і спокійним голосом промовила:
― Тату, ми з Юрком все вирішили. Він піде працювати, а я виховуватиму дитину. У три роки віддамо її в садок і я буду вчитися.
― А Юрко твій на собі все тягнутиме? Бабусі його знають про таке “щастя”?
Уляна злегка почервоніла, але потім пожала плечима.
― У нього тільки бабуся, вона вже все знає. Ми з Юрком їй вчора все розповіли. Вона спочатку заплакала, потім сказала, що вже нічого не вдієш і щоб самі вирішували свої справи.
― Має рацію його бабуся. Тут вже точно нічого не зробиш…
Олексій Іванович важко зітхнув, дивлячись на доньку. Коли вона сказала, що має новину, яку потрібно обговорити, він навіть не припускав, що вістка буде настільки жахливою. Ні, звісно, у народженні дитини не було нічого поганого, але Уляна і її хлопець були ще такими молодими.
Уляна була вже на п’ятому місяці, тож вживати якісь заходи було запізно. Лишалося тільки народжувати. Вона спеціально так довго чекала. А Олексій Іванович нічого й не помітив. Він майже не бачив доньки — багато працював.
«Якби тут була моя дружина, ― сумно думав Олексій Іванович, дивлячись на доньку і роздумуючи, що з нею робити. ― Лідія б усе вирішила, і такого жаху не допустила б».
Він ще раз зітхнув, потім вимовив:
― Ви будете одружені?
― Так, звісно!
Олексій Іванович знову пройшовся по кімнаті, потім сказав:
― Уляно, от що ви наробили, а? Вам обом вчитися треба, а ви своє життя губите! Ви ж обоє без освіти залишитеся! Все життя потім катуватиметеся.
― Тату, не кажи так! У нас з Юрком усе буде добре!
― А де твій Юрко? Хотів би з ним познайомитися!
Уляна усміхнулася крізь сльози. Це був хороший знак. Значить, батько поступово звикає до думки, що у неї буде дитина. Звісно, він покричав, але Уляна знала, що так і буде, тому не дуже переймалася.
― Якщо хочеш, він прийде до нас увечері. І ми всі втрьох спокійно поговоримо.
― Щодо «спокійно» обіцяти не можу!
― Тату, він мій майбутній чоловік, так що не ссорися з ним, будь ласка!
Олексій Іванович сердито поглянув на доньку. Йому навіть не хотілося думати про те, що його маленька дівчинка вже так виросла, що скоро сама народить йому онука чи онучку. Від цієї думки він несподівано розчулився і вийшов з кімнати, щоб не показувати своїх почуттів.
Уляна провела його поглядом, потім швидко взялася писати повідомлення Юркові.
«Тато все знає, чекаю тебе сьогодні ввечері. Буде важлива розмова, але боятися нічого. Люблю тебе».
Вона надіслала повідомлення і стала чекати відповіді. Прочекала весь день, але його все не було, і Уляна занепокоїлася. До того ж тато вже двічі питав, о котрій годині прийде наречений. А вона навіть не знала, що відповісти.
― Тату, я піду прогуляюся, ― нарешті, наважилася Уляна.
Швидко зібралася і вирушила до будинку Юрка. Спочатку двері ніхто не відкривав, і Уляна вже хотіла йти, але потім почулися кроки, і на порозі з’явився її хлопець. Він сердито подивився на Уляну і буркнув:
― Чого ти прийшла? Що тобі від мене треба?
Уляна похитнулася, ці слова наче вдарили її.
― Юр, що ти таке кажеш?
Хлопець скривився, йому не хотілося влаштовувати сцени в під’їзді, тому він кивком голови показав на двері:
― Зайди, я тобі дещо поясню.
― Чому ти не відповідаєш на повідомлення? Що з тобою сталося?
Юрко всю ніч не спав і довго думав. Бабуся, яка напередодні дізналася про вагітність, не сварила їх, але тільки запитала, коли Уляна вже пішла:
― Юрку, і нащо воно тобі треба? Ти молодий хлопець, а життя своє зараз погубиш. Освіти не буде, роботи нормальної теж. Тільки здоров’я втратиш і час. А з Уляною все одно розійдетесь, я ж бачу, що ти її не особливо любиш. І навіщо тобі через неї себе губити?
― Бабусю, що ти таке кажеш? Я люблю Уляну.
― Я ж усе бачу. Ти її не любиш. Ти з нею просто зі злості почав зустрічатися, бо тебе твоя Інна покинула. І собі все загубиш, і дівчину обдуриш.
Тоді Юрко промовчав, але він пам’ятав слова дідуся: «Ніколи не роби того, про що потім шкодуватимеш. Життя ― воно людині тільки раз дається, і прожити його треба з розумом».
Юрко всю ніч мучився і думав, що робити. З одного боку, Уляну було шкода, вона ж теж не винна, що у них буде дитина. Вони обоє помилилися, поклали надії на удачу. Але, з іншого боку, Юрко знав, що ніколи собі не пробачить, якщо зараз забере документи з університету і піде працювати вантажником.
Тепер, стоячи перед Уляною, Юрко твердо дивився на неї і знав, що не зрадить свою мрію стати пілотом. Його вже прийняли до університету, і дитина від Уляни його не зупинить.
― І чого ти мовчиш? ― в голосі Уляни прозвучали сльози. ― Прийдеш сьогодні увечері чи ні? Тато чекає тебе!
― Я не прийду! ― голос Юрка звучав глухо.
― Чому? ― Уляна відсунулася. ― Ти злякався? Мій тато тобі нічого не зробить. Він уже змирився!
Юрко скривився і пояснив:
― Я не боюся твого батька, але одружуватися на тобі я не буду. Я вступив до університету і буду вчитися. Зараз не про дітей треба думати, а про своє майбутнє!
Уляна наче не зрозуміла з першого разу, що говорить її вже колишній наречений, і перепитала:
― Не одружишся?..
― Ні! Я тебе не люблю! Йди звідси і більше не з’являйся! Я їду і не повернусь.
Обличчя Уляни поблідло, а по щоках покотилися сльози. Вона насилу усвідомила слова Юрка, який на мить навіть пошкодував про свою грубість. Потім Уляна дала хлопцеві гучного ляпаса, розвернулася і вибігла з квартири.
Юрко спершу рванув за нею, але потім тихо пробурмотів: «Так мені й треба! Сам заслужив!», зачинив двері і з сумом подивився кудись у порожнечу. Він не хотів, щоб усе вийшло так, і навіть шкодував Уляну, але залишитися з нею і виховувати дитину не міг. Юрко знав, що батько Уляни допоможе їй, тому не переймався цим питанням.
А Уляна повільно йшла вулицею. Одна рука легенько погладжувала живіт, ніби захищала малюка. Чомусь Уляна була твердо впевнена, що там буде хлопчик. Вона навіть хотіла назвати його Іваном — на честь дідуся, якого дуже любила. Іншою рукою Уляна витирала швидко поточені сльози.
― Яка ж я дурна! ― прошепотіла вона сама собі. ― Знала ж, що Юрко любить іншу.
Вона піддалася на красиві слова хлопця, який не любив її, а просто хотів розважитися. Коли Юрко дізнався, що вона вагітна, він дуже злякався, але грошей на аборт не дав. Видно, це суперечило його совісті.
― Зате кинути мене його совість цілком дозволила, ― сумно сказала Уляна.
Вона не хотіла йти додому. Розуміла, що батько побачить її і зрозуміє, що щось трапилось. Слухати повчання і крики Уляні зовсім не хотілося.
Вона довго гуляла вулицями міста і дуже втомилася. Телефон залишила вдома, тож ніхто їй не заважав думати. Щоправда, думки не йшли в голову, але настирливо лізли слова Юрка про любов і спогади, як вони разом проводили час.
Додому Уляна прийшла, коли вже сутеніло. Олексій Іванович зустрів її сердитими словами:
― Я так розумію, вам з Юрком тоді не вистачило часу? Вирішили знову розважитися? І де він? Злякався мене? Коли я познайомлюсь із зятем?
― Тато, Юрко не прийде, ― Уляна намагалася говорити спокійним тоном, але розуміла, що у неї погано виходить і голос її тремтить.
― Чому? ― Олексій Іванович уважно подивився на доньку і зрозумів, що вона плакала. ― Що сталося, Улю? Він тебе образив?
Уляна похитала головою і хотіла щось сказати, але потім знову розплакалася. Олексій Іванович тихо вилаявся, підійшов до доньки і обійняв її, як колись у дитинстві. Уляна вдячно уткнулася в його плече і якесь мгнення тихо плакала, а батько погладжував її по спині і ласкаво щось шепотів.
Нарешті, Уляна заспокоїлась і трохи відступила від тата. Той уже все зрозумів, але все ж таки сказав:
― Тепер підемо на кухню, вип’ємо чаю, ти, мабуть, голодна. І спокійно поговоримо. Ти мені все розкажеш, і ми подумаємо, що будемо робити далі.
Через пів години вони сиділи за столом і мовчали. Олексій Іванович навіть не знав, що робити. За цей день життя перевернулося, і чоловік розгубився. Уляна неправильно розцінила його мовчання і тихо сказала:
― Тату, я знаю, що ти сердитий. Але, будь ласка, не виганяй мене. Малюк не зробив нічого поганого! Не треба гніватись на нього. Я працюватиму багато, митиму підлоги, буду нянечкою або доглядачкою. Я все…
― Що ти таке кажеш, донечко? ― перебив Олексій Іванович. ― Хто ж тебе виганяє? Як ти могла таке подумати? Я ж тебе люблю! І малюка теж радатиму! Просто це все несподівано для мене.
― Правда?
― Звісно! Ти, може, своє життя і ускладнила, але хіба від цього моя любов менша стала! Просто потрібно буде трохи більше попрацювати, дитячу кімнату підготувати. Слухай, я тебе стільки років виховував і годував, невже з одним ще не впораємося разом?
― Тату, дякую! ― Очі Уляни вперше за день радісно засвітилися.
― Доню, ти, головне, не хвилюйся, більше відпочивай і роди мені здорового онука.
Олексій Іванович знав, що попереду буде ще багато проблем і турбот, але залишати доньку й онука він не збирався.
― Тату, я малюка хотіла Іваном назвати, ― зізналася Уляна.
― Правда? Це ж чудово! Будемо сподіватися, що він буде схожий на свого прадідуся!
― Або на дідуся, ― Уляна вдячно дивилася на батька.
Той усміхнувся доньці і раптово відчув прилив сил. Він знав, що заради своєї принцеси зробить все. Нехай вона і наробила помилок, але всі коли-небудь оступаються. Головне, що вони є один у одного, і скоро в їхній сім’ї буде поповнення.
― Потрібно буде вибрати кольори для дитячої та купити ліжечко з коляскою, ― пробурмотів Олексій Іванович, намагаючись позбутися сентиментальних думок.
― Так, а ще пелюшки, і сорочечки, і памперси, і ще купу всього!
Олексій Іванович похитав головою і усміхнувся:
― А я-то думав, що мені на пенсії нудно буде!
― Тобі до пенсії ще рано! І нудьгувати я тобі не дам!
― Та я в цьому вже й не сумніваюся!
Кухню наповнив сміх батька і дочки, які знали, що зможуть вистояти в труднощах і триматимуться разом, адже вони одна сім’я і люблять один одного.
He Hated His Wife. Hated Her… They Spent 15 Years Together—Every Morning He Saw Her Face, But Only in the Last Year Did Her Habits Begin to Grate on Him, Especially the Way She Stretched Out Her Arms in Bed and Sleepily Said, “Good Morning, Sunshine! It’s Going to Be a Wonderful Day.” At First He’d Loved Her Body, Her Freedom, Her Morning Rituals—Now Even Her Nakedness Filled Him with Anger. She Knew of His Three-Year Affair, But Time Had Healed Her Wounded Pride and Left Only a Sad Sense of Uselessness. Secretly, She Struggled with a Terminal Illness, Finding Solace in a Quiet Village Library. When He Finally Decided to Leave Her for His Lover, He Discovered a Hidden Folder with Her Medical Records—The Diagnosis Gave Her 6–18 Months to Live, and Six Months Had Already Passed. At a Restaurant Where They Once Celebrated Their Anniversary, She Waited for Him in the Autumn Sunshine, Tears Flowing as She Realized Her Life Was Slipping Away Unnoticed. In the End, He Cared for Her Every Moment Until She Passed, Realizing Too Late the Depth of His Loss; Under Her Pillow He Found Her New Year’s Wish: “To Be Happy with Him Until the End of My Days.” That Same Year, He’d Wished for Freedom—And in the End, Each Received Exactly What They’d Requested…
He despised his wife. Truly, despised her They had shared their lives for fifteen years. For every one of those...
Bitterness at the Bottom of My Soul “You belong in a care home, and you know it! Get out of our family!” I shouted at the top of my lungs, my voice breaking with emotion. The target of my outrage was my cousin, Dima. Lord, I loved him so much as a child—his golden hair, cornflower-blue eyes, cheerful nature. That was Dima all over. Family gatherings would often bring us all together around the table, but out of all my cousins, it was always Dima who stood out. With his silver tongue, he could weave tales like intricate lace, and he was a gifted artist. By the end of any evening, he’d have sketched five or six pencil drawings with ease. I would marvel at his work, unable to tear myself away from its beauty, and quietly stash his drawings in my desk for safekeeping, cherishing his creativity. Dima was two years older than me. When he was fourteen, his mother died suddenly and unexpectedly—she simply never woke up. Everyone wondered what would become of Dima. They looked first to his biological father, but finding him was not easy—his parents had long been divorced, and his father had another family and wasn’t about to disrupt his “peaceful life.” Then the rest of the relatives collectively shrugged—each had their own families and worries. Suddenly, our extended family was nowhere to be found when needed most. So, with two children of their own, my parents agreed to take Dima in—the late woman was my father’s younger sister, after all. At first, I was happy that Dima would be living with us. But… On his very first day in our home, I noticed something odd about my favourite cousin’s behaviour. Trying to bring him some comfort, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just tell us.” Immediately, Dima answered, “A model railway set.” This toy was quite expensive, and his wish surprised me. I thought—your mum just died, the most important person in your world, and all you can think about is a train set? How could he? Still, my parents bought it for him immediately. But soon Dima’s requests snowballed. “Buy me a tape recorder, jeans, a branded jacket…” This was the 1980s. Not only were these things pricey, but difficult to find. Yet my parents, depriving their own children, tried to fulfil every wish of the orphan. My brother and I endured this in silence, understanding it was for Dima. When Dima turned sixteen, he started chasing after girls. He became infatuated with me—his own cousin. But I, being sporty and quick, dodged his advances, even fighting him off physically at times and ending up in tears. My parents never knew—I didn’t want to upset them. Most kids keep such things to themselves. After I made it clear I wasn’t interested, Dima quickly moved on to my friends, who actually competed for his attention. Dima also stole from us, brazenly and without shame. I remember saving my school lunch money in a piggy bank for a present for my parents—one day, it was empty. Dima swore blind he hadn’t touched it, didn’t so much as blush. My soul was torn to pieces—how could he steal in the very house we shared? Dima shattered our family’s trust, as if nothing mattered to him. I began to hate him. That’s when I screamed, with all my might: “Get out of our family!” I let rip at Dima, said more than fit in a hat—words I can’t take back. My mother barely managed to calm me down. Since then, Dima ceased to exist for me. I avoided him in every way. Later, it turned out the other relatives all knew what “sort” Dima was—they lived nearby and had seen plenty. Only our family, living farther away, had been in the dark. Dima’s former teachers even warned my parents: “You shouldn’t have taken him in. Dima will only ruin your own children.” At a new school, he met Kate, who would fall head-over-heels for Dima and marry him right after graduation. They had a daughter. Kate patiently endured his wild whims, endless lies, and countless betrayals. As the old saying goes: “single and you suffer, married and it’s double.” Dima was later conscripted for military service in Kazakhstan. There, he formed a “second family”—apparently during breaks from service. He fathered a son. After his discharge, Dima stayed in Kazakhstan, but Kate went after him and, by hook or by crook, brought him back to his family. My parents never heard a word of thanks from Dima—not that they expected it. Now, Dmitry Eugene is sixty. He’s a devout parishioner at the local English church, with Kate and five grandchildren. Everything seems fine, but the bitterness from my relationship with Dima still lingers… A taste too bitter, even for honey.
BITTERNESS AT THE BOTTOM OF THE SOUL You should have been in a childrens home ages ago! Get out of...
POSTAGE STAMP… “Ilya’s left Katya,” Mum sighed heavily. “What do you mean?” I didn’t understand. “I don’t get it myself,” Mum said. “He was away on business for a month, came back all changed. Told Katya he loves someone else.” “Did he really say that? Must be some mistake—how awful,” I fumed at Katya’s husband. “Sonia called me—said Katya was unwell, had to call an ambulance. Turned out Katya had some kind of neurological swallowing disorder,” Mum blinked rapidly. “Alright, Mum, calm down. Honestly, Katya shouldn’t have put Ilya on a pedestal like that. She was always dancing attendance on him. Now she’s left picking up the pieces. Poor Katya. I hope Ilya isn’t serious about this new woman—he loves Katya and Sonia,” I refused to believe what I’d heard. …Ilya and Katya’s wild passion, their whirlwind romance—they married after just two months. Their daughter Sonia was born. Life was measured, calm, and then—everything tumbled downhill… Like a Rolling Boulder… I rushed straight to my sister. Some conversations are hardest with those closest to you. “Katya, how could this happen? Did Ilya even explain? Has he lost his mind?” I barraged my sister. “I’m in shock myself, Nina. Who is this woman? Did she cast some sort of spell? Ilya dashed off to her, obsessed. Threw his stuff in a bag, left. Feels like I’ve been dragged across concrete. I don’t understand…” Katya sobbed endlessly. “Let’s wait, Katya. Maybe your runaway will come to his senses. These things happen,” I hugged her. He Didn’t Come Back. Ilya made a new life in another city, and with a new wife. Ksenia was eighteen years Ilya’s senior, but the age gap didn’t prevent their happiness. “Souls don’t have ages,” Ksenia said. Ilya was smitten. Ksenia became his lodestar. She had a tough streak—could be tender, could be ruthless. Ilya adored her. Every time he’d marvel, “Where have you been all my life, Ksenia? I’ve searched half my life for you…” Meanwhile, Katya decided to seek vengeance—all men now fair game. Beautiful, she turned heads everywhere. She had a fling with her boss, entranced him. “Katya, marry me. I’ll make you rich. You’ll be treated like a queen.” “No thanks, Dmitri—I’ve had enough marriages… Let’s go to the seaside instead. I want Sonia to get some fresh air,” Katya winked. “Alright, my dear…” Sasha was simpler—helped around the flat, did her renovations, but never proposed—he was already married. Katya strung both along—no love, just distraction from her misery. She still yearned for Ilya, saw him in dreams, woke up in useless tears. Couldn’t let go of those memories. “How do you un-weld someone from your life? What did I do wrong? I was loyal, caring—never argued…” …Years went by. Katya’s life was split between Dmitri’s tender invites, Sasha’s handyman help. …Sonia was twenty when she decided to visit her father. Bought a train ticket, wondered how to address “the other woman.” Arrived in a new city. …Rang the bell. “You must be Sophia,” an interesting woman opened the door. “Mum is much prettier…” Sonia thought. “Ksenia, right?” Sonia guessed. “Yes, come in. Your dad’s not home but will be soon,” Ksenia led her to the kitchen. “How are you? How’s your mum?” Ksenia fussed, “Tea, coffee?” “Ksenia, how did you manage to steal my dad away? He loved my mum—I know that for sure,” Sonia looked her straight in the eye. “Sophia, life’s unpredictable. Love has no guarantees. Sometimes passion sweeps in and one meeting changes everything. Fate intervenes. Sometimes, you just have to change partners in the dance. It can’t be explained,” Ksenia slumped into a chair. “But can’t you just stop? Think of your duty to family…” Sonia couldn’t grasp Ksenia’s reasoning, glaring at the woman she loathed. “You can’t, child,” Ksenia replied simply. “Thank you for your honesty,” Sonia refused the coffee. “Sophia, want some cheeky advice? A man is like a postage stamp—the more you spit on him, the better he sticks. And in general, you need to be steel one day, velvet the next… By the way, your dad and I had a big row.” “Thanks for the tip. Should I wait for Dad?” Sonia asked anxiously. “I’m not sure. He’s been living in a hotel this week. Here’s the address,” Ksenia scribbled it on a scrap of paper. Sonia was relieved—now she could talk to her dad alone. “Goodbye, thanks for the coffee,” she left quickly. She found the hotel, knocked on his door. Ilya was happy—if a bit embarrassed—to see his daughter. “I was planning on returning today—after the row and all…” “That’s your business, Dad. I just wanted to see you,” Sonia carefully took her father’s hand. “How’s your mum?” Ilya asked. “All’s well. We’ve gotten used to life without you.” They spent a warm evening in the hotel room—talking, laughing, shedding quiet tears. “Dad, do you love Ksenia?” Sonia suddenly asked. “Very much. I’m sorry, darling,” Ilya answered surely. “Got it. I need to run—my train’s soon,” Sonia gathered her things. “Come by, Sonia—we’re family, after all,” Ilya’s eyes dropped. “Of course… see you soon,” Sonia left. …Returning home, she decided to follow Ksenia’s advice: Don’t love, don’t treasure, don’t believe empty men’s words. Brush them off… …But three years later, the right man came along: Kirill. He was made for Sonia, sent by fate… She knew instantly, sensed it… When you meet your true love, nothing else even tempts you… Kirill wrapped his woman in his heart and never let go. He touched her soul in ways unseen. Sonia fell deeply, utterly, without conditions…
THE POSTAGE STAMP Olivers left Emily, Mum sighed heavily. What do you mean? I didnt understand. Im as lost as...
She Got My Mother-In-Law Back on Her Feet—But I’m the Villain Because I Didn’t Weed the Garden Patches: A Family Drama with Nosy Neighbours, A Scornful Matriarch, and the Unexpected Price of Kindness
June 22nd I roused my mother-in-law back to her feet, but truthfully, Im furious at myself for not weeding the...
A Husband Worth More Than Bitter Grudges: My Turbulent Journey from Heartbreak and Hardship to Risking It All for a Second Chance at Love
MY HUSBAND MATTERS MORE THAN BITTER GRIEVANCES James, thats the last straw! Im done, were getting a divorce! Dont bother...
For two years, Maria was only the carer for his mother. Maria managed to marry a highly respected English gentleman—envied by all her friends. Her husband owned a successful business, a luxurious home in the suburbs, several cars, and a cottage in the countryside—all by the age of thirty-two. Maria, meanwhile, had just finished her university degree and worked for a year as a teacher. That summer, they married. After the wedding, her husband insisted there was no need for his wife to work for pennies. He wanted her to stay home and prepare for children. Maria didn’t object. The first year of marriage was like a fairy tale: travelling together, making memories, buying expensive clothes. Yet Maria rarely had a chance to wear her new outfits. Her friends were busy with work and family, and her husband was always attending events—never taking Maria with him. She grew bored. Unable to have children, Maria’s feelings for her husband began to fade. Each day, after housework, she wandered room to room, thinking about her future. Another year passed. Her husband was rarely home, always returning late, exhausted and irritable, complaining that business wasn’t going well. First, he told Maria to spend less. Then he demanded an account of every purchase and expense, insisting they could live well for half the cost. Maria was worried. She wanted to go back to work, but couldn’t find a job in her field. She enrolled on a course, but then her mother-in-law fell ill. Maria had to care for her for two years when her husband moved his mother into their home. Maria did everything—she was the nurse and companion. Her husband came home even less. After his mother passed, Maria’s husband grew increasingly distant, barely spoke, avoided her gaze, and spent most of his time at work. Maria couldn’t understand what was happening until she visited her old mother-in-law’s flat—where she hadn’t been in ages. Behind a closed door, she heard a child crying, even though she thought the flat was empty. She rang the bell. A young woman answered. Maria learned that her husband had started a second family before his mother’s illness and moved them into his mother’s flat. It was a shock. Maria knew she couldn’t save her marriage. She left for another city to stay with her aunt, practically empty-handed, with only a small handbag. She didn’t want a single item to remind her of her marriage—and how tragically it had turned out…
For two years, Mary was nothing more than a nurse to his mother. I remember how Mary managed to marry...
“We’ll Stay at Your Place for a While Since We Can’t Afford to Rent a Flat!” – My Friend Announced At 65, I’m a lively woman, never letting age stop me from exploring new places or meeting fascinating people. I look back at my youth with both joy and a touch of sadness. Back then, you could holiday anywhere you fancied! From seaside trips to camping adventures with friends, even sailing down any river you chose—all for just a little money. Sadly, those days are behind me now. I always loved meeting new people—on the beach, at the theatre, anywhere really. Many of those acquaintances became lifelong friends. One summer, I met Sara while staying at the same B&B. We parted as friends, keeping in touch with the occasional letter over the years. Then one day, I received an unsigned telegram: “The train arrives at 3 a.m. Please meet me!” Puzzled about who had sent it, my husband and I stayed put. But at four in the morning, our doorbell rang. To my shock, there stood Sara with two teenage girls, a grandmother, and a man, all surrounded by heaps of luggage. My husband and I were baffled but let these unexpected guests in. Sara exclaimed: – “Why didn’t you meet us? I sent you a telegram! Besides, that’s not cheap! – Sorry, we didn’t know who sent it! – Well, you gave me your address. So here we are. – I thought we’d stick to letters, nothing more!” Sara explained that one of the girls had just left school and decided to go to university, so the whole family came to support her. – “We’ll be living with you! We can’t afford to rent a flat or stay in a hotel!” I was stunned. We weren’t even related—why should we let them stay? We had to feed them three times a day; although they brought a bit of food, they cooked nothing and ate ours. I was left to serve everyone. After three exhausting days, I asked Sara and her family to leave—I didn’t care where to. That sparked a row. Sara smashed crockery and screamed hysterically. I was appalled. As they packed, they even managed to steal my dressing gown, a few towels, and somehow my large cooking pot vanished too—no idea how! That was the end of our friendship—and thank heavens! I’ve never heard from her since. How could anyone be so cheeky?! Now, I’m much more wary when I meet new people.
Well be staying at yours for a while. We dont have any money to rent a flat!my friend declared. I...
A Christmas Eve Miracle: How Forgetting a Gift, a Stray Kitten, and a Chance Encounter Turned the Holidays Around for Peter, Anna, and Little Masha in London
Miracle on New Year’s Eve Tom, seriously, how could you forget? Emily said, exasperated, glaring at her husband from across...